– Доброго дня, тут Олексій живе?

– Так… А ви з якого питання?

– Ви його мати?

– Я?! Дружина! Дівчино, ви чого хотіли?

– Він зараз у лікарні, і я не знаю про його стан, мені нічого не кажуть – не годиться. Лише родичам. – верхня губа незнайомки затремтіла. – Можна мені увійти.

– Ну, проходь. Не розумію, а чого ти здоров’ям мого чоловіка цікавишся, ти взагалі хто? — Люся вказала рукою на кухню. – Туди проходь.

Дівчина присіла на край кухонного куточка, дістала хустинку з кишені і витерла піт з чола.

Господиня заклопотала біля плити в очікуванні, коли гостя почне говорити.

– Може тобі води?

– Ні… Так, якщо можна.

Так і мовчатимеш? Ти посидіти в мене прийшла чи як?

– Олексій обіцяв на мені одружитися, – зробивши невелику паузу додала, – восени!

– А якщо одружитися, – Люся мила каструлю, – Це змінює справу, та тільки в нас багатоженство заборонено законом.

– Я не жартома прийшла жартувати.

– А я й не жартую, я не маю почуття гумору.

– Ви розумієте, він восени на мені одружується. Ось тільки з вами розлучиться і тоді…

– Хм… А чого зараз приперлася? Восени тоді й приходь. Звати тебе як?

– Аня … Ганна.

– А я Люся! Аня-Гнна, а чого ж не влітку? Он з-під пуза у тебе ніг не видно. Його робота?

– Так, як бачите, ми з Олексієм чекаємо на дитину. Він сказав, що після вашого дня народження подасть на розлучення?

– Ага, тепер зрозуміло. Ось Олексію, ну не змінюється людина, як там кажуть, горбатого могила виправить.

– Ви про що? Я вас не розумію.

– Зате я тебе одразу зрозуміла. Звідки ти?

– Я із села приїхала. На заводі працювала.

– Приїхала, значить, місто підкорювати. А Олексій мій дитячий галас не переносить. Народжувати скоро?

– За два місяці.

– Уу, ось він і ухиляється, хоче свою нервову систему поберегти. Он у нас, коли перший народився, то він жити до батьків перебрався, на роботу бачите не висипався, а робота у нього не бий лежачого, боки можна відлежати.

– То ви мені скажете, як він почувається?

– Чого ж не сказати?! Стабільно тяжко. Та не лякайся, бо очі на лоб полізли. Житиме.

– Що мені робити?

– А чи знаю, що тобі робити? Ти коли в ліжко з ним стрибала мене не питала: «що мені робити?»

– Я на третьому курсі в інституті навчаюсь заочно. У мене вдома мама та брати ще маленькі. Мені йти нікуди. І Олексій казав, що ви давно мешкаєте, як чужі люди. Він просто через дітей із вами живе.

– Так?! — Люся відчувала, що її терпінню приходить кінець. – Ти мені номер телефону та адресу свою залиш, я з тобою зв’яжуся!

– У сенсі?!

– Як його випишуть, подзвоню, щоби забирала.

– Куди?

– До мами своєї та братиків.

– У неї немає місця.

– Ну, а зараз ти десь живеш?

– У гуртожитку.

– Ось туди вам дорога. Ти на квартиру мою не націлюйся. Вона мені від бабусі моєї дісталася, так що при розлученні розділу не підлягає. Ну, чого моргаєш? Немає в нього жодних прав на мій кут.

– Даремно ви так, ми кохаємо одне одного.

– Ну, тоді в курені й проживете. А зараз йди вже, поки я добра. Вихід пам’ятаєш де? Тоді дорогу показувати не буду. – Люся кинула в раковину каструлю, яку мало не протерла до дірок, доки розмовляла з гостею.

Три дні Людмила не спала і не їла до ладу, як потрапив чоловік її в аварію. Спочатку прогнози були не втішні, але Олексій її оговтався.

Втомилася Люда за ті дні, які чоловік між світами перебував, сили немає. Подзвонили, сказали, що перевели до палати і тепер доглядати дружині доведеться.

А тут ця дівка намалювалася, за житлоплощею мисливиця. Ох, і накрутила б волосся руде вона на свою руку і зі сходів спустила б з п’ятого поверху, та втомилася морально і фізично.

Іде Люся голову повісила, думає. Хочеш не хочеш, а сходити треба. Чи доглядати, чи образу висловити. Ага, зараз вона його в мить на ноги поставить. День народження він їй не хотів псувати. Сидить Ганна на лавці біля під’їзду.

– Тітко Люся, тітка Люся.

– Ось невгамовна. Чого чекаєш? Хіба я тобі не все сказала?

– А ви не до Олексія?

– І що?

– Візьміть мене з собою.

Нічого не відповіла Люся. Ідуть – мовчать. В автобусі Аня поряд сіла. Люся відвернулася до вікна, ніби її не знає. Провела Людмила її до Олексія, як племінницю.

– Ти тут почекай. Я перша схожу. – скомандувала дружина дівчинці і увійшла в палату.

Лежить Олексій один. Сусідів поки що не підселили. Ноги на витяжці. Увійшла дружина. Подивилася пильно, Олексій від погляду її прокинувся, посміхнувся, та тільки Людмилі невесело, кішки на душі шкребуть.

А він дивиться на неї такими щенячими очима. Требло пошарпане. Весь у саднах, синцях, нога в гіпсі.

– Привіт, Олексію.
– Люсю, як добре, що ти прийшла. Я на тебе так чекав.

– Чекав він! Та хто б сумнівався?

Дружина з сумки дістає домашню їжу і на тумбочку ліжка ставить. Щоки, вуха горять у неї, у піт кинуло.

– Картопелька гаряча з котлетками, як ти любиш Олексію. Їж, доки не охолола. – тремтячим голосом каже вона.

– Люсь, чого така червона? Не захворіла?

– Ні! Я ж тебе з армії дочекалася Олексію. Батьків не послухала та вийшла за тебе. А пам’ятаєш, як на одних макаронах сиділи? А синів наших, а ночі безсонні… Чого ж ти Олексію все забув?

– Хіба таке забудеш? Люсь, що ти? Знайшла час та місце згадувати. Все пережили.

– Все та не все, Олексію. – до горла у Людмили ком підступив.

– Люсь, ну ти чого?

– А того, Олексію. Не чекала я такого від тебе. Ти мені ніж у спину встромив і до самого серця дістав.

– Люсю, пробач дурня. Я не спеціально. Не винен. Я тихо їхав, як ти завжди караєш мені, ось ті хрести.

– Як же ти міг, Олексію? – захитала Люда головою.

– Люсенько, іншу машину купимо, тільки на ноги стану.

– Тьху ти, думаєш я через машину? – закинула в тумбочку пакет з апельсинами.

– А чого? Від того, що ледве сам не загинув?

– А ти щодо зовнішнього вигляду свого не хвилюйся. До весілля, знаєш, все загоїться, тобто до осені як новенький будеш.

– Люсь, ти про що?

– Ні про що, а про кого! Про Аню, не знаю як її по батькові та прізвище не спитала.

– Яка Аня? – здивувався він.

– А та, Олексію, що дитину від тебе чекає.

– Яку дитину? Люсь, ти головою вдарилася?

– Я вдарилася? Він бабу молоденьку знайшов, дитину їй зробив, а я ненормальна? – нарешті Люся дала волю почуттям і розплакалася.

– Люсь, давай лікаря покличемо? Я зрозумів – це все нерви. – Олексій спробував підвестися на ліктях.

– У мене нерви? А я її привела з собою. Зараз покличу Аньку твою безсоромницю. Вона ще в моїй квартирі з тобою жити збирається після того, як ти зі мною розлучишся восени, після мого дня народження.

У Олексія волосся на голові заворушилося, а очі з орбіт полізли. Він від останніх слів дружини дар мови втратив.

– Що, спійманий на місці злочину? – Люда схопилася зі стільця. Відчинивши двері, гукнула в коридор. – Аню, заходь!

До палати ввійшла дівчина. Вона випнувши живіт і тримаючись за поперек оглянула приміщення. Погляд її спіткнувся. Аня змінилася в обличчі.

– А де мій Олексій?

– А це хто?

– Тітко Люсю, ви зараз посміятися вирішили? Цей чоловік лисий не мій Олексій.

– У сенсі не твій?

– Мій молодий та гарний. Ось у мене є фото. – Ганна дістала з розстебнутої куртки телефон. – Це ми з ним.

– Значить, ти не до того Олексія прийшла? – усміхнулася Люся.

Дивлячись на обличчя чоловіка, якого трохи інфаркт не схопив, і Ганни, Людмила розреготалася, а потім повалилася на вільне ліжко, тримаючись за живіт і заливаючись сльозами від сміху, реготала кілька хвилин.

– Куди ж ти? – зупинила Люся дівчину, яка потрапила до незручної ситуації. – розказуй все по порядку.

І з’ясувала Люся, як до них дівчисько потрапило. Це її Олексій неправильну адресу назвав. І хто б міг подумати, що там також Олексій живе.

Людмила підключила всі свої знайомства та таки розшукали потрібного Олексія. Він не потрапляв до жодної лікарні. Друга попросив Ганні повідомити, що у тяжкому стані після дтп, хотів від неї позбутися. І звичайно розлучатись не збирався ні восени, ні взимку.

Якщо вже звела доля, значить недарма. Люся добра жінка. Не залишилася байдужою до життя ошуканої Ані. І з житлом допомогла, і з пологового будинку забрала нову знайому, і стягнути аліменти з винуватця, щоб іншого разу не кортіло дівчат ображати.

Недбайливий тато у вихованні сина не бере участі, але аліменти платить справно. Він знає, якщо Люся знає, де його шукати.

Вона чудово пам’ятає, хто навмання назвав її адресу і не хоче уявляти, що якби не розібравшись Олексія свого коханого вигнала б з дому.

Добре, що Ганну з собою взяла до лікарні. Аня вдячна Людмилі, рятівницю свою кличе: «Мамо Люся, мій ангел-охоронець!»

А коли синок у Ані підріс, Люся її з гарним чоловіком познайомила зі свого оточення, посватала і на весіллі за головного гостя повеселилася.

Отак мама Люся і сама щастя не втратила та інших ощасливила. Кінець.