– Ну нема в мене грошей зараз, так буває. Оксано, повір, все налагодиться, а цей період треба пережити.

Ігор дивився на дружину не то винуватими, не то розгубленими очима. Раптом на їхнє подвір’я забігла Ліля, колишня однокласниця Оксани, і Ігор зрадів, що це шанс перервати цю незручну для нього розмову.

– Ну все, я побіг, а ви тут набувайтеся, – сів на велосипед із словами, що скоро буде.

– Оксано, привіт. Як справи? Чула, що ти в село приїхала, от і вирішила до тебе зайти, а то ми вже давно не бачилися, – почала здалеку Ліля.

– Пішли, чай будемо пити, я якраз кекс спекла.

Оксана зробила чай і сіла за стіл. З її виразу обличчя відразу було видно, що у неї щось не так.

– Розповідай, Оксано, що там у тебе трапилося, бо ж бачу, що ти сама не своя.

Оксана опустила очі.

– У тебе своїх турбот повно, навіщо тобі ще й мої?

– От не вигадуй! – обурилася Ліля. – Ми ж з тобою разом із першого класу! Ти мені ще в щоденник писала “назавжди друзі”, пам’ятаєш?

Оксана усміхнулася. Обоє пригадали ту осінню лавку біля школи, коли вони разом їли цукерки й мріяли про майбутнє. Ліля хотіла бути лікаркою, а Оксана — пекаркою, “щоб завжди пахло ваніллю”.

– Ну то кажи вже, що трапилось, – лагідно, але рішуче мовила Ліля.

Оксана зітхнула:

– Ти ж знаєш, ми з Ігорем ту квартиру ледве-ледве виплатили. А тепер він залишився без роботи… Сидить, ніби хтось душу з нього висмоктав. А я… Я в декреті, отримую копійки – не вистачає навіть на газ. Борги ростуть. Я вже мовчу, що нема за що ремонт робити. От ми в село і переїхали, на деякий час.

У Оксани була хата в селі, невелика, без ремонту, вона їй в свій час від батьків перейшла. Коли їх не стало, хата просто пустувала, а тепер, у важкий час, пригодилася.

Ліля взяла її за руку.

– І ти мовчала? Чому мені нічого не сказала? Хіба я не твоя подруга?

– Не знаю… Просто якось соромно просити. Усі якось викручуються.

– Оксано, ти що, з глузду з’їхала? Ми ж не чужі люди. Я ж пам’ятаю, як ти мені в універі з останнього свого купленого давала, щоб я не залишилась голодною. Ти тоді варила той суп із картоплі й лаврового листа, пам’ятаєш?

– І ми називали його “делікатес по-студентськи”, – засміялася Оксана крізь сльози.

– От бачиш! – Ліля піднялася. – Завтра ж принесу тобі мішок картоплі, муки, ще щось із саду – ти ж знаєш, у тата зараз гарний врожай. А потім підемо разом до голови громади – може, якась допомога буде. І ще, мій знайомий шукає людину на випічку в кафе – не хочеш спробувати?

Оксана мовчала. Її серце щеміло від вдячності.

– Знаєш, Лілю… Ти, як завжди, мене рятуєш. І не грошима – душу рятуєш. Бо коли ти поруч, то ніби світ не такий страшний.

На наступний день Ліля, як і обіцяла, принесла продукти. А ще – домовилася про зустріч у кафе, де шукали пекаря. І вже за кілька днів Оксана пекла там свіженьку випічку різного роду – і булочки, і тістечка, і торти. Її сирники навіть замовляли на виніс.

– А ви справжній майстер, вмієте таке робити, що пальчики оближеш, – хвалила власниця кафе. — Як ви раніше не відкрила свого міні-бізнесу?

– Бо боялась, – відповідала Оксана. – Але тепер хтось нагадав мені, що я варта більшого.

– То той “хтось” – дуже мудрий, – усміхалася власниця.

Одного вечора Ліля зайшла до кафе.

– Ну що, шеф-кухарю, як справи?

– Чудово, – сяяла Оксана. – Уперше за довгий час я відчуваю, що живу, а не виживаю.

– Бачиш? – Ліля підморгнула. – Я ж казала.

Вони сіли за столик, замовили каву.

– Знаєш, я часто думаю, – почала Оксана, – як мало треба людині. Не грошей – підтримки. Щоб хтось просто був поруч і сказав: “Ти справишся”.

– А ще щоб дав тобі прочухана, коли занадто довго жалієш себе, – засміялася Ліля.

– Так, – усміхнулася Оксана. – Знаєш, я думала, що в цьому житті головне – мати стабільність. Дім, зарплату, якісь накопичення. А виявляється – головне, щоб у тебе були люди, які в тебе вірять.

Ліля знітилася.

– Ну вже, не розчулюйся. Але чесно – я так радію, що ти знову стала такою як колись. А то та тінь, якою ти була останнім часом – то не ти.

– Дякую тобі, Лілю. За все. І за ту картоплю, і за віру, і за те, що ти є.

– А ти пам’ятаєш наш девіз? – запитала Ліля, нахиляючись ближче.

– “Хай що б не було – тримаємось разом”, – одночасно відповіли обидві.

І засміялись. Як тоді, в дитинстві, коли в них були дірки на колінах, бантики на голові й величезна мрія – не загубити одна одну.

Інколи життя кидає нам виклики, ніби випробовуючи – що для нас насправді цінне. Оксана втратила стабільність, але знайшла надію. Бо поряд була Ліля – не з мішком грошей, а з відкритим серцем. І виявилось, що справжнє багатство – не в рахунках, а в людях, які тримають тебе за руку, коли світ валиться.

Мати вірного друга – це значно більше, ніж мати повну кишеню. Бо дружба не знецінюється з інфляцією, не губиться у кризах. Вона – як маяк у морі життєвих бур. І той, хто має друга, має скарб.