– Ти що, серйозно не візьмеш її до себе? Це ж твоя племінниця, рідна кров!

– Ага. Моя. Навіть надто моя.

Ольга тримала телефон на відстані витягнутої руки. Безпечна для барабанних перетинок дистанція. Мамин голос у слухавці переходив на високі частоти, перекочувався то в агресивні докори, то в жалісливі маніпуляції.

Ольга мовчала. О, їй було що сказати! Просто вона знала, якщо скаже хоч одне слово, потім буде важко зупинитися. А нервовий зрив на початку робочого тижня в її графік не входив.

Мати тим часом не зупинялася.

– У тебе своя квартира, дах над головою. А дівчинці нема де жити! Тобі що важко налити зайву тарілку супу?

Ольга сіла на край ліжка, притиснула до себе подушку і подивилась у вікно. Там, за склом, люди неспішно блукають уздовж скверу. Хтось вигулює собаку, хтось сидить із дітьми біля пісочниці. Усі живуть своїм життям.

А в неї – чергова спроба сім’ї вломитися в її простір, ніби ніякого «вибачте, я теж маю особисте життя» навіть бути не може.

– Ти все сказала? – спокійно уточнила Ольга.

– Так! – різко відрізала мати.

– Чудово. Тепер моя черга.

Вона нервово поправила халат так, ніби збиралася зайняти трибуну та перехопити мікрофон.

– У мене однокімнатна квартира. Я в ній працюю, їм, сплю і, увага, – відпочиваю. У мене немає бажання перетворювати її на сімейну комуналку.

– Але ж ти одна,- тихо й ображено намагалася натиснути матір. – Без чоловіка, без дітей…

– Чудово! Нехай так і лишається! У мене є особистий простір, і це мене цілком влаштовує, – перервала її Ольга. – А ще, до речі, ти чудово знаєш, чому я сама.

Хоч дочка і намагалася не видати емоцій, її голос здригнувся. Усередині запалилася застаріла злість. Серце накрило в’язкою хвилею образи та втоми. Назовні рвалося все те, що вона роками намагалася не згадувати.

Коли Юля, її старша сестра, повернулася до матері з донькою, Ольга навчалася у десятому класі. З того часу на робочому столі школярки підручники тулилися поряд із памперсами та вологими серветками. Тому що “мама на роботі, я втомилася, допоможи”.

І вона допомагала. Щодня! Забирала племінницю з садка, мила підлогу, варила кашу, заспокоювала дівчинку після істерик. Юля працювала на пів ставки й завжди скаржилася на втому.

Мама приходила пізно ввечері: орала за двох, щоб усіх прогодувати. Усі домашні справи у повному обсязі впали на молодшу дочку.

Увечері, поки племінниця Софія скакала по ліжку, сміялася і щось голосно вигукувала, Ольга у навушниках намагалася готуватися до державного тестування.

– Це ж твоя племінниця! Знайди час і пограй з нею, – фиркала Юля. – Не бачиш, чи що? Їй нудно!

Зате Олі було «весело». Особливо, коли Софія рилась у її сумці, витягувала телефон без дозволу, рвала сторінки з зошитів і влаштовувала істерики через шоколадки. Варто було щось сказати дівчинці, Юля одразу вставала у позу.

– Не любиш ти її! Постійно тільки чіпляєшся!

– Вона маленька. Що ти хочеш від неї? – підтакувала мати.

Словом, у них була ціла коаліція. А Ольга опинилася в самому низу харчового ланцюга, бо «їй простіше». Вона ж не працює! Вона не має дитини! Вони ж – сім’я!

– Мамо, – повернулася Ольга до розмови. – Тоді я терпіла, бо вчилася, мені не було куди подітися. Зараз інша ситуація. Я не хочу знову бути безплатною нянею! Все!

– Ну й погань ти, звісно, ​​- пролунало у відповідь. – Така ділова стала, одразу від нас відмовилася. А хто тебе годував весь цей час? Софії тепер, що робити?

– Вона не сирота. У неї є мати, бабуся. Є гуртожиток. А в мене своє життя!

На тому кінці проводу повисла мовчанка. Мати явно прикидала, якого рівня образи заслуговує вчинок доньки. За кілька секунд розмова перервалася.

Згодом посипалися повідомлення від сестри.

– У тебе є час подумати. Не кидай племінницю одну у чужому місті.

– Юліє, мені просто хочеться спокою. Я людина, а не ваша вічна боржниця, – відповіла їй Ольга.

– Ти не людина. Ти тітка.

Ольга гірко посміхнулася. Що ж, у кожного свої погляди.

…Минув тиждень. Ольга саме збиралася в душ, коли пролунав дзвінок у двері. Вона машинально подивилася на годинник.

Був початок дев’ятої вечора. Гостей вона не жалувала, а кур’єрів не чекала. Відразу закралися підозри, але Ольга все одно відчинила.

На порозі стояла Софія з валізою. Великою. На коліщатках. Винна посмішка, погляд в підлогу.

– Привіт, тітко Оля. Мама сказала, ти мене приймеш.

Ольга відчула, як у грудях неприємно занудило. Це було роздратування, яке лише недавно припинило душити її.

Вона відійшла убік, даючи Софії пройти. Дівчина обережно затягла валізу, поставила її біля стіни й почала роззуватися, озираючись.

Вона діяла з підкресленою ввічливістю, як на іспиті. Ольга знала цей почерк. Так поводяться люди, які відчувають, що переступають усі кордони, але дуже сподіваються, що це прокотить.

– Мама з бабусею пояснили все? – обережно спитала Софія, скидаючи кросівки.

– Дуже барвисто, – кивнула Ольга і зачинила двері. – Особливо твоя мати.

Між ними повисла незграбна пауза. Ольга не запрошувала пройти далі. Софія тяжко зітхнула.

– Там у гуртожитку жах. Сусідки… вони взагалі без царя у голові. Їжу крадуть. Там неможливо жити.

Вона говорила так швидко, ніби боялася, що Ольга зараз перерве її та виставить назад. Тітка ж мовчала, спостерігаючи за тим, як племінниця, не чекаючи дозволу, витягла з валізи зарядку, телефон та банку енергетика.

– Можна на кухню? Я просто весь день нічого не їла…

Ольга теж колись була студенткою. Тією самої, у якої грошей вистачало тільки на кашу, хліб, іноді – на сир по акції. Вона мріяла вступити на бюджет не заради похвали, диплома, чи майбутнього, а щоб утекти.

Вона була рада будь-якому гуртожитку. Та хоч із тарганами. Аби не з мамою, Юлею та вічним «Оль, сходи туди», «Оль, зроби це».

Коли вона вступила, радість була без перебільшення – фізичною. Здавалося, з неї зняли вантаж і дихати стало легше. Лише підтримка сім’ї закінчилася на слові «молодець». Їй навіть копійкою не допомогли.

Вона пам’ятала своє перше жіноче свято на волі. Тоді їй до месенджера прилетіла скромна листівка з трояндами від мами.

До вечора сестра виклала фото з підписом “мамуля порадувала”: Софія стискала в руках коробку з роликами, а сама Юля – новенький ноутбук.

Ольга тим часом марно намагалася запустити текстовий редактор на своєму ноутбуці, купленому ще у шостому класі.

Він зависав навіть під час відкриття браузера. З такими гальмами, навчання перетворювалося на муку.

Софія незворушно копалась у холодильнику.

– Тут у тебе затишно. Хоч і тісно, ​​- невинно зауважила племінниця. – Але, думаю, якось помістимося.

Ольга примружилася. Їй набридло ось це «як-небудь». Їй набридло, що її – автоматично вважалося спільним.

– Софіє, – спокійно почала вона, – я не збираюся бути перевальним пунктом. У тебе є гуртожиток. Скористайся ним.

Дівчинка завмерла, зачинила дверцята холодильника і сердито подивилася на тітку.

– Там реально неможливо жити! Вони там пихтять, матюкаються, сваряться. Сусідка одна щура притягла! Ти хочеш, щоб я жила за таких умов?!

– Я бачила й гірше. І нічого. Не бігала, не скаржилась. Терпіла та дорослішала.

Софія вся стиснулася, але не розгубилася. Вона схопилася за телефон. За кілька секунд слухавку взяла Юля, і почалося…

– Тобі що, не шкода дитини? Вона приїхала до тебе, а ти її на вулицю хочеш виставити! Вона вся на нервах, одна в чужому місті, а ти тут права качаєш!

– Юля, – майже байдуже відповіла Ольга, – забери дочку, раз не навчила її крутитися в житті й домовлятися з людьми. Або нехай їде назад. Я не готель та не служба порятунку! Я – людина, яка зобов’язана лише собі та державі.

За пів години валіза стояла за дверима. Таксі чекало внизу. Софія вийшла мовчки, але зі сльозами на очах.

Коли двері за племінницею зачинилися, Ольга притулилася чолом до стіни. Було тяжко. Не тому, що вигнала. Тому, що їй знову нагадали: навіть через роки від неї все ще чекають, що вона буде слугою.

…Коли Ольга вчилася, до неї активно виявляли інтерес. У групі було лише три дівчини, решта – хлопці.

Один наполегливо запрошував погуляти, інший постійно пригощав булочками в їдальні, третій – терпляче порався з її напівживим ноутбуком.

Але вона все жартувала і відмовлялася. То занять багато, то на підробіток потрібно, то «ось закрию сесію – тоді побачимо».

У глибині душі Ольга розуміла: для неї стосунки не мають на увазі підтримку. У неї вони асоціювалися з обов’язками. З нескінченними «повинна», «ну увійди в її становище», «потерпи», «не забудь приготувати вечерю».

Вона бачила, як живе Юля. Чоловік пішов, дитина залишилася. А далі – вічна депресія, вічні сльози та вічне – мені важко. Вона все це вигрібала за сестрою. А хто вигрібатиме за нею, в разі чого?

Усі ці думки викликали в Ольги тривогу. Коли хтось намагався загравати з нею, вона відчувала не інтерес, а страх. Вона боялася, що її знову втягнуть в побутове рабство.

Перед Ольгою став вибір: намагатися щось побудувати, чи залишитися наодинці із собою. Вона обрала друге. Так було простіше. Так було надійніше.

Тоді їй здавалося, що вона вчинила правильно. Але з роками почали з’являтися сумніви. Особливо у свята, коли друзі викладали фото сімейних застіль, а вона сама жувала мандарини перед ноутбуком.

Після візиту Софії сумнівів поменшало. Навіть на самоті можна дихати на повні груди. А ось у постійних драмах, повітря завжди не вистачає.

– Колись ти зрозумієш, – дорікала мати Ользі наступного дня. – Ось буде в тебе дитина – зрозумієш, як це, коли її ображають.

– У мене не буде, – відповіла Ольга. – Ні дитини, ні чоловіка, ні цього всього. Мені й одній непогано. А коли буде погано – принаймні, це мої проблеми, які я ні на кого не перекладатиму.

– Софія тебе, між іншим, любила раніше! А тепер каже, що ненавидить!

– Ага. Любила, – Ольга зневажливо пирхнула. – Вона просто вважала, що я їй винна. Як і усі ви. Ви їй не допомагаєте, ви її калічите!

– Її послухати, то весь світ їй мусить: і я, і спільнота, і сусідки. Нехай навчається жити по справжньому. Це буде корисніше, ніж халявне ліжко-місце.

Мама кинула слухавку.

Ольга деякий час просто сиділа, дивлячись у стіну. Тиша у квартирі звучала солодше за будь-яку колискову. У ній не було чужої вимогливої ​​луни.

Увечері Ольга зустрілася із подругою у кафе. Вони сиділи біля вікна і пили зелений чай із лимоном. За склом миготіли перехожі, діти каталися на самокатах, хтось запускав мильні бульбашки.

Жодних сімейних істерик, ультиматумів і морального шантажу.

– А що як потім пошкодуєш? – Запитала подруга. – Все-таки сім’я…

Ольга втомлено посміхнулася.

– Пошкодую я, якщо знову почну жити не своїм життям.

Телефон лежав на столі екран вниз. За весь вечір від матері, сестри та племінниці не надійшло жодного нового повідомлення.

І Ольга сподівалася, що так буде й надалі. Родичів не обирають, тому вона віддавала перевагу друзям. І нехай буде – як Бог дасть!

Судилося їй знайти того єдиного, який і в горі, і в радості – так тому і бути. Не судилося – буде так, як запланувала. На віку, як на довгій ниві…

А ви як вважаєте, слушні плани побудувала Ольга, чи схибила? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.