Того четверга Артем надіслав мені фото трьох чорних мішків, виставлених біля дверей нашої квартири.
На верхньому лежав мій старий вовняний шарф. Під світлиною він написав:
– Забери до вечора. Завтра прийдуть дивитися квартиру.
Квартира була куплена в шлюбі, питання про поділ ще розглядали, і продати її самостійно Артем не міг. Найбільше мене вразив саме шарф: його колись зв’язала свекруха. Чоловік це чудово знав.
– Ти сама до нього не поїдеш, – сказала сестра, у якої я тимчасово жила. – Я звільнюся зі зміни й відвезу тебе.
– Не треба, Олено. Я спершу подзвоню адвокату.
Ми вже два місяці як були в розлученні, але Артем і далі роздавав мені дедлайни та ставив умови. Я не поїхала. Мій адвокат письмово нагадав йому про невирішений поділ, а речі наступного дня забрала Олена у консьєржа.
До наступного засідання залишалося п’ять днів. Тоді я ще не знала, що цей шарф знову опиниться в мене в руках саме в той момент, коли Артем уперше за багато років розгубиться при сторонніх.
…Ми прожили разом шістнадцять років. Познайомилися на виставці меблів: я шукала недорогі стільці для маленького офісу, а Артем представляв виробництво, яким керував за дорученням матері. Уже за рік ми побралися.
Його мати, Валентина Миколаївна, заснувала справу задовго до нашої зустрічі. Спочатку працювала в орендованій майстерні, а потім відкрила цех. У неї було сімдесят відсотків частки.
Інші тридцять відсотків вона подарувала синові ще до нашого весілля. Він став директором, а вона поступово відійшла від щоденних справ.
Я влаштувалася бухгалтеркою на їхнє підприємство. Вела платежі, розбирала замовлення, спілкувалася з клієнтами, коли затримувалися поставки.
Платили мені звичайну зарплату, а вдома чоловік часто казав гостям:
– У нас Катя може й не працювати. Мені й так вистачає.
Спочатку я лише відмахувалась, а потім якось попросила так більше не говорити.
– А що такого? – здивувався він. – Я ж не принижую, я про тебе дбаю.
Але власна справа у мене була ще до весілля. За три роки до знайомства з Артемом я зареєструвала невелике товариство з прокату автомобілів для урочистостей.
Першу машину фірма купила вживану, з протертими сидіннями, — батько все літо допомагав приводити кузов до ладу. Пізніше компанія купувала авто вже за зароблені гроші. Машини належали компанії, а моя частка в ній була оформлена ще до шлюбу.
Артем приїжджав на відкриття нашого гаража, але швидко втратив інтерес до прокату.
– Наречених возити — це не завод тягнути, – казав він.
Помічниця Галина керувала прокатом, а я займалася рахунками меблевого підприємства.
Перша серйозна розмова сталася на дні народження Валентини Миколаївни. За столом сиділи працівники цеху, рідні, кілька давніх замовників.
Артем підвівся з промовою подяки й перелічив усіх, хто допомагав підприємству, навіть нового водія. Мого імені не прозвучало. Коли гості розійшлися, я сказала, що мені було образливо.
– Ти ж дружина, а не запрошений спеціаліст, – відповів він, знімаючи годинник. – Мені ще й удома тобі грамоти вручати?
У запалі я поклала на стіл робочі ключі й заявила, що звільняюся. Потім ще на деякий час повернулася, щоб передати справи новій співробітниці. Артем і далі любив повторювати, що мої «погрози далі кухні не заходять».
Остаточно ми посварилися через склад. В окремій будівлі поряд із цехом зберігалися готові кухні та матеріали.
Артем вирішив продати його фірмі свого давнього знайомого, а готову продукцію возити на інший кінець міста.
Я помітила в розрахунках, що на нову оренду за три роки піде сума, майже рівна запропонованій ціні продажу.
– Ти рахував перевезення й охорону? – спитала я ввечері, коли він розкладав папери на столі.
– Я просив лише перевірити реквізити, – кинув він і посунув папери від мене. – Не треба влаштовувати нараду у нас вдома!
Наступного дня при працівницях він заявив, що я плутаю сім’ю з роботою, а згодом запропонував звільнитися. Ми оформили все як належить, і я повернулася до своєї фірми.
Галина зустріла мене в гаражі з рулеткою в руках. Вона міряла багажне відділення машини, щоб туди помістилися коробки з прикрасами.
– Директорка повернулася? – спитала вона, не піднімаючи голови.
– Скоріше, бухгалтерка звільнилася, – відповіла я.
Галина показала розклад і нові заявки. Роботи вистачало. Чорний лімузин після оновлення салону особливо сподобався молодятам.
Наприкінці зими без попередження прийшла Валентина Миколаївна. Вона оглянула машини й попросила поговорити наодинці.
– Стас каже, ти налаштовуєш працівників проти продажу складу. Це правда?
Він намагався посварити нас навіть після розлучення.
– Я давно не бачу працівників. Але розрахунки мені не сподобалися, і я сказала тобі про це чесно.
Валентина Миколаївна дістала з сумки копії документів, які запросила як учасниця товариства. Серед них була пропозиція покупця на п’ять мільйонів і її письмова відмова давати згоду. Син переконував її, що склад не потрібний, але з оцінкою не поспішав.
– Якщо я відмовлюся, він вирішить, що я йому не довіряю, – сказала вона.
– А ти довіряєш цій ціні?
Свекруха попросила контакти незалежного оцінювача. Я допомогла його знайти, хоч і була впевнена: зрештою вона все одно стане на бік сина.
Через два тижні свекруха подзвонила: оцінка складу виявилася значно вищою за запропоновану ціну. Деякі витрати підприємства теж викликали запитання. Я порадила й цим зайнятися через незалежних фахівців.
Тим часом Артем привів покупців до нашої квартири й заявив, що я «зірвала вигідну угоду», бо через адвоката нагадала про поділ. Після цього він і виставив мої речі в мішках.
Напередодні чергового судового засідання Валентина Миколаївна попросила забрати її з центру. У неї була зустріч із фахівцем, який перевіряв документи підприємства, і вона не хотіла їхати разом із сином. Я запропонувала машину з водієм, але вона засміялася:
– А можна той довгий автомобіль? Хочу сама подивитися, через що Стас стільки років жартував над твоєю роботою.
Лімузин був вільний до вечора. Водій забрав Валентину Миколаївну й мав під’їхати за мною до суду.
На засіданні Артем знову не подав оцінку квартири. Вийшовши із зали, він запропонував мені «забрати пару сотень тисяч і забути про все». На мою відмову кинув: “Адвокати тобі дорожче обійдуться”.
Надворі стояв його позашляховик. Артем натиснув кнопку на брелоку, і машина коротко блимнула фарами. Я помітила, що він навмисно не поспішає сідати: чекав, поки я піду повз пішки.
– Ну що, автобусом? – підколов він мене, бряжчачи ключами. – До зупинки тут недалеко. Можу навіть підвезти.
Андрій Петрович, адвокат колишнього чоловіка, витріщив очі. У цей момент до тротуару під’їхав лімузин, і водій відчинив мені дверцята.
– Катерино, одну хвилину! – раптом сказав Андрій Петрович.
За трохи опущеним склом сиділа Валентина Миколаївна. Адвокат упізнав її одразу. Три дні тому Артем запевняв його, що мати погоджується на угоду зі складом. Андрій Петрович чекав підтвердження, перш ніж завершувати підготовку договору.
– Валентино Миколаївно, прошу, не їдьте, – сказав він, підходячи до машини. – Мені треба поставити вам одне запитання. Ви справді погодилися на продаж складу?
Свекруха вийшла з машини, спершись на руку водія. Артем спершу втупився в неї, а потім у лімузин.
– Мамо, що ти тут робиш? – спитав він різкіше, ніж збирався.
– Їду з Катериною. А щодо складу — ні, Андрію Петровичу, згоди я не давала. Я вже письмово відмовилася.
Адвокат кілька секунд мовчав. Потім повернувся до Артема й тихо сказав, що в такому разі продовжувати підготовку угоди без з’ясування обставин не можна. Колишній чоловік спробував його перебити, але свекруха підняла руку:
– Ти цілий тиждень казав мені, що покупець чекати не буде. А вчора запевняв, що оцінювач помилився. Я хочу побачити розрахунки, перш ніж хтось поставить підпис.
– Катя тобі це надоумила! – вибухнув Артем. – Їй просто прикро, що я її залишив!
Я вже збиралася відповісти, але Валентина Миколаївна виявилася швидшою. Вона подивилася на сина без колишньої м’якості.
– Катерина просто порадила мені перевірити ціну. А твою матір, Артеме, не треба виставляти безпорадною старенькою. Я сама збудувала це підприємство.
Андрій Петрович затримав нас ще на кілька хвилин, записав, які документи треба витребувати, і вибачився. Артем залишився біля позашляховика, стискаючи ключі.
Я сіла поруч зі свекрухою. Вона довго мовчала, дивлячись у вікно, а потім попросила водія зупинитися біля пекарні: зранку вона нічого не їла й хотіла купити нам пиріжок.
Наступного дня Валентина Миколаївна сама звернулася до юриста. Перевірку проводили незалежні спеціалісти. Я лише пояснила деякі старі порядки.
За місяць з’ясувалося, що підприємство значно переплачувало посереднику, пов’язаному зі знайомим Артема.
Перевірка дала підстави зупинити нові платежі та розбиратися з уже укладеними договорами. Склад не продали: без потрібного рішення учасників угода так і не відбулася.
Артем спочатку вимагав від матері «не слухати чужих», потім приїхав із квітами й обіцяв більше ніколи не продавати склад. Валентина Миколаївна зізналася мені, що вже майже розтанула.
Але під букетом він тримав роздруковане рішення зборів, яких насправді не було. Просив підписати його заднім числом, щоб швидше завершити угоду. Вона прибрала папір зі столу, наказала синові забрати квіти й скликала справжні збори учасників.
На зборах розглянули питання директора. Сімдесят відсотків голосів, які належали Валентині Миколаївні, давали їй змогу ухвалити рішення за чинним статутом.
Вона проголосувала за припинення повноважень сина й призначення нового керівника. Рішення оформили за участю нотаріуса, як і належить.
Артем не перестав бути власником своєї частки, але вже не міг одноосібно укладати угоди від імені підприємства.
Того ж вечора він подзвонив мені.
– Ти добилася свого, – сказав він втомленим голосом. – Налаштувала проти мене рідну матір!
Я перевіряла суботні замовлення, а Галина розкладала прикраси для авто.
– Я не голосувала на ваших зборах, Артеме. Поговори з матір’ю сам.
– Вона ж тобі вірить більше, ніж мені.
На це не було що відповісти. Я завершила розмову й повернулася до роботи. Наступного дня Валентина Миколаївна сказала мені телефоном, що довго вважала похвалу синові найкращим способом підтримати його й надто рідко помічала чужу працю.
Мені не хотілося ані докоряти їй, ані виправдовуватися. Ми домовилися в суботу зустрітися в гаражі. Після оцінки майна ми уклали нотаріальну угоду про поділ. Квартиру продали й поділили гроші.
Позашляховик залишився Артему, а він виплатив мені компенсацію за мою частку. Після угоди я вперше за довгий час перестала чекати повідомлень від колишнього чоловіка.
Через кілька місяців Валентина Миколаївна принесла в гараж пошиті нею білі банти для автомобілів. Галина запропонувала заплатити за роботу. Свекруха знітилася, але попросила дати їй ще тканини.
У суботу я перевіряла прикраси на лімузині, накинувши на плечі шарф, врятований Оленою з мішків. Валентина Миколаївна впізнала його за візерунком.
– Зберегла все-таки, – сказала вона й поправила мені комір.
За воротами водій уже тримав дверцята для нареченої. Галина передала йому маршрут, машина повільно рушила, і Валентина Миколаївна довго дивилася їй услід.
Потім вона взяла мене під руку і попросила провести її до автобусної зупинки: до будинку їй було лише три зупинки, а навесні вона любила їздити, дивлячись у вікно.
– Може, викличемо машину? – запропонувала я.
– Ні, Катрусю. Сьогодні давай автобусом. Мені з тобою ще хочеться поговорити.
Ми сіли біля вікна. Валентина Миколаївна поправила на моїх плечах шарф і не відпускала мою руку до своєї зупинки…