До ювілею лишалося трохи більше тижня, а план на суботній день у Оксани вже давно склався в голові. Зранку замісити тісто й спекти два пироги — капустяний і з яблуками.
До обіду зібрати рідних і друзів, пройтися вздовж Південного Бугу, а потім повернутися додому й пити чай з пирогами.
Насамперед вона подзвонила старшій сестрі Ларисі.
– Пироги, – перепитала Лариса таким тоном, ніби молодша сестра запропонувала святкувати ювілей на тролейбусній зупинці. – Оксано, тобі п’ятдесят п’ять, а не сім років! Люди прийдуть, а ти збираєшся пригощати їх випічкою?
– А що тут такого?
– Та нічого, окрім того, що це по-сільському.
– А як, на твою думку, буде не по-сільському? – образилася Оксана.
– Ну, почнемо з того, що… – почала Лариса, але раптом замовкла. – Ой, та що тут пояснювати? Давай я все сама організую?
– Гаразд…
– Ти тільки гроші мені дай.
Гроші Оксана дала.
А вже невдовзі в соцмережах з’явилося повідомлення: у такий-то час у ресторані на набережній Оксана чекає гостей. Близькі слухняно ставили вподобайки під оголошенням і в коментарях обіцяли «бути».
Оксана знову набрала сестру.
– Ларисо, ну що це таке? Який ще ресторан на набережній?
– Мовчи. Потім спасибі скажеш.
– Може, зі мною треба було це узгодити? – втомлено спитала Оксана.
– А що тут узгоджувати? Ювілей треба святкувати з розмахом. Дехто взагалі до такої дати не доживає, тож не вередуй, – стояла на своєму Лариса.
– Гаразд, ресторан так ресторан, – зітхнула Оксана, – але прогулянку вздовж Південного Бугу я тобі не віддам.
– Добре, гуляйте собі на здоров’я, – милостиво погодилася сестра, – але в ресторан треба встигнути.
– Встигнемо.
Так уже повелося, що в їхньому колі на дні народження дарували гроші в конвертах. І якось, коли сестра була в гостях у Оксани, а вони обговорювали майбутнє свято, у Лариси задзвонив телефон. Вона вийшла з ним у ванну кімнату.
Просиділа там вона довго. А Оксана, проходячи повз ледь прикриті двері, раптом почула:
– Ти свій конверт краще мені віддай. Оксана сама попросила, бо вона вся в клопотах. А я потім їй передам. Домовилися?
Оксана швидко пішла на кухню, і коли сестра повернулася, зробила вигляд, ніби нічого не чула.
Коли Лариса пішла, Оксані зателефонували з ресторану на набережній:
– На суботу в вас заброньовано, ми б хотіли уточнити час.
– А… завдаток ви брали? – спитала Оксана.
– Ні, без передоплати, лише під підтвердження. Тож якщо захочете щось змінити, просто зателефонуйте нам.
– Добре.
Оксана замислилася.
– Навіщо Ларисі мої конверти? – думала вона.
І тут її осяяло. Старша сестра ще з дитинства була небайдужа до грошей. І свого вона ніколи не втрачала.
– І навіщо? – розсердилася сама на себе Оксана. – Мій конверт… Хоча, мабуть, не конверт, а конверти. Для неї це все одно, що оплата за послуги. Тільки я таких послуг у неї не замовляла.
Рішення прийшло швидко. Оксана подзвонила в ресторан і сказала в слухавку:
– Я з приводу суботньої броні. Хочу скасувати.
Після короткої паузи відповіли:
– Добре, скасовано. Завдатку не було, від вас нічого не потрібно. Усього доброго і з прийдешнім.
Ось і все. Ні скандалу, ні приниження.
Оксана поклала телефон на підвіконня і подивилася на річку за вікном. Легше чомусь не стало. Попереду була субота, і вона не уявляла, як поведеться сестра, коли все відкриється.
Вона знову взяла телефон, подзвонила всім близьким і попередила, що ресторан скасовується.
– А куди тоді приходити? – поцікавилися в неї.
– До мене додому, куди ж іще. Тільки Ларисі не кажи.
Вона обдзвонила всіх по черзі й кожного разу додавала: «Тільки Ларисі не кажи». Їй, звісно, було соромно… Але ті, хто знав Ларису, все розуміли.
Субота видалася ясна. Оксана зранку замісила тісто й напекла пирогів, капустяний вдався особливо добре. Опівдні на набережній зібралися свої. Гуляли вздовж Південного Бугу, годували качок.
Прийшла й Лариса. При повному параді, із зачіскою з перукарні. Вона окинула поглядом компанію в куртках і зручному взутті та підтиснула губи.
– А ви чого це вбралися, як на суботник? – невдоволено сказала вона. – Нам зараз у ресторан їхати, а ви…
– Ресторану не буде, – озвалася Оксана.
– Як це не буде?
– Я його скасувала.
Секунду-другу Лариса здивовано дивилася на сестру, а потім пішла в наступ:
– Ти… ти що накоїла? Я для тебе… а ти… Ти нас усіх ганьбиш! – раптом вигукнула вона. – У тебе ж ювілей, чуєш? Ю-ві-лей! Таке буває раз у житті! Треба святкувати нормально, а не качок годувати на вітрі!
– А чого це ти, сестричко, так рознервувалася? – спокійно відповіла Оксана. – Не тому, що в ресторані тобі, мабуть, вдалося б потягти пару моїх конвертів потихеньку, а вдома так не вийде?
На мить Лариса розгубилася.
– Та… що ти таке кажеш? Не вигадуй!
– А я пам’ятаю, як ти у ванній комірчині комусь казала, щоб він віддав конверт тобі, а не мені, – тихо мовила Оксана. – Кому саме ти це казала, мені навіть не цікаво. Але казала! А я чула!
– Підслуховувала? – примружилася Лариса.
– Я не маю звички підслуховувати людей. Особливо коли вони в туалеті, – усміхнулася Оксана, – але я чула.
Лариса обернулася до гостей.
– А ви чого слухаєте й мовчите? Вона ж сама, як палець, – ні чоловіка, ні дітей, от і позвала вас пирогами, щоб не сидіти в порожній квартирі. Пошкодували бідну родичку? А я хотіла по-людськи, з рестораном, із розмахом!
На мить стало незатишно. Хтось відвів очі. А потім один із гостей, Сергій, ступив ближче до Оксани.
– Ти, Ларисо, полегше, – попросив він. – Оксана нас пирогами не заманювала. Ми прийшли, бо хотіли її побачити. До речі, пече вона дуже смачно.
– Ми прийшли до Оксани, – спокійно сказала подруга Марина. – А ти, виходить, хотіла на нас нажитися.
Лариса обвела всіх поглядом, шукаючи хоч якусь підтримку. Шукала — і не знайшла.
– Ну й залишайтеся зі своїми пирогами, – пробурчала вона. – Село!
Після цього вона розвернулася й пішла до зупинки.
Оксана та її гості ще трохи погуляли, а потім пішли пити чай. Удома було тісно й тепло, пара від чайника осідала на шибках, принесений кимось холодець розійшовся на ура, а настоянка іменинниці розв’язала язики.
Сергій почав згадувати, як вони ще в дитинстві бігали на річку купатися й рибалити.
– Зараз Південний Буг уже не той, не такий повноводний, – ностальгійно сказав він. – От раніше…
– Раніше все було краще, – підхопив хтось. – Усе!
– А твої пироги, – Сергій усміхнувся іменинниці, – навпаки, з кожним роком тільки кращі.
Оксана почервоніла від задоволення. Саме для цього вона все й затівала — для спокійної, домашньої, трохи ностальгійної розмови. Без офіціозу, без чужих вух.
– Можливо, – думала Оксана, – ювілеї й заведено святкувати з розмахом. Але мені подобається… ось так.
Марина тихенько заспівала, хтось підхопив, Сергій дістав гітару… І все закрутилося, як колись, коли всім, хто сидів за цим столом, було по вісімнадцять-двадцять років…
Оксана метушилася біля столу, доливала гостям чай і почувалася по-справжньому щасливою…