Одна дівчинка ненавиділа свого батька…
Спочатку любила, поки була маленька. Він няньчився з нею, годував, бавився, сидів цілими ночами поруч з її ліжком, коли вона хворіла, співав пісні та розповідав казки. Засинав, плутався в словах, вона питала: а далі що? І тато розповідав далі, поки вона не засне…
А вранці йшов на роботу. Він був просто тесля. Потім дівчинка зрозуміла, що «тесля» – це щось на кшталт «лайно воза», вибачте за грубість. Грубість – це доля робітничого класу. Так говорила бабуся, мамина мама.
І мама підтакувала. Вони обидві журилися, що освічена мама зробила помилку і вийшла за цього дурника. За простака. За хама. Хоча тато ніколи нікому не хамив. Але усміхався занадто часто; чисто дурник. І одягався погано; в лахміття. Він весь час працював: копав город, баню будував, город садив. Головне, весь час комусь допомагав і теж копав, садив, стругав. Простак в лахмітті. Дівчинка стала соромитися тата.
А потім взагалі зненавиділа. За те, що він невдаха. Він не може гідно утримувати маму. І дочку теж. Тому у дівчинки немає красивих речей, так бабуся пояснила. І всі над татом сміються і пальцем показують. Один раз тато зайшов за дівчинкою на танці; він хвилювався. Їй років п’ятнадцять було. І в будинку культури під музику теж станцював, усміхаючись добродушно. Стрибав під музику, простіше кажучи. Дівчинці здалося, що подруги дивляться з презирством на її батька. Їй було соромно за його безглуздий танець…
Потім вона поїхала в місто і вступила до інституту. Тато посилав їй гроші; він на другу роботу влаштувався, сторожем. У селищі важко знайти роботу. Ось мама і не працювала, вона ж архітектором була. Освічена і вихована.
Дівчинка познайомилася з хлопцем і зібралася заміж. А тато помер – серце не витримало. Це був страшний удар, але в глибині душі дівчинка думала; а як би вона познайомила теслю-тата з батьками чоловіка? Вони ж освічені люди! Може, доля так розпорядилася?…
…Тільки через багато років і пройшовши багато поневірянь, сива дівчинка раптом заридала так страшно. Одинокого вечора в порожній квартирі. Вона раптом зрозуміла, що за все життя її любив тільки тато. Безглуздий, з широкою беззахисною усмішкою, з кучерявим волоссям і круглими хлопчачими очима, абсолютно дитячими. У «треніках» і в кедах на босу ногу, з натрудженими покаліченими руками, схожими на клешні.
Жебрак халамидник, тесля, який її любив понад усе на світі. І все для неї робив. І розгублено кліпав очима, коли вона злилася і говорила йому жорстокі слова. Як дурник.
А більше ніхто її так не любив. Так склалося життя. Все пройшло, і не залишилося навіть яскравих спогадів. Тільки про татка. Якого вона любила; потім – соромилася, а потім – ненавиділа, як буває ненавидять підлітки…
Можливо, ті, кого ми соромимося або соромилися, – вони й любили. Ось ці простаки, невдахи, нездари, дурники, яких соромно “добрим” людям показати?
Тільки “добрі” люди – не такі вже й добрі. А того, хто був добрим до нас, іноді вже немає…
Анна Кір’янова
