Шостого вересня Ірина Петрівна щороку чекала на одне-єдине свято. І не тому, що саме цього дня вона народилася. У цей день їй телефонував син. Розмови завжди виходили короткі й зовсім порожні. Максим щоразу казав майже одне й те саме:
– Мамо, з днем народження. Як ти? Все нормально? Ну й добре. Тримайся там.
Говорили хвилини три, не довше. Але саме ці кілька хвилин давали Ірині сили жити далі й чекати наступного вересня. Сусідки співчували їй і сварили сина, а Ірина Петрівна його завжди виправдовувала. Бо інакше не могла — він у неї один-єдиний.
Вона записувала на календарик біля вікна, скільки днів лишилося до наступного дзвінка. Календарик із кумедними кошенятами висів на цвяху поруч із рукомийником. Завжди перед очима.
Жила вона в Новомиколаївці, що за сто кілометрів від Запоріжжя, у Запорізькому районі. Там же була й автобусна зупинка, звідки автобус ходив у місто доволі часто.
Господарство в неї було невелике: коза Зірка та десяток курей. Усе по двору вона робила сама, мовчки, руками, а не язиком. Дивилася завжди трохи з-під лоба — через це чужі її побоювалися, а свої вже звикли.
Максим поїхав давно, років із двадцять тому. Вивчився на інженера з обчислювальних машин, а потім і зовсім став якимось програмістом, чого Ірина Петрівна до кінця так і не розуміла, зате вимовляла це з гордістю.
Осів у Запоріжжі, одружився, розлучився, дітей не мав. Востаннє приїжджав, коли ще був живий батько. Відтоді — тільки вересневий дзвінок та раз на рік листівка до Нового року, де його рукою було написано всього три слова: «Мамі від Максима». І більше нічого.
Його адресу вона знала напам’ять, хоч була там лише раз. Вулиця біля річки Мокрої Московки, цегляний будинок, четвертий поверх, квартира без ліфта.
Запам’ятала, бо тоді їй стало зле на сходах, і вона рахувала прольоти, щоб перепочити. А ще тримала папірець з адресою за іконкою, про всяк випадок.
І ось настав вересневий ранок, заради якого вона й жила весь рік.
***
Від самого ранку вона прибралася, вдягнула чисте й сіла біля вікна. Простенький кнопковий телефон поклала на підвіконня, поруч із футляром для окулярів і стосом листівок, перев’язаних гумкою. Чекала. За звичкою чекала до обіду, бо Максим зазвичай телефонував, коли відпрацьовував пів дня, у перерву.
Обід минув. Ірина Петрівна розігріла капустняк, поїла через силу й увесь час поглядала на телефон. Помила миску, витерла клейонку й знову сіла.
Потім підвелася і ходила від вікна до грубки й назад. Поправила фіранку, яка й так висіла рівно. Син не подзвонив ні в обід, ні ввечері.
Спершу вона сердилося. Хіба так можна? Матір забув, із днем народження не привітав. Потім трохи відпустило: та з ким не буває? Перепрацювався, аврал на роботі, на обід не пішов. А далі вона вже занепокоїлася. Не міг він забути й закрутитися. Ніяк не міг!
За всі роки він не пропустив жодного разу. Навіть коли розлучався, навіть коли, за його словами, лежав із тиском, — усе одно телефонував…
Ірина Петрівна сама набрала сина. Вона майже ніколи цього не робила, соромилася. Думала: раптом завадить? Гудки йшли, а серце калатало від тривоги, що звідкись узялася, як шалена.
Звідки їй було знати, що телефон у сина відібрали, і він його дзвінка не чув. Ірина Петрівна відвела слухавку від вуха, подивилася на неї й набрала ще раз — те саме.
Усю ніч вона майже не спала. Переверталася, вставала, пила воду, вмикала світло, перевіряла телефон — не дзвонив.
На світанку Ірина Петрівна зрозуміла одне: справа не в образі й не в тому, що син забув. Материнське серце підказало їй, що з Максимом сталося велике лихо.
***
Зранку вона затопила піч і подоїла Зірку. Молоко перелила в пляшку, а решту віднесла сусідці Олені. Щоб не зіпсувалося, поки її не буде. Олена, жінка колюча, аж рота розкрила:
– Куди це ти зібралася, Ірино?
– До Запоріжжя. До сина поїду, Олено. Козу подої, поки мене не буде. Молоко собі залиш.
– Так він же тебе не кликав…
– А мені запрошення не треба, — відповіла Ірина Петрівна й пішла до себе.
Вона дістала з-за іконки папірець з адресою, потім зняла з цвяха ключ від скрині. У скрині, під вишитими рушниками, лежала банківська картка — усе, що назбирала за життя на чорний день, аби в старості не стати нікому тягарем. Грошей було небагато, але вони були.
Ірина Петрівна сховала картку за пазуху. Туди ж поклала й готівку, відкладену на дрова. Жінка перехрестилася на кут, де висіла ікона, і вийшла.
До зупинки дісталася за десять хвилин, автобус чекала ще стільки ж. До міста їхала майже півтори години. Сидячи на продавленому сидінні, вона відганяла погані думки. Вона б обов’язково відчула, якби з Максимом сталося щось зовсім страшне.
Може, захворів? Чи поїхав у відрядження в якусь глушину, де зв’язок не ловить? Але тоді телефон у сина був би вимкнений. А тут гудки йдуть…
У Запоріжжі вона вийшла на автостанції біля ринку, де бабусі торгували пізніми айстрами та насінням. Озирнулася. Місто за роки змінилося, і вона, сільська, розгубилася серед машин і вивісок.
Та постоявши трохи, щоб набратися сміливості, спитала в молодої продавчині, як дістатися до потрібної адреси.
Та махнула рукою, пояснила. Ірина Петрівна пішла далі, рахуючи перехрестя, як колись рахувала прольоти на сходах.
Будинок вона впізнала одразу. Облуплений під’їзд, тугі двері, які запам’ятала ще з першого разу. Піднялася на четвертий поверх, тримаючись за поручні й зупиняючись на майданчиках.
Подзвонила. Тиша. Подзвонила ще раз. За дверима ніхто не озивався. І тут на майданчик вийшла сусідка — розпатлана, у хустці, накинутій на плечі, вже немолода.
– Ви до Максима Івановича?
– До сина. Я йому мати.
Сусідка зблідла, і з її обличчя Ірина Петрівна все зрозуміла ще до слів. У неї заніміли ноги, і вона сперлася на стіну.
– Та його ж у лікарню забрали, голубко. Три дні тому. З серцем погано стало, прямо на сходах упав, я швидку й викликала.
– Кажуть, оперували. Він тут сам, без дружини, без нікого. Я до нього ходила, передачу носила, та мене толком не пускають, бо я не родичка.
Син лежав у лікарні один! І їй ніхто про це не сказав!
– Де лікарня? — тільки й запитала Ірина Петрівна.
***
Лікарня стояла на околиці міста, за мостом через Самару. Ірина Петрівна дісталася туди пішки, бо чекати автобуса вже не було сили, а грошей на таксі шкода. Не для себе ж берегла — для нього, на ліки й на все, що знадобиться.
На рецепції молода медсестра довго не могла зрозуміти, чого від неї хочуть. Ірина Петрівна повторювала прізвище, простягала папірець з адресою, хоча адреса тут уже нічого не важила. Нарешті літня лікарка, проходячи повз, зупинилася й придивилася.
– Мати? — перепитала вона. — Добре, що приїхали. Ми вже третій день шукаємо хоч когось із рідних. Коли він ненадовго приходив до тями, то тільки шепотів: «робота» та «дім», усе марив. Телефон у нього заблокований паролем, ми й у контакти заглянути не могли, а сам цифр не пам’ятає.
– Ходімо. Тільки недовго і сильно не турбуйте. Операцію він переніс важку, але, дай Боже, видереться.
Їй видали заяложений халат, наказали надягти бахіли. Ірина Петрівна бігла коридором за лікаркою й лякливо озиралася. На щастя, зі здоров’ям у неї було більш-менш добре, і в таких місцях вона бувала рідко. Мабуть, саме тому їй було ніяково.
Коридор ніби не мав кінця. Лікарка дійшла до самого краю й махнула правою рукою на обшарпані двері. Ірина Петрівна кивнула й сміливо ступила праворуч.
Палата виявилася невеликою, хоч і на чотирьох. Три ліжка стояли в ряд уздовж лівої стіни, а четверте, дальнє, — у кутку.
На ньому, відвернувшись до стіни, лежав чоловік. Ірина Петрівна впізнала б його з тисячі. Треба ж, як постарів її хлопчик. Потилиця зовсім сива.
– Максиме, — тихо покликала вона. — Синку.
Плече під ковдрою здригнулося, але він не обернувся. Полежав нерухомо, ніби не повірив, ніби йому почулося. Потім повільно, важко повернув голову.
Обличчя Максима було бліде й змарніле. Він лежав неголений, із запалими очима, дивився на матір і мовчав.
– Мамо? — нарешті мовив він. — Ти як… Ти звідки…
– Приїхала, — Ірина Петрівна підійшла, відсунула табурет і сіла поруч. — Ти не подзвонив шостого… От я й зрозуміла.
Максим знову відвернувся до стіни. Ірина Петрівна бачила, як у нього ходять жовна, як він стримується. Дорослий, сивий чоловік, начальник, тримається, щоб не заплакати.
– Не треба було тобі. Мамо, навіщо ти їхала так далеко? Я б сам… Одужав би й повідомив. Навіщо ти, справді…
– А того, Максиме! Я ж тобі мати…
Максим якийсь час мовчав. А потім раптом сказав:
– Я тут лежу третій день. Один. І думаю: якщо щось станеться, ніхто навіть не дізнається. Сім’ї в мене немає, а на роботу ще не скоро. Я й не думав, мамо, що ти… — він не договорив.
– А я приїхала, — сказала Ірина Петрівна. — І правильно зробила. Якби знала, примчала б раніше…
Ірина Петрівна взяла сина за руку. Максим раптом здригнувся всім тілом, глибоко зітхнув і, несподівано… заплакав.
Та так гірко, що в матері серце аж перевернулося в грудях. Вона гладила його по голові й мовчала. Та й що тут скажеш? І так усе ясно…
– Мамо, — схлипував він, — мамо, пробач мені. Стільки років… Раз на рік… Дзвонив, три хвилини тобі приділяв… Господи, як же соромно…
– Тихіше, тихіше, — говорила вона. — Максиме, ти помовчи, синку. Не треба зараз нічого казати. Давай просто помовчимо, га?
Звісно, і їй було боляче. А як інакше? Стільки років вона берегла саме ці дзвінки. Чекала, не сміла нав’язуватися, боялася завадити його великому міському життю.
А виявилося, що життя це порожнє, що сидить її син у чотирьох стінах зі своїми машинами, і покликати на допомогу йому нікого.
Ірина Петрівна поправила йому ковдру. Потім дістала з клейончатої сумки пляшку з молоком і поставила на тумбочку.
– Лікарка сказала, видерешся, — мовила вона. — Значить, видерешся. А я побуду. Зірку я доручила Олені, курей вона теж нагодує. Побуду, скільки треба. Нічого, синку. Де наша не пропадала? Ти не хвилюйся ні про що, ми з тобою все витримаємо.
Максим затих. Ще кілька хвилин схлипував тихенько, а потім заснув. Ірина Петрівна погладила його по руці. Треба ж — такий дорослий, а беззахисний…
Ну, нічого, вона єдиного сина поставить на ноги. Усі сили на це віддасть! Якщо треба, в місто переїде! Що б там не було, — вона ж мати…