– Не підеш сама, значить я тебе викину з нашого дому! Совість треба мати, нахлібниця нещасна! – кричала старша сестра чоловіка, а Тетяна терпляче слухала, та повільно витирала сльози.
– Не мовчи, – заговорила свекруха. – Сама, мабуть, розумієш, що годувати тебе з дитиною далі нам нема резону.
– Та скільки можна сидіти на нашій шиї, принцеса! Іди пошукай квартиру, може, хтось пожаліє, та на роботу візьме! За пів року, що з нами живеш, пальцем не поворухнула!
– У мене дитина нещодавно з’явилася, онук ваш, Катерино Юхимівно, між іншим! Та й тобі він, Інго, не чужа людина, а племінник, син твого старшого брата.
– Після загибелі Сашка ви ж самі обіцяли мені допомагати, я не нав’язувалась. Але минуло лише три місяці, а не пів року, і я вам уже сильно заважаю!
Свекруха з невісткою мовчки перезирнулися, і пішли на кухню, мабуть, щоб розробити новий план виживання неугодної невістки.
А Лариса повернулася в крихітну кімнатку, колись переобладнану її чоловіком із комори в спальню. Жити в ній з маленьким сином було майже неможливо.
Дитині необхідне свіже повітря та сонячне світло, тому Ларі доводилося довго гуляти на вулиці. Потихеньку, щоб не розбудити малюка, вона почала дзвонити родичам, хоч і здогадувалася, що результату не буде.
– Вікторе, – звернулася Лара до старшого брата. – Виручай. Нас виганяють!
– Я допоміг би, але сама знаєш, у мене двоє дітей, тільки в школу пішли. Рая із ними займається постійно.
– А тут ти з малечею! Він ревтиме, всю сім’ю нервуватиме. Вибач, але забрати тебе до себе я не можу. Ти вже якось сама на ноги ставай!
– То що мені робити, до кого звернутися? Мами вже два роки, як немає, а батька ми з тобою не знаємо.
– Ех, були б у тебе гроші… Пожила б у нас кілька днів, а потім квартиру винайняла. А так тебе прийняти не можу, я ж один у сім’ї працюю!
Коли ще кілька дзвінків виявилися марними, Лариса поклала у візок свого крихітного синочка, і вийшла надвір.
Трохи погуляла, знову переживаючи всі обставини, що призвели її до такого фіналу, а потім сіла на лавку біля дитячого майданчика, і задумалася.
Був теплий суботній ранок. Неподалік грали діти, і їхні дзвінкі голоси повернули Ларису до тями. Вона знову взяла в руки телефон, згадавши одну людину.
– Даріє Петрівно, привіт, – тихим голосом промовила в слухавку. – Я не знаю, що робити, куди мені з синочком подітися! Я всім заважаю…
– Ларисо, це ти? Потім розкажеш, знаєш, де я живу?
– Так, звісно, просто над нашим офісом.
– Добратись до мене самостійно зможеш?
– Незабаром буду, Дарія Петрівно.
Через годину Лариса вже розкладала свої речі по поличках громіздкої старовинної шафи, і не могла надихатися від полегшення.
Жінка похилого віку, яка колись працювала в її офісі прибиральницею, прийняла її з сином, і виділила кімнату.
– А я житиму в залі, – повідомила вона схвильованій Ларисі. – Нічого, не страшно, обидві кімнати ізольовані, ти мене не стиснеш.
– Дякую вам величезне! – Лариса обійняла Дарину Петрівну. – Ви врятували нас, ми б із сином не вижили.
– Ларисо, то що ж сталося? Я чула, що після нещастя з Сашком, ти продовжила жити у його мами. А як з’явився синочок – то стала заважати?
– Так, саме так і було. Стали гнати мене поганою мітлою з дому. Тиснули на те, що ми не встигли зареєструвати шлюб.
– Пробач мені, Ларисо, але мене мучить одне запитання. Коли я працювала у вашій організації, ви з Сашком займали добрі посади з високими окладами. Мені здавалося, що у вас немає матеріальних проблем.
– То їх тоді й не було. Ми винаймали квартиру. А коли ми дізналися про моє цікаве положення, то вирішили, що правильніше буде переїхати до його матері.
– Сподівалися, що вона з дитиною допоможе, якщо треба буде. Гроші в нас були, ми на власну квартиру збирали. Але Сашко сказав, що їх треба віддати Катерині Юхимівні.
– Вона збиралася купити ділянку, та збудувати великий будинок у передмісті. За його словами, обіцяла віддати нам квартиру.
– Отак я і залишилася ні з чим. А після аварії вони мене буквально зненавиділи, дорікали, що я сиджу у них на утриманні, одразу забули, що ми віддали їм значну суму.
– Не хвилюйся, люба, я ще не стара, хоч і на пенсії, – усміхнулася Дар’я Петрівна, поправляючи зачіску. – Ми з тобою з усіма труднощами впораємося, ти тільки не плач, бо малюкові теж сумно буде. Як ти його назвала?
– Єгор, – з непролитими слізьми на очах сказала Лариса. – Так Сашко хотів.
Незабаром Лариса знову почала працювати в офісі, а за малюком доглядала Дарія Петрівна. Вона поставила його ліжечко у своїй кімнаті, і сама раділа, ніби дитина.
Говорила, що нарешті відчула себе, якщо не матір’ю, то хоча б бабусею. Дивно, але і Єгор з нею буквально розквіт, пожвавішав. Тепер, приходячи з роботи, Лариса ще в передпокої чула його дзвінкий голосок, радісне гукання.
– Ларисо, ви з Єгором повернули мені сенс життя, – раділа Дарія Петрівна. – Навіть не знаю, щоб я без вас робила. Нікуди не йдіть від мене, навіть, якщо гроші на квартиру збереш.
– Дитячі зараз не витрачай, підросте синок – тоді й вирішуватимеш. Навіщо тобі потрібна кімната у комуналці? Навіть не думай про це! Ви для мене, як близькі родичі, я вас не підведу.
– Добре, тітко Дашо, не турбуйтесь. Я без вашої поради тепер кроку не ступлю.
Минуло лише кілька місяців. Лариса вже заспокоїлася, її життя знову налагодилося. Вона стала впевненішою у своїх силах, знову посміхалася, й упорядкувала і зовнішній вигляд, і почуття.
Однак життя підготувало їй нове випробування. Якось Дарина Петрівна прийшла з крамниці неймовірно засмученою.
– Ох, дитино моя, Ларисо! Я сьогодні зустріла матір Сашка, та його сестру. Мені здається, вони знають, що ти живеш у мене. В їхніх очах було стільки злості, що мені стало ніяково. А я ж знаю цю Катерину!
– По молодості років я працювала в садочку нянькою, так вона до мене в групу Сашка водила. Скандальна особа, я тобі скажу!
– Містечко наше маленьке, ми всі так чи інакше знайомі один з одним, буває, що особисто не зустрічалися, але чутками земля повниться, як то кажуть. Тут складно загубитися, все на виду!
– Вони вам щось погане сказали?
– Навіть не знаю, що й подумати… Бувають такі люди! Заявили, щоб ти не сподівалася гроші Сашка отримати, мабуть, дуже їх ця тема хвилює.
– Я нічого не сказала, розвернулася та пішла, а продукти в іншій крамниці купила. Щось не подобається мені ця справа.
І з цього дня розпочалося! Дарія Петрівна неодноразово скаржилася на зневажливі погляди, які кидала у її бік Катерина Юхимівна.
– Ларисо, у мене навіть голова боліти починає! Хочеться виїхати з цього містечка кудись, якомога далі.
– Може, продаймо квартиру, та переїдьмо всі разом? Боюся, далі лише гірше буде! А що, як це позначиться на дитині? Зустрінуть Єгора, злякають ще малюка.
– Тітко Дашо, не переймайтеся, думаю, поки це передчасно. Не треба нам переїжджати, удвох ми з вами таку справу здолаємо. Нехай Єгор підросте хоч трохи.
Дар’я Петрівна не заперечувала, вона вже звикла покладатися на свою Ларису. А після того, як дізналася, що в неї немає батьків, почала ще більше дбати про малюка.
Дарина Петрівна щодня, за будь-якої погоди, виходила з візком у двір, сиділа на лавочці, або прогулювалася неподалік. Вона вже зрозуміла, що доля подарувала їй справжню родину, і була дуже щасливою.
Якось увечері Лариса прийшла з роботи, влаштувалася за столом на кухні, й ввімкнула маленький телевізор на стіні. Але нормально відпочити їй не вдалося. Повернулися Дарина Петрівна з Єгором.
– Ой, Ларисо! Знову нам на шляху зустрілася Катерина! Вона обійшла навколо мене з візком кілька разів, і мені здалося, що вона плюнула в мене за спиною! Подивися, дитино, у мене позаду одяг хоч чистий?
– Я вже думаю, що мені пощастило, що мене не прийняли в їхнє сімейство, нічим хорошим це б не закінчилося. Тітка Даша, можливо, ви маєте рацію, краще виїхати з цього міста.
– Тоді ти візьми на себе продаж квартири, і придивися відповідну в іншому місті, я думаю, що краще неподалік.
Як не намагалися вони якнайшвидше переїхати – не вдавалося. Забагато справ треба було залагодити.
Вони вже майже змирилися, що все доведеться відкласти до наступного року, але раптово змінилися обставини. Лариса прийшла з роботи не одна, а разом із молодим хлопцем.
– Знайомтеся, це моя тітка Даша, я їй життям завдячую й добробутом. А це мій майбутній чоловік Андрійко.
– Ми познайомилися три місяці тому, він до нас у відрядження приїжджав. Але розлучатися ми не маємо наміру, вже заяву до РАЦСу подали. А тепер запитуйте!
Дарія Петрівна цілий вечір проговорила з Андрієм. Адже справа серйозна! На кону щастя всієї родини. Але потім полегшено зітхнула. Молодик здався їй цілком надійним.
– Я так розумію, що розлучати вас із Ларисою не можна, – Андрій усміхнувся Дарії Петрівні. – Отже, житимемо всі разом. Ось тільки вибрати треба – де саме?
– Я знаю, що у вас неприємності, і ви хочете поїхати. Можу вас порадувати, я маю квартиру в сусідньому місті, до нього всього п’ятдесят кілометрів. Правда, не така облаштована, як ваша, але цю справу можна виправити.
З цього дня Андрій оселився у квартирі Дар’ї Петрівни, почав готувати всіх до переїзду. А після реєстрації шлюбу найняв бригаду, та дуже швидко перевіз усіх до себе.
Тільки тепер Дарина Петрівна повністю заспокоїлася, і припинила озиратися, боячись бути зненацька застигнутою злими людьми.
А через пів року вона вирішила з’їздити до подруги, яка завзято запрошувала її на сімейне свято. Повернулася із новинами.
– Ларисо, уявляєш, Катерина Юхимівна заміж зібралася. Донька біля неї в’ється, у вічі їй заглядає. Люди кажуть, що вона боїться лишитися ні з чим. Звісно, наречений у матері суворий.
– Лісником раніше працював, замкнутий, не балакучий. Мені сказали, вона сама його обкрутила, а тепер стрункою ходить! Але це не наша справа, так?
– Добре, що в нас Андрійко взяв на себе всю чоловічу роботу, підтримує нас, і з Єгором потоваришував. Ось потихеньку все й вирівнялося. Світ не без добрих людей…
