– Мамо, ну куди я тебе заберу? Як ти собі це уявляєш? Тісно у нас, чого тобі вдома не живеться, не стара ще, всього шістдесят з маленьким хвостиком.
Вірі хотілося якнайшвидше відключити телефон, і припинити цю розмову. Щодня мати дзвонить, та не раз, плаче, просить до себе забрати, сумно їй одній, чи бачите. А куди в тісноту, у двокімнатну її? І так четверо.
– Продамо будинок мій, купіть квартиру більшу, всі й помістимося, – умовляє Ганна Іванівна. – З онуками допомагатиму, по господарству. Поки що сил вистачить.
– Ой, мамо, що за розмови. Ми тобі навіщо влітку газ провели та воду до хати, га? Ти сама просила. Навіщо? Щоб все кинути?
– Так продати, щоб дорожче, доню. Я і покупця вже знайшла.
– Мамо, тут Київ, розумієш? Ціни такі, що твоєї хати тільки на ручку від дверей вистачить. Та й знаю я тебе, переїдеш, будеш плакати, сумувати, назад проситися.
– За ким сумувати тут? За тобою я сумую, за онуками. Сиджу, нікому не потрібна. Хіба це життя?
– Поговорю з Андрієм, не знаю, що скаже. Думаєш просто все? Обговоримо, передзвоню, – пообіцяла Віра, щоб якось припинити цю розмову. – Поспішаю зараз. Бувай, мам, цілую.
Вона вимкнулася. Замислилась.
Будинок непоганий, ще міцний, хороше місце, тим більше газифікований, комфортабельний. Під дачу вони планували залишити. І продати теж можна, звісно. Але ж для Києва це не гроші. А жити з матір’ю…
– Ну, давай ще й мою матір для рівноваги привеземо, – пробурчав Андрій, вислухавши увечері Віру. – Влаштуємо тут будинок для людей похилого віку.
– Я ось подумала, може тимчасово нехай погостює. Дивишся, сама зрозуміє, що вдома краще.
– Поки зрозуміє… А що, як їй сподобається? – Він подивився з переляком. – Самі не втечемо?
– Нам допомога не завадила б. Я навіть про няньку думала. Ти ж звільнятися мені не дозволяєш, а як Алісу залишити одну?
– Перший клас, школа через дорогу, проводжати та зустрічати треба. І погодувати, і простежити. Та й Кирила б у садочок мама відводила та забирала. Вона бадьора, ще не стара бабуся.
– Тобто я бачу, ти вже все вирішила. Навіщо питала? Вези. Потім тільки не скаржся. Я твою маму пам’ятаю…
– А може мені таки звільнитися? Обійшлися б без мами.
– Жити на що? І так грошей обмаль. Вези, гаразд.
Спочатку з приїздом Ганни Іванівни справді полегшало. Правда, довелося витратити час і гроші на те, щоб її одягнути.
Хоч вона й купила собі перед поїздкою до столиці вкорочені джинси та модні білі кросівки, щоб виглядати сучасною бабусею, але Вірі чомусь це вбрання не сподобалося.
– І навіщо гроші витрачати? – не розуміла Ганна Іванівна, – адже головне, щоб мені зручно було. Чим твої джинси та кросівки кращі за мої? Те саме.
– Зовсім не те саме. Не сперечайся. Своє у себе вдома носитимеш.
– Киянка моя, – посміхалася мати, гордо дивлячись на Віру, – а чи давно сільський пил босими ногами тупцювала, та в линялій ситцевій сукні.
– Ой, мам, сама дивуюсь. Наче в іншому житті було.
– А я ж не вірила, що з киянином цим у тебе налагодиться. А ти молодець, таки зуміла!
– Він такий же киянин, як і я, із селища. Просто з роботою йому пощастило, добре заробляти навчився.
У Віри та Андрія з’явилося тепер більше вільного часу. Вони із задоволенням ходили по гостях, в театри, музеї, на виставки, спокійно залишаючи дітей під опікою бабусі.
Ганна Іванівна взяла на себе всі домашні турботи, балувала сім’ю смачним куховарством, мила і прибирала. І в онуках душі не чула, день і ніч з ними поралася. Навіть спала у дитячій.
Але одного дня Віра запитала:
– Мамо, ти нам грошей не підкинеш? Андрій питає.
– Ти ж казала, що він добре заробляє, – здивувалася Ганна Іванівна.
– Ну відносно. Ми ж іпотеку платимо. А з твоїм приїздом витрати збільшились.
– Об’їла я вас, чи що? Дожила, дочка рідна шматком хліба дорікає!
– Не починай! Не хочеш дати, скажи просто, і все.
– Менше в театри та ресторани шастайте, економніше буде. А то знайшли крайню, – образилась Ганна Іванівна. – Скільки тобі?
– Може ти сама вирішиш? Просто в спільну сімейну касу певну суму вкладатимеш? Хоча б тисяч по п’ять на місяць.
– Скільки?! Ти взагалі знаєш, яка у мене пенсія?
– Яка?
– Майже вдвічі менше!
– Як це може бути? Ти ж все життя працювала…
– Ну працювала. Така зарплатня була “достойна”, тож і пенсія нікудишня.
Андрій почав ображатися на тещу, що живе, як у Бога за пазухою, нічого не витрачаючи.
– У нас з її приїздом рахунки комунальні виросли. Стільки зайвих витрат додалося. Апетит у неї богатирський, не менше мого їсть. І жодної копійки платити не хоче. Дивна ситуація.
Відносини поступово в сім’ї ставали все гіршими й гіршими. І нарешті, Андрій не витримав:
– Ганно Іванівно, ви у зворотний шлях коли збираєтеся? Допомогти вам купити квиток?
– Допоможи, Андрюша, дякую тобі, – вона заплакала, і пішла збирати речі в дорогу.
– Не плач, бабусю, ми до тебе в гості приїжджати будемо, – обіймала її Аліса.
– Як я без вас тепер, мої ягідки? Прикипіла до вас серцем своїм, сумуватиму, – плакала Ганна Іванівна.
– Мамо, що за трагедія? І справді, приїдемо не раз ще. Та й ти до нас. Постійно разом жити важко. А у гості завжди можна.
– Як же ви без мене тут? Хто тепер вам допоможе?
– Ми ж жили якось до твого приїзду. Набагато спокійніше і нам і тобі стане. А то Андрій психує, я теж нервую. Добре, що зовсім не з’їхалися. Зрозуміло тепер, що краще окремо.
Мати поїхала ввечері у п’ятницю.
Всі вихідні Віра та Андрій насолоджувалися спокоєм і були щасливі, що позбулися набридлої гості.
– Тільки вставати раніше доведеться, – попередила Віра, – Кирила в садок відвести, Алісу до школи. Розділімося? Ти кого поведеш?
– Я? Нікого не зможу. У мене важлива зустріч, підготуватися треба наперед. Не до того. Сама якось. Інші ж справляються. Школа та садочок поруч, спокійно встигнеш.
Віра в понеділок бігом відтягла дітей у садок і школу, змилена помчала на роботу. Але запізнилася на двадцять хвилин, і отримала догану від начальства.
Увечері, поспіхом готуючи вечерю, знову завела розмову з чоловіком, але він навіть слухати нічого не хотів.
– Мене не смикай через дрібниці. У мене робота з твоєю не порівняти. Запитуй у жінок, як вони встигають?
– Запитала вже. В однієї нянька, в іншої – бабуся. А третя просто звільнилася, коли дитина пішла в перший клас. Може, мені теж звільнитися?
– Не варіант. На одну мою зарплату з іпотекою та двома дітьми ми довго не протягнемо.
– Навіщо тоді маму прогнали? Покличмо назад. Чим вона тобі не догодила? Стільки на нас працювала, а ми…
– Знущаєшся? Якщо так хочеш, давай мою покличемо.
Віра спочатку обурилася, але, подумавши, погодилася:
– Подзвони Людмилі Архипівні, запитай, чи зможе доглядати дітей?
Андрій зателефонував.
– Як ти вчасно, – зраділа свекруха, – ми самі дзвонити збиралися. Рита в Київ збирається, хай у вас поживе. І за дітьми, звісно, догляне.
– Я думав, ти сама…
– Що ти, синку! Мені не двадцять років, за малечею бігати. Ні-ні, Рита ось із задоволенням. Вам із нею і веселіше, ніж зі мною, буде. Невже рідній сестричці не радий?
– Знаю я цю сестричку. Як би у нас, замість двох дітей, троє не вийшло.
Рита примчала швидко. Гарна, галаслива, весела. Розцілувала всіх палко.
– Давно збиралася до вас, все ніяк. Сто років у Києві не була. Так утомилася від нашої глушини. Піти нікуди, познайомитися нема з ким, і нема де.
– Чим займатись плануєш? – сухо поцікавився Андрій.
– Як чим? Київ же! У чотирьох стінах сидіти точно не буду.
– Нам найголовніше, вранці твоя допомога потрібна, – сказала Віра, – дітей відвести. І в обід Алісу зі школи зустріти, та нагодувати.
– А, няня ніби то? Але на цілий день не зможу. І не впевнена, що щодня. Самі розумієте, справи свої також є. А скільки коштує?
– Що коштує? – витріщила очі Віра.
– У няньки погодинна оплата, я чула. У нас також дівчатка підробляють.
Віра збентежено подивилася на Андрія.
– За проживання, – незворушно відповів він.
– Із рідної сестри за проживання брати хочеш? – Вигукнула Рита.
– Із рідного брата можна? Вижену зараз! – розлютився Андрій.
Рита схопилася за телефон:
– Мамо, він із мене гроші за проживання вимагає! Так і сказав! На, даю!
Вона засунула слухавку братові.
– Так, мамо… Ні. Зрозумів… Добре, видно буде. Постараюсь, але обіцяти не можу… Домовились.
Він повернув сестрі телефон. Вона піднесла слухавку до вуха, послухала мовчки, насупивши витончені брівки.
– Він, мамо, зобов’язаний молодшій сестрі допомогти. Сам влаштувався тут, а мене у няньки, працювати на себе змушує.
– Я думала, він мені допоможе в його фірму влаштуватись, квартиру купити. А він! Приїдь, мам! Бо вони мене тут зовсім заклюють.
– Хоч із мамою, хоч без мами, я тебе у свою фірму не поведу. Бракувало ще ганьбитися. Там серйозні люди працюють, серйозним займаються. Освіта потрібна теж серйозна. Тебе на поріг не пустять.
– Куди там! Сама влаштуюся! Мені від вас тільки маленький куточок треба, щоб було де ночувати перший час.
Куточком не обійшлося. Довелося розкласти у дитячій крісло-ліжко, а дітей переселити до кімнати батьків, щоб звільнити місце для Рити та свекрухи.
Поки чекали на свекруху, Рита погодилася допомогти Вірі з дітьми. Але, як тільки Любов Архипівна приїхала, вона доручила їй племінників, а сама цілими днями пропадала невідомо де, іноді повертаючись лише під ранок.
– Цікаво, чи надовго вони у нас оселилися? – спитала пошепки Віра у чоловіка, лежачи ввечері в ліжку та слухаючи, як гримлять тарілками родичі на кухні. – Ти питав?
– Завтра уточню. Думаєш, мені це подобається? Все-таки, мабуть, доведеться допомогти Риті з роботою. До себе не візьму, але спробую пошукати для неї щось.
– Швидше б. Коли ще першу зарплату отримає, щоб винайняти квартиру і переїхати. Це ще місяць терпіти?
Андрій тяжко зітхнув:
– Здається, місяцем ми не відбудемося.
Незабаром, повернувшись із роботи, вони застали у своїй квартирі ще одного гостя.
– З ким Рита там? – зазирнув Андрій до матері на кухню, почувши чоловічий сміх, що долинав із кімнати.
– З чоловіком, – важливо відповіла Любов Архипівна, шаткуючи капусту.
– І ти так спокійно про це кажеш? – Вразився він.
– Тссс… Не заважайте, познайомилася з киянином. Він так дивиться на неї! Може одружаться.
– Що, прямо так відразу?
– Вже тиждень зустрічаються. Вона ж у нас красуня. Чоловікам завжди подобалася. Чому б і ні?
– Краще б шукала роботу, а не… Вона шукає роботу? Чи тільки я їй шукаю?
– Якщо одружаться, не потрібна їй жодна робота. Такий представницький, видно при грошах.
– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш. Мені, чесно кажучи, все одно, аби тільки прилаштувалася кудись швидше, і кімнату звільнила. До речі, чому вони у нас труться? У вашого киянина свого кута немає?
– Все є, не заважай, – відмахнулась Любов Архипівна.
Через кілька днів Андрій, повернувшись із роботи, застав дружину та сестру в сльозах. Аліса з Кирилком старанно їм підвивали.
Мати сиділа на стільці посеред кухні, опустивши руки на коліна, і втупившись у підлогу.
– Що відбувається? Богу душу віддав хтось? – злякався він.
– Пограбували нас! – крикнула Віра. – Гроші, обидві каблучки, сережки, ланцюжок, ноутбук, навіть мій кожушок сперли! Може ще щось, потім виявимо.
– Киянин? – подивився Андрій на Риту.
Вона у відповідь заревіла басом, обтираючи носа рукавами.
– Он, духи та помада мої навіть зникли! – Вигукнула Віра.
– Це я взяла, – гикнула Рита.
– Ну краса… – розвів руками Андрій, – злодій на злодії. Класна пара. Мам, ти чого? Як це? Не помітила, чи що?
– Так без мене. Я по крамницях поки що… У поліцію треба заявити.
– Заявимо. Тільки навряд чи допоможе. Я думаю, цей ваш “киянин” професійно таких недолугих розводить.
– А я в душі була, він і… Я думала… – Рита знову заревіла, – і мій телефон вкрав, і гроші!
– Все, годі! – розлютився Андрій. – Збирайте речі і давайте, туди, звідки приїхали. Квитки куплю на найближчий рейс. Дістали усі!
Провівши гостей, Віра знову замислилася:
– Що ж робити? Знову на роботу запізнюватимуся. І за Алісу переживаю. Може, мою маму знову покликати?
– Дуже прошу, давай без мам, якось, – рішуче заперечив Андрій.
– Звільнятися доведеться…
– Ну і звільняйся. Чим так, краще заощадимо, спокійно пожити хочеться.
– Що й потрібно було довести!
