Віра сиділа за кухонним столом, дивлячись на стос рахунків, які принесла листоноша вранці. Електрика, вода, комуналка – цифри промайнули перед очима, але думки були десь далеко.

За вікном шелестів осінній вітер, зриваючи останнє листя з клена у дворі. Вона зітхнула, відклала папери й подивилася на годинник. О пів на п’яту.

Незабаром повернеться з роботи невістка Олена, а за нею й Артем. Треба було починати готувати вечерю, але Віра зволікала. Сьогодні їй хотілося просто посидіти у тиші.

Двері грюкнули, і в кухню влетіла Олена, кинувши сумку на стілець. Її світле волосся було трохи розпатлане, а в руках вона тримала телефон, в який відразу уткнулася.

– Віро Павлівно, ви знову весь день вдома просиділи? – Олена навіть не подивилася на свекруху, продовжуючи гортати екран.

Віра повільно звела погляд. Вона звикла до таких випадів, але сьогодні щось у тоні Олени різонуло слух.

– А що, Олено, мені містом бігати, як тобі? – відповіла вона спокійно, але з легким глузуванням. – Я, між іншим, обід готувала, підлогу помила, та й рахунки ось розбираю.

Олена пирхнула, не відриваючись від телефону.

– Обід? Знову макарони із сосисками? Артем уже скаржився, що в нас одне й те саме.

Віра відчула, як усередині щось стислося, але стрималася. Вона встала, підійшла до плити й почала діставати каструлю.

– Якщо Артем скаржиться, то нехай сам готує. Або ти йому приготуй, якщо така розумна.

Олена зрештою відклала телефон і подивилася на Віру. Її очі звузилися.

– Віро Павлівно, я взагалі-то весь день на ногах, на відміну від вас. У мене є клієнти, дзвінки, звіти. А ви тут… – вона обвела кухню поглядом, – просто сидите.

Віра обернулася, тримаючи в руках каструлю. Її голос став твердішим.

– Просто сиджу? Олено, я тут за вами прибираю, готую, за сином вашим стежу, коли ви обоє на роботі. А ти мені про макарони? Може, ти тоді сама до плити встанеш?

Олена відкрила було рота, але тут у коридорі почулися кроки. Артем увійшов до кухні.

– О, знову ви тут сперечаєтеся? – Він кинув погляд на матір, потім на дружину. – Що цього разу?

– Твоя мама вважає, що я маю готувати після роботи, – Олена схрестила руки. – А я, між іншим, не домогосподарка.

Віра поставила каструлю на стіл із гучним стукотом.

– А я, значить, домогосподарка? Олено, я сорок років на заводі відпрацювала, поки ти ще під стіл пішки ходила. І зараз, замість відпочивати, я тут за вами всіма бігаю!

Артем підняв руки, наче здаючись.

– Мамо, Олено, вистачить! Давайте без скандалів. Я голодний, як вовк.

Олена закотила очі й вийшла з кухні, кинувши наостанок:

– Ну, ви й влаштували цирк!

Віра подивилася їй услід, потім перевела погляд на сина. Той лише знизав плечима і пішов за дружиною. Каструля так і залишилася стояти на столі, порожня.

Наступного дня Віра прокинулася раніше, ніж зазвичай. У квартирі було тихо, тільки цокав настінний годинник. Вона лежала, дивлячись у стелю, і думала про вчорашню розмову.

Олена завжди була різкою, але раніше Віра намагалася не відповідати. Заради Артема, заради миру у сім’ї. Але вчора щось надламалося. Може вік, може, втома, але терпіти шпильки далі вона не хотіла.

Вона підвелася, накинула халат і пішла на кухню. Там уже лежала записка від Олени: “Купіть хліба і молока. Я буду пізно”.

Віра зім’яла папірець і кинула на смітник. Сьогодні вона не збиралася бігати крамницями.

Натомість Віра дістала стару записну книжку, де зберігала телефони подруг та знайомих. Погортала сторінки, зупинилася на номері Тамари, своєї давньої колеги із заводу.

Та завжди була заводило, знала всіх і вся, і, головне, вміла знаходити вихід із будь-якої ситуації.

– Тамаро, привіт, – Віра набрала номер, ледь дочекавшись, поки годинник проб’є вісім. – Це Віра. Слухай, мені порада потрібна.

– Ого, Віро, скільки років! – голос Тамари був бадьорим, як завжди. – Що сталося?

Віра коротко переказала вчорашню розмову з невісткою. Тамара вислухала, не перериваючи, а потім хмикнула.

– Знаєш, Віро, я тобі одне скажу: ти забагато на себе береш. Вони молоді, хай самі крутяться. А ти що їм, прислуга, чи що?

– Та я ж для онука намагаюся, – заперечила Віра. – Мишко маленький, три роки всього. Хто за ним стежитиме, якщо я не допоможу?

– А Олена твоя де? – Тамара не вгамувалася. – Вона ж мати, чи хто? Нехай наймають няню, якщо такі зайняті. А ти займися собою. Приходь до нас у клуб, у нас тут “движуха” – не занудьгуєш.

– Який клуб? – Здивувалася Віра.

– Та у нашому районі тепер є гурток для пенсіонерів, – засміялася Тамара. – Танці, лекції, навіть театр свій ставимо. Приходь, я тебе запишу.

Віра замислилась. Ідея звучала дивно, але щось у ній приваблювало. Вона подякувала Тамарі та пообіцяла подумати.

Поклавши слухавку, вона подивилася на кухню – чисту, але холодну, без затишку. Може, й справді час щось міняти?

Надвечір квартира знову наповнилася шумом. Мишко носився коридором з іграшковою машиною, Артем дивився телевізор, а Олена, повернувшись з роботи, відразу пішла в спальню, пославшись на втому.

Віра, закінчивши вечерю, сиділа у вітальні й гортала стару газету. Їй не хотілося розпочинати розмову, але Олена сама вийшла до неї.

– Віра Павлівно, ви молоко купили? – спитала вона, стоячи у дверях.

– Ні, – коротко відповіла Віра, не підіймаючи очей.

– Як ні? – Олена спохмурніла. – Я ж просила.

– А я не твоя прислуга, Олено, – Віра відклала газету і подивилася на невістку. – Хочеш молока – сходи сама. Крамниця за два кроки.

Олена завмерла, явно не чекаючи такої відповіді. Потім її обличчя почервоніло.

– Ви серйозно? Я весь день працюю, а ви мені тут…

– А я що, не працюю? – Перервала Віра. – Я за Мишком весь день бігаю, прибираю, готую. А ти мені записки залишаєш, як наче я служба доставлення!

– Та ви… – Олена задихнулася від обурення. – Це мій дім!

– І мій, – спокійно, але твердо відповіла Віра. – Артем мій син, і я тут не гостя.

У цей момент у кімнату зайшов Артем, зацікавлений голосною розмовою.

– Мамо, Олено, ви знову? – він глянув на дружину, потім на матір. – Що за крики?

– Твоя мама вирішила, що вона тут головна, – випалила Олена. – Я прошу елементарне молоко купити, а вона мені лекції читає!

– Повторюю: я тобі не прислуга, – відрізала Віра. – Хочеш, щоб я бігала за вами? Плати мені зарплатню, як няні!

Артем роззявив рота, але нічого не сказав. Він явно не знав, на чий бік стати. Олена, не говорячи більше ні слова, схопила сумку і вийшла з дому, грюкнувши дверима. Віра подивилася на сина.

– Не дивись на мене так, – сказала вона. – Я сорок років працювала, щоб ти виріс. А тепер за твоєю дружиною бігати не збираюся.

Артем зітхнув і сів на диван.

– Мамо, ну навіщо ти так? Олена справді втомлюється.

– А я, значить, не втомлююся? – Віра похитала головою. – Артеме, я готова вам допомагати, але всьому є межа.

Наступного дня Віра вирішила наслідувати пораду Тамари. Вона відвела Мишка у садочок, зібралася, одягла своє найкраще пальто – те, що купила ще п’ять років тому на ювілей – і поїхала до клубу.

Будівля виявилася старою, але доглянутою, з яскравими афішами на вході. Усередині пахло свіжою фарбою і чимось солодким, начебто ваніллю.

Тамара зустріла її біля входу, сяючи посмішкою.

– Ну ось, Вірко, молодець, що прийшла! – Вона обійняла подругу. – Ходімо, я тебе з нашими познайомлю.

У залі вже зібралося з п’ятнадцять відвідувачів, переважно жінки її віку, але були й чоловіки. Хтось розкладав реквізит для вистави, хтось обговорював останні новини. Віра відчула себе трохи не у своїй тарілці, але Тамара швидко втягнула її у розмову.

– Це Віра, моя подруга із заводу, – представила вона. – Вона в нас майстриня на всі руки, тож у театрі знадобиться.

– Театр? – Здивувалася Віра. – Я ж не актриса.

– Та яка актриса! – засміялася жінка з короткою стрижкою, яка представилася Галиною. – Ми тут для душі граємо. Хочеш – роль бери, не хочеш – декорації роби. Головне – весело.

Віра нерішуче кивнула. Їй запропонували подивитися їхню репетицію, і вона погодилася. Вистава була простою – сценка про життя в селі, з жартами та піснями.

Віра впіймала себе на тому, що посміхається, дивлячись на те, як Галина з ентузіазмом зображує жваву бабусю. Може, справді варто спробувати?

До кінця вечора вона вже допомагала фарбувати дерев’яну огорожу для сцени й базікала з новими знайомими.

Вперше за довгий час Віра почувала себе не просто свекрухою чи бабусею, а ще кимось. Кимось, у кого є своє місце.

Вдома все було по-старому. Олена повернулася пізно, мовчки пройшла на кухню і почала гриміти посудом.

Віра, сидячи у вітальні з книгою, чула, як невістка щось бурчить собі під ніс. Артем, як завжди, дивився телевізор, а Мишко вже спав у своїй кімнаті.

– Віро Павлівно, ви сьогодні де були? – раптом спитала Олена, з’являючись у дверях. Її голос був спокійніший, ніж учора, але все ще напружений.

– У клубі, – відповіла Віра, не відриваючись від книги. – Із подругами зустрічалася.

– Із подругами? – Олена підійняла брову. – Це ж з якими подругами?

– Із заводськими, – Віра закрила книгу і подивилася на невістку. – У мене, знаєш, теж є своє життя.

Олена замовкла, явно не знаючи, що відповісти. Потім сіла на диван навпроти.

– Я просто… – Вона зам’ялася. — Я не хотіла вчора вас образити. Просто втомлююся, а тут ще Мишко, робота…

– А я, Олено, не втомлююся? Скільки мені років, а скільки тобі? – Віра подивилася їй у вічі. – Я тобі не ворог.

– Але й не слуга. Давай так: ти за Мишком стежиш, я готую. А прибиратимемо разом. Справедливо?

Олена кивнула, але у її погляді було щось нове. Не примирення, але, здається, розуміння. Вона встала та пішла на кухню, а Віра повернулася до книги. Вперше за довгий час їй здалося, що в хаті стало трохи тихіше.

За тиждень Віра вже була повноправним членом театральної групи. Вона взяла на себе декорації, бо грати на сцені соромилася.

Але Галина та Тамара раз у раз підбурювали її спробувати роль. Віра відмахувалася, але потай думала, що, може, й наважиться.

Вдома теж щось змінювалося. Олена більше не залишала записок із вказівками, а одного разу навіть сама сходила до крамниці.

Артем, помітивши зміни, почав частіше допомагати з Мишком, хоч і бурчав, що втомлюється на роботі.

Віра не лізла з порадами, але зауважувала, що син почав частіше з нею розмовляти – не як з мамою, а як із людиною.

Одного вечора, коли Олена укладала Мишка, Віра сиділа за столом і малювала ескіз для нової декорації – старий сарай для вистави. Артем зазирнув до неї.

– Мамо, ти що там креслиш? – Він глянув на аркуш.

– Декорації для спектаклю, – відповіла Віра. – У нас у клубі постановка буде, приходьте з Оленою.

Артем хмикнув, але в його очах майнула цікавість.

– Вистава? Ти серйозно? Ну, може, й зазирнемо.

Віра посміхнулася. Вона не знала, чи прийдуть вони, але одне знала точно, що цирк у їхньому будинку закінчився.

Тепер вона не просто свекруха чи бабуся. Вона була Вірою – жінкою, яка знову почала жити своїм життям, але й про рідних не забувала. Виявляється інколи потрібно говорити ні, щоб не нахабніли.

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, репости та вподобайки.