– Аню, а що це в тебе тут… якось бідненько все, – Людмила Петрівна увійшла на кухню, навіть не привітавшись до ладу. – А де стіл?
– Людмило Петрівно, ми ж домовлялися… – почала я.
А сама думала:
– Господи, ну коли це скінчиться? Коли?
– Та про що тут домовлятися?! – вона вже розвантажувала сумки і діставала звідти банки. – Я Тамарці дзвонила, Свєтці теж … Вони зараз прийдуть! А ти одну курку тільки й посмажила!
– Все! Приїхали. Знову вона все вирішила за нас … – похмуро подумала я. – Знову ми до ночі гостей розважатимемо, а завтра… А завтра ми ж на дачу збиралися!
– Але ж ми… – прошепотіла я. – На дачу хотіли…
– А дача що, втече? – Заперечила вона. – Подумаєш, перенесете! А Ігор де?
– Душ приймає…
– Ну й чудово! Зараз я поясню йому, як гостей зустрічати треба, – і пішла до нього у ванну кімнату пояснювати.
***
– Ігорю, мені погано, – сказала я йому вночі, коли гості нарешті пішли.
– Що сталося? – занепокоївся чоловік. – Голова болить?
– Не голова. Душа болить! – я сіла в ліжку і тяжко зітхнула. – Твоя мама … Мало того, що вона тут все переробила на свій смак, вона ще і …
– Ой, Ань, тільки не починай! – Він одразу ж напружився. – Вона ж нам допомагає! І вона моя мати, зрештою!
– Ігорю, а я тобі хто? – Запитала я.
Він промовчав.
– Я втомився, – пробурчав він, – давай завтра поговоримо.
– Ну от, як завжди, – подумала я.
Але сперечатися було марно.
***
Свекруха приходила щодня. То суп принесе:
– Ігорьок худий якийсь став, їсть, мабуть, погано.
То прати почне:
– Ти, Аню, неправильно порошок насипаєш. Треба не так, а ось так…
То просто так, відвідати, перевірити, проконтролювати…
Якось сиділа я на кухні, чай пила. І вона зі своєю подругою Тамарою заявилася. Теж чаювати. Чому за наявності власної квартири, кухні, холодильника та навіть чайника, свекруха вирішила привести гостю до нас? Та бог її знає…
– А я ось своїй невістці одразу сказала, – оголосила Тамара, – спочатку готувати треба було навчитися, а потім заміж лізти. А то чоловік приходить додому, а їсти нічого, а вона сидить, телевізор дивиться та насіння лузає.
– Ну так, ну так, – кивнула Людмила Петрівна і зиркнула на мене. – І в нас та сама ситуація була б. Добре, що я поряд. Ігор хоч поїсти може по-людськи.
І це при мені! Ніби мене нема! Наче я меблі якісь! А Тамара все балакала:
– Угу… Ага… Молодь зараз розпещена. Думають, що всі їм винні, – і чоловіки, і батьки…
– Та що казати, – Людмила Петрівна прямо на мене дивилася. – Дехто взагалі вважає, що весь світ навколо них крутитися повинен.
***
І тут я не витримала.
– Людмило Петрівно, – сказала я, – а можна питання?
– Звичайно, люба, – солоденько посміхнулася вона.
– А коли ви заміж виходили… ваша свекруха теж щодня приходила до вас? Вона вирішувала за вас, що готувати, як прати?
– Це ти до чого хилиш? – Продовжуючи солоденько посміхатися, запитала Людмила Петрівна.
– А хилю я до того, – сказала я, – що ми з Ігорем – сім’я! Розумієте? Сім’я! А не дитячий садок, де ви головна вихователька!
– Ах, ось як! – вона схопилася, очі її засяяли. – Значить, я зайва! Так? У будинку мого сина! Так?!
– Не зайва! Але й не господиня!
– Тамаро, ходімо! – кивнула вона подрузі. – Ми тут не потрібні! Ну і добре! Щасливо!
І вони пішли.
А я сиділа на кухні та думала: ну все. Тепер точно кінець. Ігор мене загризе.
***
Ігор прийшов з роботи похмуріший за хмару.
– Ти що це мамі й тітці Томі наговорила? – спитав він з порога.
– Правду.
– Яку ще правду? – підвівся чоловік. – Вона вся у сльозах! Каже, що ти її з хати женеш!
– Ігорю, – зітхнула я, – скажи чесно. Хто у цьому будинку господиня? Я чи твоя мама?
– Та що за дурниці ти кажеш?
– Не дурниці! Подивися довкола! Штори вона свої повісила! Посуд тут скрізь її стоїть! Холодильник вона набиває! Навіть білизну твою вона пере! А що я, декорація?
Ігор замовк. Він довго сидів, похнюпившись і не наважуючись заговорити.
– Вона мене на світ привела, – тихо сказав він нарешті, – одна мене виховувала. Всю себе в мене вклала…
– А я? – У мене голос зірвався. – Я тобі дружина, чи не дружина?
– Дружина…
– Тоді захисти мене!
– А якщо я… Ну, не зможу? – глухо спитав він.
– Тоді… – проковтнула я. – Тоді, Ігорю, нам не по дорозі.
***
Три дні ми не розмовляли. Але одного вечора чоловік підсів до мене і почав.
– Я мамі подзвонив, – промимрив він. – Завтра вона прийде до нас. І ми поговоримо.
– І про що говоритимемо?
– Про те, як житимемо далі, – зітхнув Ігор.
Я дивилася на нього і думала, ну невже ж дозрів? Невже наважився?
***
Наступного дня свекруха під’їхала вчасно, ми сіли за стіл, і Ігор почав:
– Мамо, Аня має рацію. Ми з нею повинні самі свою сім’ю будувати.
– Як це? – Здивувалася вона. – Я тепер що, вам не потрібна?
– Потрібна. Дуже потрібна… Але… не щодня. І не як господиня! – випалив Ігор і раптом почервонів.
– Молодець, – подумки підбадьорила я його.
А він ще додав:
– Ну сама розумієш… Два ведмеді в одному барлозі…- і замовк.
Свекруха теж заговорила не одразу. Нарешті вона встала і почала:
– Тобто, виходить, я тебе ростила, годувала, виховувала… Те, що я витрачала свій дорогоцінний час і їздила до вас сюди…
– Не блигом світ, між іншим! Це все коту під хвіст, так? Мавр зробив свою справу, а тепер усе, га? Іди звідси, мамо, ти нам не потрібна, ми самі якось. Так?!
З кожним «так?» вона ніби ставала вищою на зріст, а Ігор, навпаки, зменшувався.
– Ну, давай же! – Подумки звернулася я до чоловіка. – Ти ж так добре почав! Доведи ж до кінця!
– Ну гаразд… – процідила свекруха. – Так і бути! Я даю вам спокій! Живіть, як хочете. Але потім, Ігорю, не скаржся! Ноги моєї у вас більше не буде! Ще самі мене проситимете, – а я відмовлюся.
Вона ще щось говорила, взуваючись у передпокої, Ігор мимрив щось у відповідь, – а я тріумфувала.
Ігор ще довго переживав, що образив матір. Проте її позапланові візити нарешті припинились. А більшого й побажати не можна було…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!