— Не треба тут із себе господиню корчити, це хата мого сина! — голосно кинула Ганна Іванівна, впершись руками в боки й ставши просто посеред моєї клумби з трояндами. — Артем тут господар, тож і ми не сторонні. Тому давай, Ірино, без цих твоїх міських замашок. Родина приїхала, приймай нас як годиться.
Я стояла на ґанку із садовими ножицями в руках і мовчки дивилася на свекруху, яка впевнено заповнила собою весь двір. Вона оглядала господарство так, ніби все життя тут керувала.
Позаду неї біля старенької машини переминалася з ноги на ногу зовиця Оксана з великими картатими торбами. А на моїй дерев’яній гойдалці вже встиг розлігся її син Макар. Хлопець, якому п’ятнадцять, сидів із виглядом людини, що зробила нам величезну послугу тим, що взагалі виліз із авто.
З-під ґанку повільно, з гідним виглядом, вийшов рудий кіт Абрикос. Звичайний пухнастий шибайголова, який не терпів метушні. Він сів біля моїх ніг, обвив лапи хвостом і уважно глянув на прибулих. Ганну Іванівну він не любив ще з минулого року, коли вона намагалася прогнати його віником.
— Мамо, — озвався позаду рівний голос мого чоловіка. Артем вийшов із коридору. — Ти дещо переплутала. Цю ділянку купила Ірина ще до нашого весілля. Вона продала бабусину спадщину й усе сюди вклала. Моє тут — хіба що паркан і альтанка, які ми разом ставили.
— Ой, Артемчику, не починай рахувати копійки! — відмахнулася свекруха, анітрохи не зніяковівши. — У родині все має бути спільне. Якщо вона твоя дружина, значить, і садиба наша, спільна. Ми з Оксанкою вирішили побути у вас пару тижнів. Повітря тут чисте, Макарові перед навчанням треба підкріпитися. Та й Марія з Петром на вихідні підтягнуться, давно хотіли подивитися, як ти тут облаштувався.
Я повільно опустила ножиці.
Цікава річ виходила. Родинна єдність у розумінні мами мого чоловіка завжди починалася тоді, коли їм треба було скористатися моїми грошима або моїм майном. А от коли допомога була потрібна нам, у них одразу знаходилися власні невідкладні справи.
Цю ділянку я свого часу шукала кілька місяців. Тут стояла напіврозвалена глиняна хатина й росли бур’яни вище за людину. Скільки сили, терпіння й власних зароблених грошей пішло на те, щоб провести світло, утеплити стіни, перекрити дах, вирівняти двір. Артем завжди чесно казав, що це моя справа, а він тільки допомагає як турботливий чоловік. Ми зробили цей куточок для себе, щоб мати де сховатися на вихідні після важкого робочого тижня.
І тепер посеред подвір’я стояла Ганна Іванівна, тримаючи старі клунки, й розпоряджалася так, ніби потрапила у власну садибу.
— Марія з Петром? — перепитав Артем. Його обличчя стало суворим. Тітка Марія була рідною сестрою свекрухи, людиною гучною і переконаною, що всі навколо їй щось винні. А її чоловік Петро мав звичку за столом повчати всіх, як правильно жити й вести господарство.
— Авжеж! — радісно підхопила зовиця Оксана, перекидаючи торбу в іншу руку. — Ми їм розповіли, що в Артема тепер справжній маєток. Вони з онуками приїдуть у суботу зранку. Ірино, покажи нам кімнати. Мені потрібна та, що світліша, бо в темній у мене голова болить. А мамі віддай ліжко на першому поверсі, щоб вона не ходила сходами. Ви молоді, на горищі відпочинете.
Вона перевела дух і додала цілком буденним тоном:
— І ми з дороги зголодніли. Що в нас на обід? Тільки не давайте мені магазинного, у мене шлунок ніжний. Мені б домашньої рибки запекти або шматочок м’яса на парі. Звичайну їжу моє травлення погано переносить.
Я глянула на чоловіка. Артем стиснув кулаки, на обличчі з’явився той вираз, після якого зазвичай починається гучна сварка, а речі гостей летять назад за хвіртку. Але в мені щось клацнуло.
Сваритися з людьми, які щиро вірять у власну безкарність, — марна справа. Вони просто образяться, розкажуть усім знайомим, яка я жадібна, і зроблять із себе жертв. Ганна Іванівна дуже любила вдавати велику господиню, особливо коли все робилося чужими руками й за чужий рахунок.
Я ледь помітно торкнулася ліктя чоловіка, щоб він стримався. Він здивовано глянув на мене.
— А знаєте, Ганно Іванівно, ви праві, — мовила я якомога спокійніше й лагідніше. — І справді, чого це я втручаюся? Дружина має знати своє місце. Не личить мені перед чоловіком командувати. Хата сина — значить, хата сина. Артеме, приймай рідню. Твої гості, твоє подвір’я — твої клопоти. А я тут просто відпочиваю.
Свекруха задоволено кивнула, навіть не відчувши нічого підозрілого.
— Оце правильно! Давно б так, Ірино. А то все характер показуєш. Оксанко, занось речі в хату.
Вони гуртом рушили до дверей, несучи важкі клунки й заглядаючи в коридор.
Артем відвів мене трохи вбік і тихо спитав:
— Іро, ти серйозно? Яке ще горище? Які Марія з Петром? Я їх зараз розверну, хай їдуть автобусом!
— Артеме, — я ледь усміхнулася. — Мама ж сказала, що ти тут головний? От і покажи, як ти керуєш. Тільки я в цій виставі обслугою бути не збираюся. Хай побачать, що буває, коли все лягає лише на твої плечі.
Артем кілька секунд дивився на мене, а потім у його очах спалахнув хитрий вогник.
— Зрозумів. Я господар? Добре, хай буде по-їхньому.
Ми зайшли всередину. Оксана вже відчиняла шафки на кухні, ніби проводила ревізію.
— Ірино, а де у вас нормальний чай? Тут лише м’ята та липа. Я таке не п’ю, мені потрібен звичайний міцний. І ще: я там побачила домашній сир і шматок червоної риби. Не чіпайте, я собі на вечір залишу. А зараз нам би швиденько борщу або супу.
Я мовчки підійшла до холодильника. Забрала звідти рибу, сир, баночку маслин, палку доброї ковбаси, два гарні шматки свіжого м’яса й полуницю, яку зранку зібрала для себе. Усе це я акуратно склала у свій кошик.
— Ти куди це все несеш? — здивувалася зовиця.
— Це мої власні запаси, — спокійно пояснила я. — Я купувала це за свої гроші й для себе. А оскільки я тут не господиня, а просто дружина господаря, то накривати стіл мені не личить. Полиця Артема — он там, унизу.
Унизу самотньо лежала половинка капусти, банка квашених помідорів, пачка вівсянки та пакет кефіру.
Оксана обурено завмерла, а в кухню вже протиснулася свекруха.
— Ірино! Що це за витівки? Ти чому ховаєш їжу від родини?
— Та що ви, Ганно Іванівно, — відповіла я з невинною усмішкою. — Я нічого не ховаю. Просто забираю своє нагору, щоб вам не заважати. Ви ж самі сказали: Артем господар, він і має пригощати гостей. Я в чоловічі справи не втручаюся. Артеме! — покликала я. — Твоя родина хоче обідати. Займися цим, будь ласка.
Я взяла кошик, покликала Абрикоса, який підозріло обнюхував капці Оксани, і піднялася на другий поверх.
У мене нагорі була маленька кімната з диваном, книжками та крихітним холодильником для напоїв, який я колись поставила, щоб не бігати щоразу вниз. Я заварила собі кави, розгорнула книжку й сіла біля вікна. Абрикос зручно вмостився на підвіконні.
Знизу долинули перші жваві голоси.
Голос Артема лунав цілком упевнено:
— Оксано, борщу немає. Дружина не варила, а я не вмію. Он є вівсянка, залий водою та їж. Або відкрийте помідори.
— Яка ще вівсянка?! — обурювалася зовиця. — У мене ж дієта! Мені треба нормальне харчування! Артеме, поклич Ірину, нехай спуститься і приготує нормальний обід!
— Ірина втомилася після роботи й відпочиває, — твердо відрізав чоловік. — А я господар. У моїй хаті — мої правила. Не хочеш каші — он на городі петрушка росте, нарви собі, дуже корисно.
До вечора напруга в домі помітно зросла. Свекруха, зрозумівши, що звичного безкоштовного бенкету не буде, вирішила піднятися до мене. Вона важко дихала, тримаючись за перила.
— Це що за бунт такий? — зупинилася вона на порозі кімнати. — Ми ж гості здалеку! Ти чого чоловіка самого кинула поратися?
— Ганно Іванівно, — я спокійно відклала книжку. — Ви зранку чітко пояснили, що тут усе синове. Я з вами погодилася й поступилася місцем. Ваш син дорослий, він усе вміє сам. Ви приїхали до нього, от із ним і домовляйтеся про обіди, прибирання та постіль.
— Та він нам якусь порожню кашу запропонував! А Макар взагалі голодний сидить, він такого не їсть!
— Бідний хлопчик, — зітхнула я. — Може, йому варто прогулятися до сільського магазину? Це якраз кілька кілометрів пішки. Рух на свіжому повітрі дуже корисний для апетиту.
Свекруха лише ображено стиснула губи й пішла вниз.
Ранок наступного дня почався з несподіваних побутових труднощів.
Сільська садиба зі зручностями — це ціла система. У нас була власна свердловина, насос, очисні фільтри й бойлер для нагріву води. Зазвичай усім цим займалася я: знала, де перевірити тиск, як промити фільтр чи перезапустити систему.
Близько восьмої ранку знизу долинув переляканий голос Оксани.
Я накинула домашній халат і спустилася на перший поверх. Зовиця стояла біля умивальника з намиленою головою, загорнута в простирадло, й розгублено дивилася на кран, з якого не текло ні краплі.
Ганна Іванівна в цей час безуспішно смикала ручку в санвузлі.
— Води немає! — вигукнула Оксана. — Ірино, що сталося? Я ж голову намилила!
— Поняття не маю, — знизала я плечима. — Я ж тут не господиня. Усі питання до власника садиби. Артеме!
Чоловік вийшов із підсобного приміщення у старому робочому одязі, тримаючи в руках розвідний ключ.
— Що з водою, синку? — підскочила до нього мати.
— Та біда, мамо, — зітхнув Артем. — Насос зупинився. Там складна електроніка. Ірина зазвичай знала, де яка кнопка, а я поліз сам, хотів краще зробити — і щось там замкнуло.
— То полагодь! — вимагала свекруха.
— Не можу просто так. Треба шукати запчастину, їхати до районного центру. А мені ніколи, треба паркан підфарбувати. Ви ж у мою хату приїхали, мушу лад наводити.
— А мені як змити мило?! — майже плакала Оксана.
— Он коло огорожі є старий колодязь, — підказав Артем. — І відро там стоїть. Набирайте водичку, грійте на плиті в каструлі й мийтеся. Чудова загартовуюча процедура, краща за будь-які міські звички.
Бачити, як зовиця з мокрим волоссям несе важке відро води через усе подвір’я, було дуже показово. Макар спробував зняти матір на телефон, але отримав від неї суворий погляд і змушений був сам іти по друге відро, щоб було чим змити в туалеті.
До полудня гості виглядали втомленими й мовчазними. Свекруха сиділа на ґанку, обмахуючись якоюсь старою брошурою.
Аж тут у неї задзвонив телефон.
— Ой, Маріє! — голос Ганни Іванівни миттєво змінився, став солоденьким і лагідним. — Так-так, ми вже тут. Відпочиваємо просто чудово! Повітря яке, ти б тільки знала! Артем нас так гарно приймає, так старається! Звісно, приїжджайте завтра, як домовлялися. Шашлики? Обов’язково! Я Артему скажу, він усе приготує, гарного м’яса дістане, овочів. Чекаємо, дорогенькі, чекаємо!
Вона поклала слухавку й переможно глянула в мій бік. Я саме поливала квіти біля вікна.
— Артеме! — крикнула свекруха. — Завтра приїде тітка Марія з чоловіком і внуками. Четверо людей! Щоб до вечора був гарний стіл. З’їзди, купи гарного м’яса, свіжих овочів, добрих напоїв. І солодощів дітям не забудь.
Артем неквапом підійшов до ґанку, тримаючи в руках олівець і клаптик паперу.
— Добре, мамо. М’ясо, овочі, напої, солодощі. Записав. Буде чудовий прийом!
Він простягнув до неї руку відкритою долонею.
— Це ще що таке? — не зрозуміла Ганна Іванівна.
— Гроші, — спокійно сказав чоловік. — Марія з Петром — це твої гості, ти їх покликала. Я можу з’їздити своїм авто, витратити пальне й усе привезти. Але мій гаманець порожній, я щойно віддав останні гроші за дошки на дрова. Якщо накривати стіл на таку компанію, потрібна пристойна сума. Як віддаси — готівкою чи на картку перекинеш?
На подвір’ї запала повна тиша. Було чути лише, як десь у траві цвіркочуть коники.
— Які ще гроші?! — обурилася свекруха. — Артеме, ти при своєму розумі? З рідної матері брати за те, щоб тітку нагодувати у твоєму ж домі?! Ти господар, ти й маєш усе забезпечити! Он у тебе дружина працює, непогано заробляє, хай вона дістане зі своїх запасів!
Ось вона, справжня правда, і випливла назовні.
Я поставила лійку й підійшла ближче. Абрикос вийшов за мною і сів поруч.
— Ганно Іванівно, — мій голос звучав рівно, але твердо. — Ми ж учора все з вами з’ясували. Садиба синові, майно його. Я — звичайна дружина без права голосу. Мої заробітки до частування ваших гостей не мають жодного стосунку. Я свої гроші витрачаю на власні потреби. А звичка накривати столи за чужий рахунок у цій хаті більше не працює.
— Та ви… ви просто знущаєтеся з нас! — вигукнула Оксана, вибігаючи на ґанок із рушником на голові. — Мамо, вони це спеціально роблять! Ірина навмисно воду перекрила! І їжу сховала! Вона Артема проти нас налаштовує!
— Я? Перекрила воду? — здивувалася я. — Оксано, я ж навіть не знаю, як той насос розбирати. Артем сам сказав, що там щось перегоріло.
— Ви зобов’язані нас годувати! — наполягала зовиця. — Ми ж родина! Ми приїхали відпочивати!
І тут Макар, який до цього нудьгував без інтернету, бо роутер я теж вимкнула й забрала до себе, пояснивши, що мені потрібен зв’язок для роботи, не витримав:
— Мамо, бабо Ганно, поїхали додому. Ну що тут робити? Їсти нема чого, зв’язку нормального нема, ще й цей рудий кіт на мене шипить. Я краще вдома посиджу.
— Мовчи вже! — гримнула на нього бабуся. — Нікуди ми не поїдемо! Завтра Марія буде тут! Що я їй скажу?! Я ж обіцяла, що відпочинемо по-людськи!
— Тоді діставай свій гаманець, мамо, — підсумував Артем. — Або дзвони тітці Марії й кажи, що господар захворів і приймати нікого не може.
Ганна Іванівна розгублено походжала по двору. Скасувати приїзд сестри для неї було найбільшим соромом, бо вона вже встигла наговорити, як розкішно живе її син.
Зітхнувши, вона дістала гаманець і відрахувала синові певну суму, значно меншу, ніж було потрібно.
— На м’ясо вистачить, — буркнула вона. — А цибулю й огірки на городі нарвете.
— На городі все саджала Ірина, — зауважив Артем, ховаючи гроші до кишені. — Вона свою працю цінує. Тож куплю в крамниці те, на що цих грошей вистачить.
Суботній ранок приніс новий галас. До двору з гуркотом підкотила стара іномарка дядька Петра. З машини вийшла тітка Марія в яскравому квітчастому халаті, сам Петро з сердитим обличчям і двоє галасливих хлопчаків, які одразу побігли топтати газон.
Свекруха вибігла їм назустріч, намагаючись усміхнутися:
— Маріє! Петре! Заходьте, рідні!
— Оце так хатина! — басом мовив Петро, оглядаючись довкола. — Артеме, ну ти й розжився! А де лазня? Ми з дороги попаритися хотіли!
Артем вийшов у робочому одязі й розвів руками:
— Дядьку Петре, лазня не працює. Трубу розібрав, треба чистити, та не встиг.
— Оце маєш, — скривився родич. — А ми вже налаштувалися… Ну гаразд, розпалюй мангал, де там м’ясо?
— М’ясо мама купила, он у хаті. Мангал за кущем стоїть. А от дрова треба наколоти, он колоди лежать. Сокира в хлівчику, беріть та рубайте, справа ж чоловіча.
Дивитися, як неповороткий дядько Петро намагається розколоти міцну дубову цурку старою тупою сокирою, було окремим видовищем, бо добру гостру сокиру Артем завчасно заховав.
Тим часом тітка Марія господарювала на кухні й голосно кликала:
— Ганю, а де нормальні ножі? Вони ж нічого не ріжуть! І чому м’ясо таке жорстке? Ти ж казала, що буде молоде й соковите!
Свекруха вся почервоніла, бігаючи між хатою й двором. Грошей, які вона дала, вистачило лише на звичайну тверду свинину, трохи курячих гомілок та найдешевші помідори.
— Ірино! — вигукнула свекруха, побачивши мене на ґанку з книжкою. — Чого ти сидиш? Іди допоможи накрити стіл! Там людей повно!
Я спокійно подивилася на неї:
— Ганно Іванівно, ви ж самі сказали, що я тут гостя. Мені не личить втручатися в розпорядження вашої родини. Там зараз тітка Марія господарює, дві господині біля однієї плити тільки пересваряться. Я краще тут побуду, подихаю повітрям.
— Ти з мене глузуєш! — зашипіла вона, підійшовши впритул. — Навмисно хочеш мене перед сестрою зганьбити!
— Чим саме? — щиро запитала я. — Ви сказали: хата сина. Син вас прийняв, поїхав на ваші гроші до крамниці, купив що зміг. Петро рубає дрова. Справжнє сільське життя, як ви й хотіли. Я тут до чого?
Через дві години все остаточно пішло шкереберть.
Дядько Петро дров до пуття не наколов, спробував розпалити вогнище залишками бензину від косарки, полум’я спалахнуло надто сильно, і курятина просто обвуглилася зверху, залишившись сирою всередині. Свинина на решітці вийшла сухою і твердою.
Тітка Марія накришила салат, поставила на стіл прості напої, і всі нарешті сіли в альтанці. Петро пожував шматок м’яса, скривився й відсунув тарілку:
— Слухай, Ганю. Ти нам розповідала: прийом, відпочинок, усе найкраще. А що маємо? Води в крані немає, туалет з відром, м’ясо не вкусиш, лазня закрита. Ми навіщо сюди таку дорогу подолали?
— Петре, ну накладка вийшла… — виправдовувалася свекруха. — Артем просто не догледів…
— Та до чого тут Артем? — розсердилася тітка Марія. — Ти розказувала, що ти тут господиня. А насправді якийсь безлад. А невістка твоя взагалі сидить собі склавши руки, навіть пальцем не поворухнула!
Ганна Іванівна, доведена до крайності соромом, утомою та сваркою, раптом підхопилася з лави. Обличчя в неї пашіло гнівом.
— Це все вона! — закричала вона, показуючи на мене рукою. — Це вона все зіпсувала! Вона жадібна й безсердечна! Має гроші, могла б нормальних продуктів накупити, якби хотіла родину чоловіка по-людськи зустріти! Могла б стіл накрити, як належить добрій господині!
Вона важко перевела подих. Тітка Марія й дядько Петро здивовано замовкли. Оксана тільки сиділа й дивилася в стіл.
Я повільно підійшла до альтанки. Абрикос побіг за мною й умостився біля моїх ніг.
— Значить, я мала все купити? — спокійно перепитала я, щоб усі добре чули. — За власні зароблені гроші?
— Так! Ти дружина! Твій обов’язок — поважати родину чоловіка! — продовжувала кричати свекруха, уже зовсім плутаючись у власних словах.
— Дуже зручна в вас логіка, Ганно Іванівно, — відповіла я. — Коли треба безкоштовно пожити в чужій хаті, вона раптом стає власністю вашого сина, а я тут ніхто. А як тільки з’ясувалося, що син не має зайвих грошей на ваші забаганки, платити чомусь маю я, бо я заробила. Ви вже вирішіть: або тут усім керує чоловік, або ви просто хотіли сісти мені на шию.
— Та як ти смієш?! Артеме! Скажи їй!
Артем неквапом підвівся зі свого місця, подивився на матір, потім на дядька Петра.
— А що казати, мамо? Вона правду говорить. Ви приїхали в чужий дім і одразу почали вказувати, кому де стояти. Заявили, що Ірина тут чужа. Вона погодилася й відійшла вбік. Я взяв усе на себе. І ось маєте результат: грошей у мене на такі гулянки немає, техніку я сам швидко полагодити не можу, обіди варити не вмію. Без моєї дружини тут нічого цього не було б. І вся ваша розмова про родину закінчилася там, де закінчився її гаманець.
Він помовчав і спокійно додав:
— Ви хотіли відпочити за чужий рахунок, прикриваючись родинними зв’язками. Не вийшло. Тож робимо так: збирайтеся й повертайтеся додому. Просто зараз.
— Артемчику… синочку… — Ганна Іванівна враз знітилася, опустила плечі й розгубилася. — Куди ж ми поїдемо? Вечір уже скоро. І Марія з Петром…
— Марія з Петром на машині, вони доїдуть, — відрізав син. — А ви з Оксаною та Макаром підете на приміський потяг. Він якраз увечері йде, встигнете, якщо не будете сидіти.
— Але в нас торби важкі! Ти хоч підвезеш нас? — тихо спитала Оксана.
— Не підвезу, — відповів Артем. — Я втомився поратися цілий день. А в Ірини просити машину не треба — вона ж для вас тут не господиня, тож і послуг ніяких не буде.
Тітка Марія, зрозумівши, що свято зіпсоване, а далі будуть лише з’ясування стосунків, сердито звеліла своїм збиратися:
— Ходімо, Петре! Тільки час згаяли. Ганю, я від тебе такого не чекала. Нахвалилася невідомо чим!
Машина дядька Петра швидко виїхала з двору, здійнявши хмару куряви.
Ганна Іванівна мовчки пішла збирати клунки. За пів години вона разом з Оксаною та Макаром вийшла за ворота. Хлопець ішов позаду, натягнувши каптур і дивлячись під ноги. Свекруха дріботіла сільською дорогою, і в її ході вже не було тієї пихи, з якою вона кілька днів тому топтала мої квіти. Вона виглядала просто літньою жінкою, якій нарешті довелося зрозуміти, що щирість і гостинність не бувають примусовими.
Ми з Артемом стояли на ґанку й дивилися їм услід.
Коли вони зникли за деревами, чоловік полегшено зітхнув, обійняв мене за плечі й тихо сказав:
— Пробач, що не зупинив це одразу. Треба було ще в перший день не пускати.
— Усе добре, — усміхнулася я, притулившись до нього. — Якби ти їх просто вигнав, вони б усім розповідали, яка я погана невістка, що сина проти матері нацькувала. А так вони все зробили самі. До речі, а що там насправді з насосом?
Артем хитро усміхнувся:
— Та нічого. Я просто висмикнув провід живлення в котельні з колодки. Зараз піду ввімкну назад. І роутер свій повертай на місце.
Я щиро розсміялася, дивлячись, як рудий Абрикос діловито обходить звільнений двір, прямує до своєї миски біля дверей.
Увечері ми нарешті сиділи вдвох в альтанці. У крані тихо шуміла вода, на кухні закипав чайник зі свіжою м’ятою, а на мангалі на чистому жарі допікалося те добре м’ясо, яке я дістала зі своїх запасів. Навколо стояла справжня спокійна тиша, яку порушувало лише затишне муркотіння кота.
Я дивилася на освітлені вікна нашого будинку, на охайні грядки, на чоловіка, який спокійно перевертав м’ясо, і з посмішкою сказала:
— А знаєш, гарна в сина садиба вийшла. Треба буде ще якось завітати сюди на відпочинок. Не заперечуєш, господарю?
Артем підвів очі, тепло всміхнувся й жартома вклонився мені:
— Для справжньої господині цього дому двері завжди відчинені. За нашими власними правилами.