То не дивно, що не довго вони нажилися. Ні, я розумію, що є дівчина міська, яка не знає і не хоче знати сільської роботи чи життя, але принаймні має бути якесь розуміння того, куди ти їдеш. А тут просто нуль.
Поїхали вони назад в її область, бо там син працював на заробітках та стали вже там жити, а я очі не просушувала, бо син у мене єдиний, а онуків так і не побачу, бо як підуть в таку жінку, то вони матимуть до нас прихильність? Та ні.
Он сусідка наша, однокласниця Іванка, яка вже то була гарна пара, та вони з малого один за одним мов ті гусочки ходили. То хіба я не мріяла, що вони будуть разом? Мріяла.
Що побудуються між нами, ми з обох сторін їм будемо помагати та діточок бавити. А тут привіз… Марина… Ой, прости, Господи.
Ліда теж щастя не має, он весілля на носі. Вже сусіди все замовили, завдатки дали, вже все м’ясо готове, як новина – жених з дружкою пішов.
І що тепер дівці робити, як пів села вже на весілля скликане? От тут є чому в голову почухатися.
І ось на все це приїздить мій Іванко.
– Що, сину, сам? Я думала ти з Мариною приїдеш на весілля до Ліди.
– А Ліда заміж виходить, – аж стрепенувся Іван, – Мамо, я сам, бо розійшлися ми вже як рік, не хотів тобі казати аби не засмучувати.
– Ой, дитино, та то хіба сумна звістка, то навпаки, радісна, а ти подивися, що лишень з Лідкою сталося!
І давай я йому розказувати, що жених отак зробив і тепер Ліда сидить в хаті і ніде не виходить, а всі не знають, що робити з весіллям.
– Ох, яка ви колись була гарна пара, не можна вас було до хати загнати, а тепер ні ти, ні вона щастя не маєте.
– Угу, – прогудів син, сьорбаючи суп.
– Як я колись хотіла аби ви собі одружилися, побудувалися коло нас, а ми б вам діти бавили.
– Ну, може. Ще й не пізно.
– Ой, не говори мені дурниць, – сказала я і пішла, бо у мене купа справ.
Син був у нас, сказав, що приїхав на довго і ми вже так готувалися до весілля сусідів, бо ніхто й не казав, що воно відміняється.
Отак тиждень пролетів і ми гарно зібралися та пішли до церкви на вінчання. Заходимо ми зі старим і мало не падаємо, бо впізнаємо нареченого!
– Ходіть, свати, поблагословімо дітей, – каже сусідка і теж в сльози.
– Боже, дякую тобі, – перехрестилася я.
Поблагословили ми їх, я потім синові виписала, бо ж у нас ціла церемонія має бути від молодого, бо ж йде викуп до молодої, а тут вони так все шито-крито зробили!
І весілля було чудесне, і молодій я в хустку зав’язала долари, добре, що були! І побудувалися діти коло нас, привели нам на радість онуків і ми їх так любимо, що мені аж світ крутиться.
Не маю я з невісткою непорозумінь, бо вона все знає і розуміє, вона з того середовища, що ми усі, тому мені ще рідніша. Не кажу, що якби жили коло мене, то я б не мала до чого вчепитися, але не так борщ зварити, то не прання в неділю розвішувати. Тому я переконана, що треба брати собі пару звідти, звідки ти родом, бо вона рідна і такою буде. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
