Ірина відчинила двері своєї квартири й одразу помітила в передпокої чужі жіночі черевики. Вона здивовано підняла брови та зачинила за собою вхідні двері.
— Олег! — гукнула вона свого нареченого, і він відразу вийшов до неї з якимось дивним, винуватим обличчям.
— Іруню, сонечко! Ти тільки не сердься! Дуже тебе прошу! — защебетав він.
— Хто в нас тут? — обурено спитала вона, але не дочекавшись відповіді, пішла до вітальні.
У кріслі сиділа його колишня дружина Галина, а поруч із нею на дивані — їхня донька Дарина. У Ірини мало щелепа не впала від обурення чи то від шоку.
— Хто мені це пояснить? — запитала вона, переводячи погляд з одного на іншого.
— Іруню, зайчику, можна Галина та Дарина поживуть у нас кілька днів? Розумієш, їй зовсім нікуди подітися! Ти ж знаєш, що сталося! Не виженемо ж ми їх перед Новим роком! Вони ж не чужі!
До Нового року лишалося всього два дні. У вітальні вже стояла прикрашена ялинка, на шторах мерехтіли гірлянди, заливаючи кімнату золотавим світлом, але навіть така святкова атмосфера не робила цю ситуацію хоч трохи кращою.
— Ні, не можна! — різко відрізала Ірина й гнівно зиркнула на нього.
— Сонечко, ну сама подумай! Куди вони підуть? На вулиці холодно, а в неї зовсім немає грошей. Я б їй позичив, але все витратив на подарунки. Хоч кілька днів! — благав Олег.
— Я, здається, чітко сказала: ні! Це моя квартира. І ноги цієї юродивої тут не буде! Просто зараз беріть ноги в руки й забирайтеся звідси! — без зайвих церемоній відповіла йому наречена.
Олег невдоволено подивився на неї. Ірина завжди була доброю, щедрою, навіть жалісливою, а тут раптом ніби розлютилася. Він був упевнений, що вона погодиться, і не чекав такого впертого спротиву.
— Це хто тут юродива? — гидливо спитала Галина, скрививши невдоволену гримасу.
— Ти юродива! І ще й глуха до того ж! Вимітайся з моєї квартири!
— Іруню! Ти, мабуть, забула: ми вчора ходили до РАЦСу, отже, скоро одружимося! Такі рішення треба приймати разом! — обурено сказав Олег.
Ірина подивилася на нього й криво всміхнулася.
— Ми ще не одружені, а ти вже притягнув додому свою колишню дружину на тимчасове проживання? Щось мені підказує, що ніякого весілля не буде!
У її словах він відчув явну загрозу, але це його не зупинило. Олег вирішив, що будь-яким способом вмовить Ірину прихистити його колишню з донькою.
— Ви що, подали заяву? — здивувалася Галина.
— Так, учора! — відповів він.
— Ну, вітаю, чи що…
— Твої вітання на хрін нікому не потрібні. Я ще раз кажу — забирайся звідси по-доброму. Як кажуть, он Бог, а он поріг!
— Іруню, я вже дозволив їм трохи пожити в нас! — твердо сказав Олег.
— А мене ти спитати забув? Це, між іншим, моя квартира! І я вирішуватиму, хто тут житиме, а хто ні! Я ще б зрозуміла, якби ти привів сюди маму або сестру, але точно не колишню дружину! Та ще й таку тупу й безсоромну!
— Я б попросила! — встряла Галина.
Дарина не любила сварок. Вона вийшла з вітальні й пішла на кухню, щоб сховатися від цього скандалу.
— Проси хоч до завтра! Кажу те, що бачу! Це ж якою треба бути недолугою, щоб змарнувати квартиру, яку тобі чоловік залишив після розлучення? Де в тебе голова була? Забула в іншій шапці?
— Це не твоя справа! — відрубала колишня.
— Звісно, не моя! Тому й забирайся звідси, поки можеш. А від тебе, Олеже, я такого нахабства взагалі не чекала. У тебе є п’ять хвилин.
— Або ця піде звідси, або ви всі разом валите звідси гуртом! — Ірина вже починала кипіти.
Найбільше її дратував тупий вираз на обличчі Олега. Він ніби перетворився на непробивного барана.
— Іро, вимкни, будь ласка, свою гордість на хвилинку й давай поговоримо спокійно! — запропонував він.
— Добре, я говорю спокійно, а ти уважно мене слухаєш. Зараз я тобі все розкладу по поличках, щоб ти потім не думав, ніби я перегинаю палицю.
— Ти розлучився з цією божевільною. Залишив їй квартиру, яку купили твої батьки, хоча вона не вклала туди ні копійки.
— Через два роки ця, прости господи, закохалася в якогось «сидільця» по листуванню, і щоб витягнути його з-за ґрат, продала цю квартиру!
— Того виродка випустили, а він погрався з нею тиждень, утихомирив свої тваринні інстинкти й зник у тумані, залишивши її одну — без грошей, без квартири, без голови і не тільки!
— І тепер ця ненормальна ввалюється в мою квартиру й хоче тут жити? Я нічого не переплутала?
Олег помовчав кілька секунд, а потім відповів:
— Ну, коли ти так це подаєш, то, може, воно й не дуже гарно виглядає, але хто в житті не помиляється? Усі роблять помилки! Треба вміти прощати!
— Мені її нема за що прощати! Вона мені ніхто! Може, ви й не чужі люди, але мені вона й дарма не потрібна! Я ще раз кажу: покажи їй, де двері, або йди разом із нею!
— Слухай, я розумію, що ти недолюблюєш Галину, але Дарина в чому винна? — жалісно спитав він.
— Дарині явно не пощастило з матір’ю! Якщо хочеш, щоб донька пожила з нами, я не проти, але ця тварюка йде просто зараз! — Ірина підійшла до Галини, готова вчепитися їй у волосся, і завмерла в очікуванні.
— Я не залишу дочку з тобою! — лише пирхнула та у відповідь.
— А я й не горю бажанням, якщо що! Забирайся звідси! Скільки можна повторювати? — уже майже кричала Ірина.
— Галино, може, правда? Хоча б Дарину залишиш? — запропонував Олег.
— Гарно придумав! Ви тут у теплі Новий рік святкуватимете? А я де? У притулку для безхатченків? — образилася вона.
— А про це треба було думати, коли продавала квартиру! — крикнула Ірина на всю силу.
Як же її дратувала вся ця ситуація. Ще вчора вона так раділа, що вони з Олегом подали заяву до РАЦСу, призначили дату весілля, а тепер… Ситуація була безвихідна. Вона в жодному разі не збиралася жити з цією під одним дахом.
Та й Олег її дуже здивував. Як йому взагалі таке спало на думку? І треба ж було додуматися! Що за чорт у нього вселився? Навіщо він усе зіпсував?
Жили ж нормально, як усі люди. Наче й не сварилися. Раділи життю, насолоджувалися одне одним, а тепер усе це коту під хвіст?
— Ну, так! Я не подумала! Може, мені тепер застрелитися? — уже майже кричала Галина, але Ірину її сльози не чіпали: вона бачила, що це гра, та ще й невдала.
— Непоганий варіант, між іншим! — зауважила Ірина й ще раз показала їй на двері.
— Іро, ну досить! Сама подумай і оцінюй ситуацію реально. Куди вона піде?
— Це не мої проблеми! — закричала вона.
Він мовчав, Галина плакала, а Ірина намагалася взяти себе в руки. Вона рідко настільки виходила з себе, щоб підвищувати голос, але зараз інакше не могла.
— Нехай візьме кредит і орендує квартиру. Якщо ви такі тупі, що не можете до цього додуматися, доведеться підказати! Я дивлюся, її ідіотизм заразний?
— Вона не може взяти кредит. У трьох банках уже винна! — зізнався Олег.
— Ну, я ж кажу, клінічна божевільна! Так, я передумала. Тепер є тільки один варіант — ви йдете всі разом і зараз. Весілля не буде! Між нами все скінчено! — відрізала Ірина, ще більше здивувавши нареченого.
— Ірусю, ти чого? Навіщо ти так?
— Бо інакше не вийде! Геть звідси просто зараз, або я викликаю поліцію! — сказала вона й дістала телефон із кишені.
— Ти цього не зробиш! — упевнено заявив він.
— Та невже? — Ірина набрала короткий номер, і пішли гудки.
— Гаразд, не треба! Ми йдемо!
— Але куди ми підемо? — заверещала Галина.
— Розберемося! — сказав Олег і пішов збирати свої речі.
За хвилин п’ять він вийшов зі спальні з дорожньою сумкою. Ірина лише сподівалася, що він не прихопив із собою щось із її речей, але перевіряти не стала.
Ще за кілька хвилин квартира спорожніла. Ірина втомлено опустилася на диван і відчула неприємний запах парфумів Галини, який ніби в’ївся в шпалери. Вона скривилася, підвелася й відчинила вікно, щоб добре провітрити.
І треба було їй зв’язатися з цією родиною! Не чужі люди? Та як би не так! Усередині раптом стало так порожньо.
Ірина вирішила не зациклюватися на цій історії. Вона пішла й набрала собі ванну з піною та ароматними оліями, погасила світло, запалила свічки, налила собі келих червоного з пляшки, купленої на святкування Нового року.
— За волю! — сказала вона собі цілком бадьоро, занурившись у гарячу воду. — Краще бути одній, ніж із таким! — додала вже сумніше.
Їй було абсолютно байдуже, куди вони всі подінуться і що робитимуть. І хоча десь усередині шепотіло, що це жорстоко, — вона просто не стала цього слухати.
Олег після того жодного разу не приходив, не намагався ні вибачитися, ні повернутися. За кілька місяців від спільних знайомих Ірина дізналася, що він зійшовся з колишньою дружиною. Мабуть, так і мало статися. Добре, що не під її дахом.
Ірина не засмучувалася, вона жила далі й раділа, що змогла побачити справжнє обличчя нареченого ще до весілля.
— От би було весело, якби він так здивував мене, коли в мене вже блищала б обручка на пальці! Фу! — якось подумала вона й одразу відкинула цю думку. — Доля вберегла від дурня! Що тут скажеш…
А як би ви вчинили в цій ситуації?