Картопля того року вродила просто на славу. Велика, рівна, із золотавою шкіркою — така, що й у руки взяти приємно.
Олег та Марина від самого ранку порались на грядках і складали врожай у мішки. Спини в обох нищили, зате на душі було легко й радісно.
Цю ділянку вони придбали минулої осені. Шість соток, де бур’ян стояв по пояс, а замість будиночка — похила тимчасова споруда.
Ще в серпні, коли стало ясно, що на стару дачу їм дороги більше немає, Марина два тижні переглядала оголошення в пошуках підходящого варіанту. Усе було не так: або занадто дорого, або надто далеко, або така земля, що на ній хіба асфальт класти.
Цю ділянку вона обрала по фото. За кущами й заростями ледве вимальовувались обриси занедбаної будівлі. Вони поїхали подивитися. Олег глянув навколо й сказав:
– Беремо.
Дружина розгубилася:
– Як? От так одразу? Тут же й немає нічого!
А він відповів:
– Зате все буде своє.
***
Усі вільні гроші вони вклали в цю землю. У вихідні працювали там удвох, поки діти були в матері Марини. Викорчовували бур’яни, вивозили сміття, латали будівлю. Олег сам зробив полиці, провів світло від сусідського стовпа, зібрав парник зі старих рам.
Марина навесні вирощувала розсаду на підвіконнях, ночами читала статті городників, підбирала насіння. І ось тепер земля віддячила їм сповна.
– Ну що, ще пару мішків, і на сьогодні досить, – сказав Олег, витираючи чоло.
Марина кивнула, випросталася й раптом завмерла. За воротами пролунав автомобільний сигнал — короткий, вимогливий.
– Господарі, де ви? Агов! Зустрічайте гостей! — почувся знайомий голос.
Олег витягнув шию, прошепотів «мама» й застиг із напівпорожнім мішком у руках.
***
Лариса Петрівна вийшла з машини з сяючою усмішкою, ніби приїхала на свято. За кермом сидів Юрко, її молодший син, у чистій куртці й кросівках, які на дачі виглядали так само недоречно, як парасолька в курнику.
– Мамо? — невпевнено мовив Олег, зробивши крок до хвіртки. — Якими долями?
– А що таке? — здивувалася вона, підходячи ближче. — Я до сина приїхала. Чи вже не можна?
Вона зайшла на ділянку, озирнулася й сплеснула руками:
– Ой, як у вас тут гарно стало! Пам’ятаєш, Олеже, який тут був смітник? А тепер — просто диво! Серце радіє!
Юрко йшов мовчки, руки тримав у кишенях. На грядки не дивився — тільки кудись убік, на сусідній паркан. Біля хвіртки він зупинився й далі не пішов, наче йому тут не було місця.
– Ми проїжджали повз, — продовжувала Лариса Петрівна. — Я й сказала Юркові: давай заїдемо до брата, навідаємось. А то ви зовсім зникли. Не телефонуєте, не приїжджаєте.
Марина й Олег перезирнулися. «Повз проїжджали» — це коли від міста до їхньої ділянки двадцять кілометрів убік від траси? Але вголос вони нічого не сказали. Лише відповіли:
– Здрастуйте, Ларисо Петрівно.
– Здрастуйте, здравствуйте, — свекруха посміхнулася ще ширше. — Вибачте, що ми з порожніми руками. Якщо чесно, ми у справі.
Вона пройшлася ділянкою, глянула на кожну грядку, похитала головою:
– Які чудові огірки! А помідори! І картоплі скільки! Вам стільки не з’їсти.
– З’їмо, — коротко відповіла Марина. — У нас двоє підлітків, якщо ви забули.
– Так, так, звісно, — кивнула свекруха, але її погляд уже ковзав по ящиках із помідорами. — А ми цього року зовсім без урожаю лишилися.
Вона тяжко зітхнула, з тим надривом, який уміла вмикати без помилки.
– Земля на дачі стала як камінь. Юрко мотоблоком пробував — не вийшло. Теплицю вітром знесло, шибки побило.
– А я не маю сил усе це відновлювати, здоров’я вже не те. А Юрко… — вона зиркнула на сина, — Юрко бізнесом займається. Йому не до того.
Юрко не сказав ані слова. Тільки плечима повів.
– От я й подумала, — свекруха повернулась до Олега, — може, ви поділитеся врожаєм? Ти ж знаєш: у мене алергія на будь-яку хімію. А у вас усе чистеньке, без нітратів, і он скільки…
Олег витер руки об штани й спитав:
– Мамо, добре, теплиця. А де все інше? На тій дачі стільки всього росло, можна було й без теплиці обійтися. Невже нічого не виросло?
– Я ж кажу: земля кам’яна, — повторила свекруха з ледь помітним роздратуванням. — Теплиці немає. Юрко зайнятий.
– Дивно, — сказав Олег. — Коли ми там працювали, город звичайною лопатою копався. І теплиця була міцна. І врожай пристойний.
– Не треба на мене так дивитися, Олеже! — голос свекрухи став різкішим. — У мене немає сил працювати на грядках! Юркові ніколи. А дача потребує постійного догляду. Невже неясно?
– Та все ясно, мамо! У вас просто більше немає безкоштовної робочої сили, — спокійно сказав Олег. — Ось дача й стала нікому не потрібна.
Лариса Петрівна вдавано не почула. Вона зробила крок ближче до веранди, де стояли ящики з помідорами.
– Синку, та годі тобі. Невже не поділишся? Згадай, скільки ми для тебе зробили. Хто тебе в інститут влаштував? Хто тобі перший внесок за квартиру дав?
Марина стояла трохи осторонь і відчувала, як усередині закипає щось гаряче й зле. Вона знала цю арифметику. Знала, що «перший внесок» — це п’ятнадцять тисяч, які Олег потім повернув до копійки.
І що в інститут він вступив сам, а мати лише «поговорила з ким треба», хоча насправді ні з ким не говорила. Але Марина промовчала й не стала втручатися.
А Лариса Петрівна вже розглядала ящики так, ніби вони були не Олегові, а її власні, і вона просто вирішувала, що забрати сьогодні, а що — наступного разу.
Тут із будівлі вийшов старший син Олега — навушники на шиї, в руках телефон.
– Бабусю? — здивувався він. — Ти чого приїхала?
– Провідати вас приїхала, онуче, — свекруха на мить відволіклася від ящиків і натягла усмішку. — А ти чого в телефоні сидиш? Допоміг би батькам.
– Я допомагаю, — пробурмотів хлопець. — Мішки тягаю.
Молодший син визирнув слідом, подивився на бабусю, на Юрка й спитав:
– А ви надовго?
– Ні, любий, ми ненадовго, — свекруха погладила його по голові. — Зараз поїдемо. Ось візьмемо дещо й поїдемо.
Молодший кивнув і пішов у будівлю, не надавши бабусиним словам жодного значення. Старший залишився біля дверей, притулившись до одвірка, і мовчки дивився на те, що відбувалося, але дуже уважно.
Увесь цей час Лариса Петрівна жодного разу не приїжджала, не цікавилася, як у онуків справи. Жодного разу не спитала, як родині живеться на новій ділянці, чи важко було розгрібати той хаос, що тут був, чи вистачає на все це грошей.
І тепер її не цікавили ні син, ні онуки. Її цікавили тільки ящики. І картопля в мішках.
– То що, синку? — Лариса Петрівна повернулася до Олега. — Поділишся врожаєм чи зводиш рахунки з рідною матір’ю? Скажи прямо: ти просто заздриш братові, що я віддала йому свою дачу?
– Було б чому заздрити, — усміхнувся Олег. — Ваша дача без нашого догляду дуже швидко бур’яном заросте.
– Ах, ось як ти заговорив! — голос свекрухи зірвався на вереск. — Я тебе ростила, я тебе піднімала, а ти мені тепер про бур’ян! Та що ти знаєш? Ти завжди був такий — упертий, черствий, невдячний! Юрко хоч допомагає, Юрко хоч поруч, а ти…
– Юрко поруч? — Олег із усмішкою глянув на брата. — Юрко, ти поруч?
Юрко мовчав. Дивився в землю. А потім раптом підвів очі, і там було стільки всього, що Марина навіть відсахнулася.
– Досить, — тихо сказав він. — Досить, мамо.
Лариса Петрівна завмерла.
– Юрку, помовчи, — прошипіла вона.
– Ні, я не мовчатиму! — він ступив уперед, і його раптом прорвало, наче дамбу зірвало. — Скільки можна? Ти мене сюди притягла, щоб я стояв і дивився, як ти в Олега картоплю просиш? Думаєш, мені це подобається?
– Юрко…
– Я твою дачу продав! — вигукнув він і сам ніби злякався того, що сказав. — Ще в червні! Грошей дали небагато, але мені потрібні були гроші, а не земля. Я все одно не збирався там нічого робити. Не хотів я там працювати! Ніколи не хотів!
Лариса Петрівна побіліла. Усмішка сповзла з її обличчя, і на мить вона стала просто втомленою літньою жінкою.
– Як продав? — прошепотіла вона. — Ти ж сказав, що дача під заставою…
– Я збрехав, — відрубав Юрко. — Ти хотіла, щоб я там працював. А я не хотів. Я взагалі не розумію, навіщо мені та дача! Ти віддала її мені, щоб я був тобі винен? Щоб я перед тобою вічно звітував?
– Ну, вже ні. Я її продав! І все на цьому. А сюди ми приїхали, бо ти сказала: в Олега є все, він поділиться — нікуди не дінеться. Ти сама так вирішила. За нас обох.
На ділянці запала тиша. Навіть птахи, здавалося, замовкли. Олег спокійно дивився на матір і брата. В його очах не було злості. Лише втома — та сама, від якої вже не боляче, а просто порожньо.
– Отже, так, — повільно сказав він. — Дача продана. Урожаю у вас немає. І ви приїхали сюди не за картоплею. Ви приїхали, бо я для вас — запасний варіант!
Лариса Петрівна відкрила рота, щоб щось сказати, але Олег похитав головою:
– Не треба, мамо! Я все зрозумів. Ти завжди так робила. Спершу Юрко, потім будь-хто, аби не я. А коли він підвів, ти згадала про старшого сина й приїхала. Навіть не спитала, як я живу! Одразу до ящиків.
– Олеже, я не цього хотіла… — почала Лариса Петрівна.
– А чого ти хотіла? — перебив він. — Щоб я знову за вас упрігся? Щоб тягнув на собі твої проблеми, проблеми Юрка? Ні, мамо. Досить! Я більше не хочу бути запасним варіантом!
Юрко мовчки пішов до машини й грюкнув дверцятами.
Лариса Петрівна ще хвилину постояла, дивлячись на сина, ніби чекала, що він передумає. Але Олег мовчав. Марина стояла поряд із ним. У її погляді не було злості — лише несподівана для свекрухи твердість.
– Отже, ось як ми тепер спілкуємось, — прошепотіла Лариса Петрівна.
– Так, так, — відповів Олег. — Ти сама цього домоглася.
Лариса Петрівна повільно пішла до машини. Біля хвіртки озирнулася. Може, хотіла ще щось сказати, а може, просто востаннє подивитися на сина. Але нічого не мовила. Сіла в машину. Та завелася, пирхнула й поїхала.
Олег ще трохи постояв, дивлячись на порожню дорогу. Старший син підійшов до батька й став поруч.
– Тату, — тихо сказав він. — А бабуся правда віддала дачу дядькові Юркові?
– Правда.
– І він її продав?
– Продав.
Син помовчав, а тоді сказав:
– Ну й нехай.
І пішов назад до мішків. Підійшла Марина, взяла чоловіка за руку.
– Ти як? — спитала вона.
– Не знаю, — чесно відповів Олег. — Якось порожньо. І легко водночас.
Вони повернулися до картоплі. Сонце вже хилілося до заходу, тіні на грядках стали довгими. Олег нахилився, підняв мішок і раптом усміхнувся.
– Що? — спитала дружина.
– Та нічого. Просто подумав: добре, що ми тоді пішли. І добре, що вони сьогодні приїхали. Нарешті все розставилося по своїх місцях.
***
Увечері, коли зовсім стемніло, вони сиділи в альтанці й пили трав’яний чай із термоса. Діти спали в дерев’яній оновленій споруді на розкладачках, накрившись старими пледами.
Марина дивилася на чоловіка й бачила, що він спокійний і зовсім не сердиться. Просто втомився.
– Не шкодуєш? — запитала вона.
– Про що?
– Що так сталося. З матір’ю.
Олег помовчав. Потім сказав:
– Шкода тільки, що раніше не сказав їй, що думаю. Може, тоді все склалося б інакше.
Марина не стала перепитувати, що саме означає «інакше».
Обидва розуміли: якби він заговорив раніше, може, їм і не довелося б стільки років тягнути на собі чуже життя.
Наступного ранку вони знову вийшли на грядки. Сонце підіймалося над сусідніми дахами, птахи співали на всі голоси.
– От це так! — вигукнув Олег, розкинувши руки.
– Чудово! — підтримала Марина й, поцілувавши чоловіка в щоку, сказала:
– А овочі бабусі ми таки відвеземо…
А як би ви вчинили в цій ситуації?