– Тату, ти взагалі розумієш, на що йдеш? – Андрій так і не сів. Він стояв посеред просторої кухні, а руки міцно стискав у кишенях у кулаки.
– Тобі ж п’ятдесят сім. Спина, тиск. До магазину ти йдеш із перепочинками, а тут дитячий візок, безсонні ночі, підгузки, а потім ще й школа, якщо, звісно, доживеш…
Батько сидів на чолі довгого столу, поклавши долоні на скатертину з вицвілими трояндами — мама діставала її тільки на свята. Микола Іванович дивився на сина рівно, майже по-доброму.
– Розумію. Молодець, сину, усе порахував: і гроші, і здоров’я. Тільки одне не взяв до уваги: доживати в цьому будинку самому я не збираюся.
– А Людмила? – Андрій опустився на стілець, бо раптом ноги стали ватяні. – Їй це навіщо? Їй же тридцять п’ять. У неї двоє, якщо я не помиляюся.
– Від першого шлюбу, – спокійно відповів батько. – Хлопчикові дев’ять, дівчинці п’ять. До речі, вона грамотна, працює бухгалтеркою.
– Бухгалтеркою, – Андрій криво всміхнувся, але посмішка вийшла гіркою. – Зручна професія. Особливо для жінки з великим будинком і садом.
– Андрію, – Микола Іванович підняв на нього очі без тіні збентеження чи провини. – Не смій. Вона мені борщі носила, коли я ногу зламав. А потім просто сиділа поруч. Годинами!
– П’ять років ніхто зі мною так не сидів. Ви приїжджали, привозили пакунки — і знову їхали. Це не докір, а факт. Зі мною ніхто не говорив. А вона говорила.
І тут Андрій пригадав, як місяць тому застав батька в коридорі. Той стояв біля вікна й дивився на сусідське подвір’я, де хлопці ганяли м’яча.
Стояв так довго, що син уже вирішив: мабуть, дрімає стоячи. А коли підійшов ближче, батько здригнувся, ніби його спіймали на чомусь соромному.
– То ти серйозно називаєш це коханням? – тихо спитав Андрій. – Тобі п’ятдесят сім, їй тридцять п’ять. Дитина піде до школи — тобі вже за шістдесят буде, а коли вона школу закінчить, тобі буде вісімдесят! Тату, вісімдесят!
– Значить, буде. Гірше, коли не буде нічого. Коли в хаті тільки годинник цокає. Як у морзі…
…Мами не стало п’ять років тому. Вона сіла на лавку біля поліклініки, сказала: «Мені душно», — і все. Ні крику, ні метушні. А потім — тиша, що роками стояла в великому будинку, ніби волога на непросохлій стіні.
Батько тримався: варив суп, у неділю телефонував. А потім почав не брати слухавку вечорами. «Зайнятий, потім передзвоню». Андрій грішив на пляшку. Приїхав — у хаті чисто. Надто чисто, наче хтось вимив усе до останньої краплі.
І ось вам сімейна рада, призначена з урочистістю: «Приїжджайте в суботу, є розмова». Андрій їхав і думав: може, гараж зібрався продавати? Чи в санаторій? А натомість — ось таке.
– Ще скажу, – батько перевів погляд до вікна. – Це буде моя дочка. За документами й по крові. З усіма наслідками. А якщо вас це не влаштовує — це вже не мої проблеми.
Двері гримнули: Євген, який до того мовчки дивився в стіл і не сказав ані слова, підвівся та вийшов, навіть куртки не взяв. Андрій чув, як у дворі завелася машина брата. Потім стало зовсім тихо.
Вони з батьком сиділи мовчки ще хвилин п’ятнадцять. Микола Іванович дивився на старий сад, на гойдалку, що рипіла від вітру, — ту саму, яку він сам змайстрував із труб і швелера.
Андрій дивився на потилицю батька, на сивину, на вперту складку біля рота, яка проступала щоразу, коли той щось для себе вирішував.
Не збожеволів, це видно, — подумав Андрій. Просто втомився бути один.
І ця думка раптом влучила сильніше за будь-яку образу.
…За три дні Андрій приїхав знову — без дзвінка, бо вдома не всидів би. У хаті пахло свіжим хлібом. На гачку в передпокої висів жіночий халат із пояском.
– Оленка забігала, чаю випила. Уже поїхала, – спокійно сказав батько, ніби виправдовувався.
Андрій зайшов на кухню. На підвіконні стояв маленький кактус у керамічному горщику.
Мама кактуси терпіти не могла. «Колючки в хаті — до сварок», — казала вона. Андрій лише подумки всміхнувся: прикмета, що й казати, точна.
– Подобається? – запитав батько, помітивши його погляд. – Оленка принесла. Каже, невибагливий. Як ми з тобою.
Андрій хмикнув. У цьому звуці вийшло значно більше болю, ніж він збирався показати…
…На виїзді з селища він натрапив на саму Олену. Вона йшла від зупинки з аптечним пакетом, у пуховику, з шарфом, намотаним так, що було видно тільки очі. Андрій зупинив машину.
– Ой… Добрий день, – сказала вона й розгубилася, ніби потрапила в незручну ситуацію. – Я тут… батькові фрукти та вітаміни несу.
Андрій вийшов і ступив їй назустріч.
– Стій. Раз уже зустрілися — скажи чесно. Навіщо тобі це? Йому ж п’ятдесят сім, він тобі старий.
– Ти молода, гарна. Чи, може, око маєш на будинок? Великий дім, гарна ділянка — зрозумілий інтерес, чого вже там приховувати. Вгадав?
Олена завмерла. Пакет обтяжував пальці — вона перехопила його іншою рукою, ніби збираючись із думками.
– Будинок, значить, — тихо повторила вона.
– А що? – Андрій не збирався відступати. – Тобі тридцять п’ять. Ти молодша за нього на двадцять два роки. Ти справді думала, що я повірю в кохання?
– Я його люблю, – на другому слові голос у неї здригнувся, але вона все ж договорила. – Люблю. Ти розумієш? У житті всяке буває.
– Буває, що перший шлюб вдалий, а буває, як у мене: і не просихає, і руки простягає. Я той шлюб на собі витягла й вийшла з нього з двома дітьми та без серця.
– А потім з’явився твій батько. Він зі мною розмовляє. Питає, чи я спала, чи їла. Слухає, не перебиває, жаліє мене. Думаєш, я це на щось проміняю? Та ні за що, Андрію!
Андрій відкрив рота — і не знайшов, що сказати.
– А ти мені — про око на будинок, – Олена вже не стрималася, голос у неї сів, сльози покотилися по щоках просто на шарф. – Я думала, ми б подружилися. Люди ж дорослі, могли б. А ти вважаєш мене злодійкою й меркантильною бабою.
Вона швидко витерла обличчя рукавом — злісно, різко, як плачуть ті, хто звик ховати сльози.
– Усе. Мені треба йти. Немає в мене часу з тобою говорити.
Повернулася і пішла до батьківського будинку, швидко, не підіймаючи голови. Пакет гупав об коліно.
Андрій залишився біля дороги. Вітер гнав жовтий лист асфальтом. «У житті всяке буває» — ці слова крутилися в голові. Про перший шлюб Олени він не знав зовсім нічого. Не питав, не цікавився, та й навіщо? Відповідь він і так знав наперед: розрахунок, молодість, дім.
І тепер ця готова формула дала тріщину.
Він глянув на батьківські вікна. За склом на кухні ворушилася чиясь тінь — батько ставив чайник. Звичайний вечір. Звичайна велика кухня, де двадцять п’ять років мама накривала на стіл, а тепер варила борщ чужа жінка, в якої на пакетах тремтіли пальці.
Андрій сів у машину й довго не вставляв ключ у замок запалювання. Уночі подзвонив Євген. Голос був глухий, ніби з підвалу.
– Слухай… Я все думаю. А якщо це й справді кохання? Може, він і справді боїться доживати сам?
Андрій сів на ліжку. По спині пішов холод.
– І що ти пропонуєш?
– Не знаю. Може, не треба відразу рубати з плеча. Може, треба просто бути поруч. Навіть якщо бісить.
Помовчали — кожен у своїй квартирі, у своїй тиші.
– Я не знаю, як це прийняти, – чесно сказав Андрій. – І, мабуть, я не вірю. Але… я подумаю.
Через два тижні батько покликав знову: «Приїжджайте, мені важливо вас бачити». У цьому «важливо» чулося щось вразливе, майже дитяче. Але образа вже в’їлася під шкіру, і обоє вирішили, що сьогодні скажуть усе прямо.
За столом зависла тиша, яку ніхто не наважувався порушити. Потім Андрій відсунув тарілку.
– Тату, ми ж не сліпі, – сказав він, дивлячись прямо. – Я, наприклад, усе бачу. Ця твоя Олена — молода, хитра акула.
– Їй не ти потрібен, їй будинок потрібен. Думаєш, ми не розуміємо, чим це закінчиться? Все під себе загребе й нас без спадщини залишить!
Микола Іванович зблід. Не від страху — від образи.
– Не смій! – сказав він тихо. – Не смій судити те, чого не знаєш.
– Я знаю достатньо! – Євген гупнув долонею по столу. – П’ятдесят сім і тридцять п’ять, тату! Дитина, весілля. Ти сам у це віриш?
– Ми одружимося, – сказав Микола Іванович. – До строку. Хочете ви цього чи ні — все станеться. І щоб я більше цього не чув!
– Та ти з глузду з’їхав! – Євген схопився, стілець із гуркотом упав. – Вона все забере! Дім, сад — усе! А тебе на вулицю вижене!
Батько навіть не кліпнув.
– Значить так! Якщо ви ще раз скажете про Олену хоч слово в такому тоні, я вас більше не хочу знати! Ні вас, ні ваших порад, ні вашого «ми краще знаємо». Мені не потрібні дурниці й підозри. Мені потрібна сім’я! Справжня!
Андрій уже відкрив рота, щоб заперечити, але в очах батька побачив не гнів, а біль. Той самий, який він носив у собі п’ять років. Тільки тепер він був не про втрату.
– Я її люблю, – тихо й твердо сказав Микола Іванович, ніби повідомив факт, що не підлягає обговоренню. – І якщо хочете лишитися моїми дітьми, прийміть це. А якщо не можете — тоді більше не приїжджайте.
– Ти справді цього хочеш? – спитав Євген. Голос у нього став неприродно тонким.
– Так. І маю на це право.
Євген нахилився, підняв стілець і поставив його на місце різким, майже сердитим рухом.
– Тоді ми, мабуть, поїдемо, – пробурмотів він. – Мені треба подумати.
– Думайте, – сказав батько. – Тільки не тягніть. Час іде. А в мене тепер є заради кого поспішати.
Надворі вони мовчки сіли в машини. Андрій чув, як брат різко грюкнув дверцятами й поїхав першим, лаявшись собі під ніс…
У хаті Микола Іванович сів на стілець, поклав руки на стіл і довго дивився на коробочку з обручками. Потім зачинив її, прибрав у сервант і тихо сказав у порожнечу:
– Вибач, що так вийшло. Але я мусив це сказати. Хоча наші сини гарні… просто запальні. Та це минеться…
І в цій тиші, в цьому самотньому монолозі було більше правди, ніж у всіх суперечках разом узятих…
А ви що скажете про закиди синів? Вони мають рацію? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!