“– Не продається будинок. – Як це?

“– Не продається будинок. – Як це? Олександр мені обіцяв, у мене вже проєкт нового будинку є. – Я не продаю, тут житиму. Замерзну, тоді хай і продає. – Щось я нічого не розумію. – А що тут розуміти! У притулок він збирається мене здати, а не до себе забрати. Ідіть усі! – Вибачте, я не знав…

– Ти подивися, Петрушо, до сусідки син приїхав. Невже надумав її забрати в місто? Давно пора, як вона на нього чекала. Мабуть, років п’ять не бував.

– Більше! Коли мені було сімдесят, тоді він і приїжджав. Я добре запам’ятав. Він тоді ще посміявся, що я довго живу. А я ось ще живий.

– Так це виходить, сім років його не було.

– Виходить так. Давно час її забирати. Хоч Катерина і молодша за нас, а будинок її розвалюється. Зиму вже не перезимувати, з усіх щілин дме. Адже їй сімдесят два буде.

– Буде. Довго довелося їй синочка чекати. І не соромно йому анітрохи.

– Ну, тепер їй добре буде в міській квартирі, тепло, світло.

– Це ще бабка надвоє сказала. Стільки років не був, і раптом…

– Скоро дізнаємося про все.

Олександр, син Катерини, довго ходив довкола будинку. Мати давно наполягала на його приїзді, кликала. Все їй треба ремонтувати. Паркан покосився, дах схуд.

Як не схуднути, якщо шиферу стільки ж років, що й Сашці, а йому вже п’ятдесят. Дощ, сніг, град. Ґанок покосився, і загрожує впасти.

Петро вже двічі його ремонтував сусідці, але для цього ще й дошки потрібні, а пенсії у Катрі – ледь на життя вистачає. Лазня теж у жалюгідному стані, та й не топить вона її, до сусідів ходить. Їм не шкода.

– Мати, а що город запустила?

– То навіщо мені багато? Трохи картоплі та зелені з огірками. Сил копати нема.

– Картоплю можна продавати.

– Ти приїхав би, покопав, а потім говорив. Що робитимемо? Потрібно б ремонт хороший. Холодно взимку.

– Навіщо тобі ремонт? Продати треба все. От якби на десяток років раніше, то дорожче було б, а так копійки одні, тільки за ділянку можна вторгувати гроші.

– А мене куди? Невже їхати з тобою? Що я там робитиму? Жінка твоя сама тут жодного разу не була, та й тебе з онуками моїми не пускала, а я поїду? Я онуків бачила лише на фотографіях.

– А пам’ятаєш, як я приїхала до тебе одного разу? Щодня сиділа біля під’їзду, бо у квартиру без вас входити не можна. Дякую, досі вражена таким прийомом.

– Не хочеш?

– Не хочу!

– А я вже покупця знайшов на ділянку. Довго думати не можна, він добрі гроші дає.

– А куди я з грошима?

Олександр замислився. Що матері відповісти? Гроші йому були потрібні. Він розраховував на них, хотілося більшого, але… Матір до себе брати?

Знав Сашко, що мати не погодиться на переїзд, це було на краще. Будинок продавати треба, а матір в будинок для людей похилого віку. Там і спілкування, й нагляд. А що?

Не на вулиці ж лишиться. У такому будинку набагато гірше, ніж у будинку для людей похилого віку. Тільки сказати треба матері про це. Якось викрутитись, щоб вона не образилася.

– Ти, якщо не хочеш їхати, то є такі санаторії, де люди живуть цілий рік. Я можу тобі знайти такий заклад. Найкращий.

– Ось як! Думаєш ми в селі не грамотні? У притулок вирішив матір здати? Дякую синку, дякую Сашенька. Чекала на тебе сім років, усі очі видивилась, а ти…

– Мамо, ти б подумала. Як тут жити? Зі мною ти не хочеш їхати. Вихід один. Тобі там добре буде.

– Я думала, що ремонт мені зробиш. Хоч трохи, щоб тепліше було взимку. Мені б і кімнатки вистачило. Ні. Дякую і на цьому.

– Мамо, увечері приїде покупець.

– Разом зі мною продаватимеш будинок?

– Чому ти впираєшся. Там чисто, тепло, лікарі завжди поряд.

– Не потребую я медицини. Їдь!

– Як я поїду, якщо покупець скоро буде тут. Від тебе лише підпис вимагається.

– Ні. Нічого підписувати не буду. Можеш дзвонити йому, щоб не їхав.

Але було вже пізно, біля будинку зупинилася машина, з якої вийшов чоловік. Він був приблизно такого ж віку, як і син Катерини. Він одразу звернув увагу на матір Олександра, привітався.

– Я Григорій. А що ви така сумна? – Запитав він. – Син за вами приїхав. Тут справді жити неможливо. Хороший у вас син, дбайливий. Будете тепер з ним поряд жити.

– Не продається будинок.

– Як це? Олександр мені обіцяв, у мене вже проєкт нового будинку є.

– Я не продаю, тут житиму. Замерзну, тоді хай і продає.

– Щось я нічого не розумію.

– А що тут розуміти! У притулок він збирається мене здати, а не до себе забрати. Ідіть усі!

– Вибачте, я не знав… Нічого собі! Вибачте. До побачення.

Григорій пішов не попрощавшись з Олександром. Він був розгублений. От якби в нього була мама… Але мами немає, хвороба не помилувала жінку.

Тоді Григорію було лише вісім років, а він усе пам’ятає. З того часу втрат було багато. Батько зник, бабуся та дід пішли з життя. Братів і сестер не було.

Григорій всього сам домагався, без допомоги, без підтримки. Два роки тому він розлучився із дружиною. Діти поїхали на навчання до іншого міста, а вона засумувала.

Зустріла однокласницю, згодом був вечір зустрічі випускників, а потім однокласник. Вибачити її Григорій не зміг, розлучився.

– Ну, матір, ти даєш! Навіщо так казати чужим людям? Ти найкращого покупця відшила. Що тепер робити?

– Їдь. Не було тебе сім років, можеш тепер тільки на мій похорон приїхати. Все! Чекати більше не буду!

Катерина відвернулася від сина і пішла у дальню кімнату. Плакати вона не любила, просто переживала.

Вона сиділа і перебирала старі фотографії: батьки, вона в дитинстві, вона з чоловіком, маленький син, усі разом… Вона чекала, поки син поїде. І він поїхав.

Треба якось жити. На кого сподіватись? Тільки на себе, та хіба що на сусідів. Нічого, проживе. Ось якраз у цій кімнаті стеля не протікає, та й тепліше тут узимку. Кімната маленька, але їй вистачить.

Григорій з’явився за два тижні.

– Вибачте, здрастуйте… Мені ваша ділянка дуже сподобалася. Тут і місто недалеко, природа, річка. Я маю пропозицію.

– Я куплю вам невелику квартирку за цю ділянку. Ви зможете приїжджати сюди, коли місто набридне. Я одразу не вимагаю відповіді, ви подумайте.

– Не хочу я жити у місті. Синові відмовила. Тут мешкала, тут і до останнього буду.

– Рано вам ще на той світ. Я матір втратив дуже давно, але знаю, що ніколи не вчинив би, як ваш син. Не хочете їхати? А якщо я вам запропоную залишитись тут? Я збудую новий будинок, вам зробимо окрему кімнату.

– А потім мене в притулок, чи й того гірше – у глухе село без документів та імені.

– Фільмів надивилися. Вони всі завжди добре закінчуються. Щасливий кінець. Ми все оформимо, тільки доведеться на час будівництва переїхати. Адже будинок доведеться зламати. Ви подумайте. Я прийду за відповіддю за тиждень.

Будівництво йшло швидко, бригада працювала добре. Великий дім Григорію був не потрібен. Він один, Катерина одна.

На новосілля покликали сусідів. Більше нікого не було. Їм Катря була дуже вдячна, за лазню, ремонти, допомогу.

Окрема кімната, як і обіцяв Григорій, була теплою та світлою. Нове м’яке ліжко, гарні меблі на кухні. Катерина могла про таке лише мріяти. Не гірше, ніж у міських квартирах. Лазня нова, льох.

Григорій ділянку розробив, теплицю поставив, сам справлявся з усім. Катря раділа, намагалася не набридати йому. Їй було ніяково жити у чужому будинку.

Начебто й місце те саме, адже продала вона йому ділянку. Продала! Усі папери офіційно оформлені, гроші в неї на руках, вірніше на рахунку. А він зареєстрував її. Обіцяв, й не схибив.

Вирішила Катерина всі гроші Григорію віддати. Він же для неї таке життя на старість влаштував. А Грицько не погодився.

– Ні, Катерино Степанівно, я у вас купив, отже, гроші ваші. Я не потребую. Ви для мене, як мати. За віком, та й взагалі…

– Синку. Ти матір не ображай і не ображайся. Я вирішила заповіт написати. Не хочу я нікому більше залишати ці гроші. Вони будуть твої.

Григорій поступився. Вони продовжують жити, як мати та син. До Григорія приїжджають дочка та син, з онуками.

Катерину всі бабусею називають. Тепер вона має велику сім’ю, й не одна… Ні, більше в неї нікого немає. Лише ця родина.

Колись, можливо, Олександр згадає про матір, але це нічого не змінить у його житті. Спадщини не буде…

Ось така сумна історія зі щасливим кінцем. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”