– Мамо, а тато знову гроші брав…
Лариса кинулася до шафи. Знайшла заховані серед речей гроші, перерахувала. Так і є – не вистачає двох сотень! Сума начебто й невелика, але ж це вона на дрова збирає! І Стас про це прекрасно знає. Сам-то в скарбничку нічого не кладе!
Лариса зібрала всі гроші, згорнула їх і сховала під килимок у дитячій кімнаті.
– Давайте вечеряти, – покликала вона дітей.
Розлила всім по тарілках суп, налила чай. Кожному поклала по дві печеньки.
– Мамо, а собі чому не кладеш? – запитав Мишко. Він дивився на неї дуже серйозно.
– Ну, по-перше, я не люблю солодке, а по-друге, мені потрібно стежити за фігурою.
Син окинув її поглядом.
– Мамо, але ти й так дуже красива!
Вона розсміялася.
– Їжте вже!
Після вечері Лариса помила посуд, а потім зайшла в кімнату до дітей. Михайло читав казку Світлані, а Іван щось малював.
– Даю вам десять хвилин на те, щоб закінчити всі свої справи. Потім – відбій!
Вона всіх поцілувала і вийшла. Тепер треба зашити куртку Івану, він із кимось посварився в школі, а потім і самій лягати можна.
Лариса взяла голку з ниткою.
***
Десять років тому вона вийшла заміж за Стаса. Тоді їй було 18. Ні розуму, ні досвіду. Стас був крутим, смітив грошима направо і наліво. Вона, наївна дурочка, вирішила, що хлопець уміє ці гроші заробляти.
Тільки після весілля вона дізналася, що Стас прогулював гроші, виручені за продаж квартири, що дісталася йому від батьків. Лариса тоді дуже здивувалася:
– А в тебе що, ще житло є?
– Навіщо? У тебе ж велика квартира.
– Почекай, я не зрозуміла – ти продав своє єдине житло, щоб просто покидатися грошима?
– Ой, Ларисо, не будь такою нудною! Один раз живемо!
Довгий час вона думала, що причина все-таки в іншому. Ну не може нормальна людина так вчинити! Виявилося – може.
Коли з’явилися Мишко і Іван, Стас навіть на роботу на якийсь час влаштувався. Щоправда, вистачило його ненадовго. Хлопчикам не виповнилося й двох років, як він знову повернувся до пошуків роботи. Ніде його не цінували так, як він цього хотів.
Потім з’явилася Свєточка. Лариса завжди мріяла про те, що в неї буде багато дітей, але після появи доньки зрозуміла – якщо зараз чогось не вжити, вони просто будуть голодувати.
Ось і прийшло рішення – квартиру здати, а самим переїхати в село. Тут уже років п’ять стояв порожнім будинок, який їй дістався від тітки.
Стас цю пропозицію дружини сприйняв у багнети:
– Ну вже ні! Хочеться тобі – будь ласка, їдь. Мені і в місті добре.
Лариса не на жарт розлютилася.
– Можеш залишатися! Але тільки не в цій квартирі. Сюди завтра заїжджають мешканці.
– Ти з глузду з’їхала? Як це заїжджають мешканці? А ти мене запитала?
– Я маю питати? Це ж моя квартира!
І Стас, шмаркаючи носом, усе ж поїхав у село.
Півроку він намагався знайти роботу. Село тут велике. Є і фермерське господарство, і пилорама. Працювати можна! Тільки от йому все не те. Зате за дівками залицятися – це він завжди будь ласка.
Марина, колега і вже подруга Лариси, часто говорила їй, що Стас погулює. Лариса відмахувалася:
– Нехай, може, ощасливить мене і піде до молодої!
Марина тільки головою хитала головою:
– З глузду з’їхала баба! Кому ти потрібна з трьома дітлахами?
Але Лариса розуміла, що без Стаса їм буде
легше …
***
Від спогадів її відірвав звук грюкнутих дверей. На порозі з’явився чоловік власною персоною. Мовчки стягнув із себе пуховик, сів за стіл. Лариса продовжувала шити.
– Я не зрозумів… Чоловік додому прийшов… Ти годувати мене збираєшся?
Вона відклала шиття і повернулася до нього.
– Стасе, ти навіщо гроші взяв?
– А, вже настукали? Теж мені гроші! Чоловіки покликали пінного попити, я що, на халяву йти маю?
– Так ти зароби! І сім’ю підтримаєш, і в самого буде.
– Починається! Чому я не можу спокійно прийти додому, повечеряти і лягти спати?
– Можеш, тільки на вечерю сьогодні те, що ти сам купив. Мені потрібно дрова купувати, і куртка он у Івана порвалася!
Стас дивився на неї з подивом.
– Я зараз не зрозумів – мені що, голодним спати йти?
Лариса знизала плечима і відвернулася. Стас якийсь час сидів, потім схопився, одягнувся і зі словами “Ти ще пошкодуєш!” зник у ночі.
Лариса зітхнула. Десять років минуло, а для Стаса їх начебто й не було – усе такий самий гарний, молодий. Вона подивилася на свої руки – нігті короткі, шкіра груба. Так спробуй на морозі у воді полоскатися!
Лариса, як приїхала, одразу дізналася, де скільки платять. Виходило, що найбільше – дояркам. Вона в житті близько не підходила до корів, але тут було не до вибору. Вона всього навчилася…
Тільки ось те, що було найулюбленішою справою її життя, закинула.
Вона встала, пройшла за піч. Дістала звідти мольберт. З полотна на неї дивилися її діти. Треба б закінчити роботу…
Вона зітхнула, знову накрила полотно простирадлом і пішла спати.
Наступного дня, повернувшись додому, Лариса застала цікаву картину. Посеред кімнати стояли дві великі валізи. На дивані смирно сиділи діти, а на стільці – Стас. Коли вона увійшла, він встав:
– Ну що, догралася? Тепер будеш лікті кусати, та пізно. Дітей без батька залишила, а все через твій поганий характер!
Лариса раптом так добре почувалася… Вона посміхнулася і запитала:
– Невже знайшлася дурепа дурніша за мене?
Стас навіть почервонів від гніву. Він схопив валізи і рвонув до виходу. Щоправда, на порозі зачепився – там давно вже дошка відходила, скільки разів вона йому про це говорила, та все без толку. Загалом, ефектно піти у нього не вийшло. Розтягнувся, та так смачно, що Ларисі його навіть шкода стало.
Схопився швидко. Дверями грюкнув так, що шибки затремтіли. Світлана підійшла до матері:
– Мамо, а тато більше не прийде?
– Напевно, ні, моя хороша.
Дівчинка задумалася, а потім запитала:
– І ніхто не буде з’їдати мої цукерки?
– Тепер ніхто не буде.
Лариса почувалася так, ніби це вона, а не Стас, їла цукерки Свєточки.
Наступного дня вона дізналася, що Стас поїхав із села. Ну й добре! Повітря чистіше буде. Незрозуміло, звичайно, до кого він там, у місті, подасться, але це вже не її справа.
Минув тиждень. Лариса починала хвилюватися: щось її мешканці грошей не шлють, два дні вже запізнення, а головне – слухавку не беруть. Треба б у місто з’їздити, вихідний попросити. Вона якраз переглядала свій робочий графік, коли Мишко сказав:
– Мамо, дивись, зламався хтось, просто біля нас.Лариса визирнула в дірочку на замерзлому вікні. Поруч із їхнім будинком на узбіччі стояла машина, а навколо неї бігав чоловік. Ну, ще б не бігати! Мороз уже за тридцятку перевалив.
– Замерзне ж… Що, у нього машина не заводиться?
– Ні, мамо, не заводиться. Я за ним уже півгодини спостерігаю. Може, покличемо, хоч чаю наллємо?
– Звичайно, синку. Ти біжи, клич, а я чайник поставлю.
За дві хвилини Мишко увійшов до хати з молодим чоловіком – років тридцять п’ять, можливо, трохи більше. Той синіми від холоду губами прошепотів:
– Спасибі вам! Я тільки відігріюся трохи і піду. Мене Максимом звати.
– Проходьте. Чаю вам наллю, а то он навіть говорити не можете. Я Лариса…
Поки Максим пив чай, діти, сівши на дивані, уважно за ним спостерігали. Він зніяковіло запитав:
– Ви така молода, це все ваші?
– Мої, звісно.
– Щастить вам! А я завжди про велику родину мріяв.
– І що, не вийшло?
Максим хитнув головою.
– Дружина була проти дітей. Розлучився, а от далі якось не склалося.
Він уже допивав чай, коли в нього задзвонив телефон.
– Так. – відповів він. – Та ви що, знущаєтеся? А мені що накажете робити?
Він поклав слухавку. Лариса запитала:
– Щось сталося?
– Евакуатор мав прийти, а подзвонили, сказали, що хуртовина, тому до ранку не поїдуть.
– Не засмучуйтеся. Я вам на дивані постелю. А вранці поїдете.
– Незручно якось. А чоловік ваш що скаже?
– А чоловік нічого не скаже, бо втік.
Максим здивувався так, що навіть рот прочинив:
– Від вас? Тобто я хотів сказати, що, трьох дітей залишив?
– Ну, ось так… Та ми не засмучуємося. Нам і без нього добре.
Уранці Максим прокинувся від того, що хтось копошився поруч із ним.
Він трохи розплющив очі: дівчинка, Свєта (він учора з усіма перезнайомився), обережно підсовувала йому під подушку цукерку. Максим мало не розплакався. Він уявляв, що означають цукерки в сім’ї, де троє дітей і одна мама.
Проводжали його всією родиною. Він дивився на Ларису і був упевнений, що знайде привід, щоб повернутися сюди. Тим паче що до місця, куди він їхав, Максим так і не дістався.
Через два дні біля хвіртки зупинилася знайома машина. Михайло, як зазвичай, побачив усе першим.
– Дядько Максим приїхав!
Мишко радів не просто так – адже минулого разу, поки мама не бачила, вони з дядьком Максимом домовилися, що той привезе йому свою стару ігрову приставку. І тепер хлопчик летів до нього назустріч.
Максим привіз не тільки приставку, а й два пакети подарунків. Увійшовши до будинку, він трохи розгубився: Лариса була не одна – у неї була жінка, яка з цікавістю подивилася на Максима. Причому Лариса була вже одягнена, і було видно, що не на роботу.Спеціально для сайту Stories
– Максиме… Вибачте, не можу вас чаєм напоїти, Марина ось займеться, а то я на автобус запізнюся.
– Ви в місто?
– Так.
– Тоді чай скасовується. Я вас підвезу.
Марина тихенько штовхнула в бік розгублену подругу.
Дорогою Лариса якось непомітно розповіла Максиму причину своєї поїздки в місто. Він сказав:
– Я з вами піду. Хіба мало що там. А так хоч підтримка.
– Ой, спасибі вам велике. Я, звісно, не думаю… Люди вони пристойні, але все-таки.
– Ларисо, давайте на ти!
Жінка розсміялася.
– А давайте! До речі, ви не розповіли, що робили в наших краях.
– Ви не повірите. У мене з дядьком майстерня з виготовлення меблів. Невелика, але досить відома в нашому місті. Ми все робимо тільки з натурального дерева. А я їхав подивитися ділянку, яку нам запропонували
купити. Точніше, дядько примудрився її купити не дивлячись.
Вони під’їхали до будинку Лариси. Піднялися, вона вставила ключ у замок. Двері відчинилися. Лариса й сама не зрозуміла, чому не стала дзвонити. Просто увійшла. Увійшла і все зрозуміла. Посеред передпокою валялися черевики Стаса. Трохи далі – жіночі туфлі. А сам Стас, загорнутий у рушник, рухався в бік кімнати з пляшкою ігристого в руці.Спеціально для сайту Stories
– Лариса?.. Ти звідки?
Він мало не впустив пляшку.
– Я звідки? Де мешканці? І що ти робиш у моїй квартирі?
– Мешканці де? З’їхали, звісно. Мені ж треба десь жити!
– А моя квартира тут до чого?
– Взагалі-то вона і моя теж!
– Це ще з якого переляку?
– Я все-таки жив із тобою десять років! І що, у мене навіть кута свого немає?
– Ти не повіриш, але ні!
Лариса пройшла в кімнату. Назустріч їй із ліжка схопилася молода жінка.
– Стасик! Це хто?
Лариса подала їй сукню.
– Забирайтеся з моєї квартири! І Стасика прихопіть!
– Що? Це квартира Стасика! Стасик? Так ти мене обдурив? А я ж дурепа! Ігристе тобі купую.
Жінка швидко одягнулася і вискочила з квартири. А Стас сів на диван.
– Я нікуди не піду. А ти, якщо хотіла мене повернути, потрібно було щось цікавіше придумати. Ти що, думаєш, я не розумію, що приїхала благати мене повернутися? До речі, хто це з тобою?
Стас суворо подивився на Максима. Той усміхнувся:
– Служба охорони. У тебе, чоловіче, п’ять хвилин на збори, а потім я згадаю, що не даремно вчився боксу протягом п’ятнадцяти років.
Лариса вийшла на кухню. Напевно, негарно користуватися допомогою Максима, але їй самій нічого не зробити зі Стасом.
Незабаром грюкнули двері. На кухню увійшов Максим, розмовляючи телефоном. Він продиктував адресу Лариси.
– Потрібно трохи почекати. Зараз приїдуть, замки змінять.
– Дякую вам, Максиме. Я не знаю, що б я без вас робила. Мені вас сама доля послала!
– Ларисо, ми ж домовилися на ти?
– Вибач, забула…
Після цих слів Максим так на неї подивився, що Лариса зніяковіла, навіть почервоніла.
***
Минуло три роки.
Марина і Лариса пили чай. Марина оглядалася.
– Ну, подруго, пощастило… Такі хороми чоловік відгрохав!
– Це так… Максим усе заради нас робить.
– Це ж чудово!
Марина обернулася. Подивилася на портрет дітей, який Лариса давно вже дописала.
– Слухай, а ти можеш… Ну… мене теж намалювати?
– Марино! Ну звісно, можу! У мене тепер багато вільного часу!
Марина здивовано подивилася на Ларису.
– Ти що? Це?
– Так… Не знаю, як сказати Максиму. Два місяці вже…
Вона й не бачила, що чоловік хвилину тому увійшов у кімнату і все чув. Лише відчула, як сильні руки вихопили її з крісла й закружляли будинком.
– Я хочу хлопчика! І дівчинку теж! У нас нарешті буде велика сім’я!Спеціально для сайту Stories
