Алла цілих десять років чула одне й те саме: що готує вона несмачно, господиня з неї нікудишня, доньок виховує абияк, а сина її, золотого Сергійка, вона взагалі не варта.

Валентина Іванівна казала це завжди з лагідною усмішкою на вустах. Приїжджала в гості, оглядала їхню тісну однокімнатку і зітхала так тяжко, наче її привезли не в дім до рідного сина, а на якесь звалище.

Розповідала про свою простору двокімнатну квартиру, де вона почувалася справжньою королевою. І про те, як їй шкода успішного сина, якому дісталася така «невдала» дружина.

— Ну що ж ти, Аллочко, знову макарони вариш? — хитала головою свекруха. — Ніякої різноманітності в раціоні, зовсім про чоловіка не дбаєш.

А Сергій звик мовчати. Щойно мати починала свою пісню, він або йшов у ванну, або «залипав» у телефоні.

Алла терпіла. Десять років ковтала образи, бо любила чоловіка, боялася скандалів і все сподівалася, що колись це закінчиться само собою.

Але Валентина Іванівна і не думала зупинятися.

— Знову дівчинка, — мовила вона, коли в сім’ї з’явилася на світ друга донечка. — Значить, спадкоємця так і не діждемося.

Алла тоді вперше відчула, що в серці закипає справжня ненависть. Але промовчала. Як і завжди.

Діти підростали. Віка пішла до школи, Катруся — в садочок. В однокімнатній квартирці стало зовсім несила. Дівчатка спали в тій же кімнаті, що й батьки. Сергій іноді зітхав, розглядаючи оголошення про продаж житла, але грошей на нову квартиру не було.

І ось одного дня Валентина Іванівна зателефонувала і таємничим голосом мовила:

— Маю для вас дарунок.

Вона приїхала в неділю, сіла за стіл, розклала папери й почала викладати свій «геніальний план».

— Я продаю свою квартиру, — урочисто оголосила свекруха. — Ви продаєте свою. На ці гроші купуємо велику трикімнатну квартиру в новобудові. Я переїжджаю до вас, допомагаю з онуками, і ми всі живемо разом, однією великою родиною.

Сергій подивився на матір із величезною вдячністю:

— Мамо, це ж така допомога!

Алла відчула, як по спині пробіг холод. Вона дивилася на роздруківки, на щасливе обличчя свекрухи, на чоловіка, який уже був готовий погодитися.

— Ви ж розумієте, на яку жертву я йду заради вас? — продовжувала Валентина Іванівна. — Я відмовляюся від свого спокою, від окремого житла. Заради моїх онучок. Заради Сергійка.

Про Аллу вона навіть не згадала. Наче дружини сина взагалі не було в цій картині омріяного майбутнього.

— Ось ця квартира, — Сергій вивчав папери. — Планування просто чудове. Матусю, ти реально все продумала.

— Звісно, я ж про сім’ю думаю, — Валентина зиркнула на невістку.

Алла мовчала і рахувала. Її однокімнатна була спадком від бабусі. Квартира свекрухи теж мала свою ціну. Але головне було інше: нова оселя мала бути оформлена на всіх трьох.

Свекруха ставала співвласницею. Вона отримувала юридичне право диктувати свої правила.

Вона назавжди оселялася в їхньому житті на законних підставах. А Алла втрачала свій єдиний прихисток, своє власне право бути господинею.

— Хіба не чудова ідея? — Валентина посміхалася. — У дівчаток буде своя кімната. Сергійко нарешті житиме як людина. А я в усьому допоможу: і зварити, і прибрати, і з малими посидіти.

Алла миттєво уявила цю картину. Свекруха на кухні, свекруха у вітальні, Валентина Іванівна — всюди. Щодня. Щохвилини. І ти вже нічого не скажеш, бо це не твій дім, а спільний.

— Ні, — сказала Алла.

Тихо. Спокійно. Твердо.

Валентина Іванівна навіть не одразу зрозуміла, що почула.

— Що ти сказала?

— Я сказала «ні». Я не згодна на таку угоду.

Сергій подивився на дружину так, наче вона раптом заговорила невідомою мовою.

— Алло, ти що? Це ж реальний шанс! Мама хоче нам як краще.

— Як краще, — повторила Алла. — Продавши свою квартиру і переїхавши до нас. Це, по-твоєму, допомога?

— Ти невдячна! — Валентина Іванівна зблідла. — Я тобі пропоную палати, а ти…

— Ви мені пропонуєте втратити мій власний куток і стати приживалкою в домі, де ви будете повноправною господинею, — Алла говорила рівно. — Я не ідіотка, Валентино Іванівно. Я все чудово розумію.

— Як ти смієш мені таке казати!

— Смію. Бо йдеться про мій дім. Про квартиру, яку мені лишила бабуся. Я її не продам. За жодних умов.

Сергій підвівся:

— Алло, ти зараз поводишся егоїстично. Подумай про дітей. Їм потрібне нормальне житло.

— Дітям потрібна мати, яка не живе в постійному стресі, — вона подивилася чоловікові прямо в очі. — Дітям потрібна сім’я, де не принижують їхню маму щодня.

— Ніхто тебе не принижує!

— Сергію, твоя мати десять років каже мені, що я нікчемна дружина і мати. Що я тебе не варта. Що я не народила сина. Що все роблю не так. І ти мовчав. Кожного разу.

Валентина схопилася з місця:

— Я казала правду! Ти справді погана господиня! Подивися навколо!

— Ця квартира — моя. І я тут господиня. І ви не переїдете до нас жити. Ніколи.

— Сергію! — свекруха повернулася до сина. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?

— Я просто відмовляюся від угоди. Ви можете жити у своїй квартирі скільки завгодно. Але в моїй ви не житимете ніколи, — Алла теж встала.

— Алло, ну це ж безглуздо, — почав Сергій. — Давай спокійно обговоримо.

— Обговорювати нічого, — вона відсторонилася. — Або ми залишаємося сім’єю, яка сама вирішує, де і як жити. Або ти йдеш у нове життя зі своєю мамою. Але тоді я йду. З дітьми. І нашому шлюбу кінець.

У кімнаті запала така тиша, що було чути, як на кухні капає кран.

— Ти мене шантажуєш? — Сергій не вірив власним вухам.

— Я захищаю себе і доньок. Я не буду жити на пташиних правах у домі, де співвласницею є жінка, яка мене ненавидить.

— Я тебе не ненавиджу! — заверещала Валентина. — Я просто бачу, яка ти насправді! Егоїстка! Розлучниця! Ти відриваєш сина від матері!

— Вашому синові сорок років. Мені здається, він уже виріс.

Алла пішла в кімнату і почала складати речі — свої та дитячі. Методично, спокійно. Валентина кричала на кухні щось про невдячність, про свої жертви, про те, що вона все життя поклала на сина.

Сергій стояв у дверях і мовчки дивився, як дружина закриває сумку.

— Ти серйозно? Куди ти збираєшся?

— Поїду до сестри з дівчатками. Поки ти не вирішиш, що для тебе важливіше — мама чи сім’я.

— Це нечесно. Ставити такий вибір.

— Нечесно? — вона застебнула замок. — А чесно було десять років мовчати, коли твоя мати мене виїдала живцем? Я більше не можу цього терпіти.

Вона покликала доньок. Віка та Катруся, налякані, мовчки одяглися. Валентина вискочила з кухні:

— Ти забираєш дітей? Ти позбавляєш бабусю онучок?

Алла мовчки вийшла з квартири.

Сергій зателефонував через дві години.

— Мати поїхала. Плаче. Каже, що я її зрадив.

— І що ти вирішив?

Мовчанка.

— Я сказав їй, що угоди не буде.

Алла видихнула.

— Вона дуже образилася. Сказала, що більше ніколи до нас не прийде.

— Добре.

— Алло, це ж моя мати…

— Знаю. Але я твоя дружина.

Вона повернулася додому через два дні. Сергій зустрів її з квітами й винуватим обличчям. Валентина більше не дзвонила. Не приїжджала.

Розповідала всім родичам, яка невістка виявилася злою та підступною, як вона забрала в бабусі онучок і зруйнувала їхню сім’ю.

Алла слухала ці розповіді від тіток і лише посміхалася. Її квартира залишилася недоторканною. Так, тісно. Так, однокімнатна. Але тут вона — господиня. І ніхто не має права диктувати їй, як дихати і що готувати на обід.

Сергій змінився.

Став прислухатися до неї. Вперше за десять років він побачив не просто терплячу тінь, а жінку, яка вміє захистити себе і свій світ. І це, як не дивно, викликало в нього повагу.

— Ти справді була готова піти? — запитав він якось увечері.

— Абсолютно.

— Через квартиру?

— Не через метри, Сергію. Через себе. Я стільки років була «зручною». Мовчала, терпіла, ковтала гіркоту. Я боялася втратити тебе. Але потім зрозуміла, що втратила себе. І це виявилося значно страшніше.

Він мовчки її обійняв.

Сергій іноді їздив до матері сам. Повертався задумливий.

— Вона питає про дівчаток.

— Нехай приїжджає в гості. Якщо готова поводитися з повагою.

Але Валентина Іванівна більше не приїжджала. Гордість не дозволяла, не хотілося «втрачати обличчя». А для Валентини Іванівни «обличчя» завжди було важливішим за близьких людей.

Цю історію нам прислала одна з наших читачок, і ми лише трішки підправили її, щоб поділитися з вами. Знаєте, у народі кажуть: «Краще хліб із водою у своєму домі, ніж мед-пиво в чужому». Вміння вчасно сказати «ні» — це не егоїзм, а єдиний спосіб вберегти свою душу від руйнування.

А чи доводилося вам колись так само захищати свої кордони перед рідними людьми, навіть коли здавалося, що весь світ проти вас?

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!