– Це, Ніно, від мене подарунок, – свекруха простягла коробку і лагідно посміхнулася.

Коробочка була невелика, загорнута в пакувальний папір, блискучий, червоний. Можна було подумати, що то книга або блокнот невеликого формату в м’якій обкладинці, але за вагою така легка.

Ніна згадала про подарунок вже наступного дня, коли чоловік та свекруха поїхали на роботу. Нічого дорогого подарувати мати чоловіка не могла, грошей у неї вічно не було, Ніні навіть було дивно, що син у свекрухи виріс із зовсім іншим світоглядом і ставленням до грошей: Ігор до грошей ставився шанобливо, бережливо, був навіть скупим трохи.

Жила молода сім’я зі свекрухою вже третій рік і за цей час Ніна чудово вивчила матір чоловіка, звикла і ставилася до всього, що відбувається з філософського погляду. Відносини у сім’ї були в міру спокійні. Ніхто ні до кого не ліз, жити не заважав, і це всіх влаштовувало. За три роки притерлися, звикли.

Ігор посилено відкладав гроші на початковий внесок із іпотеки, багато працював, Ніна навчалася на п’ятому курсі і теж намагалася підробляти. Але зайвих грошей на розкішні свята не було. Свій день народження Ніна вирішила відзначити з подругами з університету вдень, а увечері у тісному сімейному колі.

Подруги подарували милі дрібнички, предмети інтер’єру, гарний шарф. Чоловік очікувано оновив телефон Ніні, вони давно домовилися про цей подарунок. А ось подарунок свекрухи так і залишився не відкритим досі. Ніна взяла червону коробочку в руки, але згадавши одну важливу справу, знову прибрала на полицю.

Про подарунок нагадала свекруха, пізно увечері. Вона дивно всю вечерю поглядала на невістку і гриміла посудом.

– Ніно, як тобі мій подарунок?

– Ой, Світлано Євгенівно, я в цій метушні зовсім про нього забула, добре, що нагадали. Закінчу з посудом і подивлюся.

Свекруха кивнула і подивилася на сина, який задумливо розглядав котлету на тарілці.

– Синку, а що там у вас із початковим капіталом на квартиру?

– Не дуже мамо, трохи більше половини зібрали. Машину не варто було брати на весільні гроші, витрат багато, мабуть, продам.

– Зрозуміло, – мати прибрала тарілку в раковину, зрозуміла, що краще зараз не набридати своїми питаннями.

В Ігоря не ладналося на новому місці роботи, і він дуже переживав. Ніна теж ходила замислена. Її мати все частіше дзвонила і просила приїхати допомогти чи позичати гроші.

Завтра Ніні теж треба було поїхати до своїх рідних, відзначити день народження. Ігор мав повернутися пізно, тому Ніна зібралася їхати сама.

Дорога була далека, зайняла в неї більше півтори години. З одного кінця міста в інший – дорога не швидка. Ніна ще до весілля зауважила, що познайомилися вони з майбутнім чоловіком у центральному парку прямо посередині шляху між їхніми будинками. Проводити до дверей дівчину, а потім повертатися додому по заторах Ігореві швидко набридло, і він зробив пропозицію Ніні. Зараз вона проїжджала автобусом повз той самий парк і посміхалася. Гарний був час. Безтурботний.

Жити у батьків дружини було неможливо. Вони самі тулилися у маленькій двокімнатній квартирці вчотирьох: мати, батько, бабуся та сестра Ніни. Тому переїзд до чоловіка був неминучим.

Нині, повертаючись у квартиру, в якій вона народилася і виросла, Ніна зазнала колючих відчуттів. Мов не додому прийшла, в гості. Мати зустріла на порозі, посміхнулася і простягла руки, готуючись взяти те, що мала принести дочка.

– Ти з порожніми руками?

Ніна знизала плечима:

– Я ж попередила, що мені незручно через все місто тягнути торт і гроші тобі відправила, щоб ви купили частування.

– Ах, так, – ніби згадала і натягла посмішку. – Сходи тоді, поки не роздяглася, купи тортик, чаю поп’ємо.

Ніна часто заморгала. Замість “З днем ​​народження, доню. Проходь до столу…”

Зараз Ніна зрозуміла, що на неї, звичайно, чекали, але накривати на стіл не планували.

У найближчому супермаркеті вона довго стояла біля полиць із кондитерськими виробами. Іти назад не хотілося. Але Ніна взяла себе до рук і, купивши свій улюблений торт, повернулася додому.

– Його незручно різати, це ж Наполеон!

– Так, – підтвердила Ніна, – мій улюблений торт.

– Знаю, дочко, як його їсти?

У кімнаті сестри почулися голоси. Поки Ніна ходила до магазину, до її сестри, певне, прийшли гості.

– У Каті подружки, – випередила мати. Але Ніна й сама побачила купу взуття біля тумбочки.

– Можна було й не запрошувати подружок, посиділи б сім’єю.

– А що таке. День народження у тебе минув…, – знизала плечима мати.

– Ти образилась чи що? – Не витримала Ніна. – Я провела цей день так, як хотіла, надіслала тобі грошей і приїхала. Ви все одно пізно ввечері збираєтесь усі.

– Не образилися, – втрутився батько, закривши кватирку на кухні.

– Ні, звичайно. Ми також позавчора відсвяткували. А сьогодні так, давай пити чай. Катя-я-я, ма-ма, – покликала молодшу дочку та бабусю матір.

На кухню, маленьку та непристосовану для чаювання, усі не вмостилися. Ніна залишилася стояти біля вікна, поступившись місцем підліткам. Вона, як спромоглася, порізала торт на безліч шматочків, незапланованих шматочків. Ділити торт на чотирьох було б простіше. Батько до солодощів був байдужий, торти не їв. Всім завжди на свята діставалося величезні шматки.

Ложки та вилки розібрали. Ніна довго шукала столовий прилад собі.

– Візьми одноразову вилку, там у шафці. Вчора сусідка приходила, я їй майже всі ложки з вилками віддала.

Пластикова вилка стала останньою краплею у цьому чаювання. Ніна зненацька заплакала. Вона поставила тарілку на кухонний стіл і, ховаючи очі, почала швидко збиратися.

– Мені час… я вже спізнюся. Дякую всім.

– Ніно, почекай, – схаменулась мати.

Ніна застигла у дверях. Вона чомусь подумала, що мати приготувала подарунок і хоче його зараз вручити.

– Ніно, а ти гардероб міняти не будеш? Чоботи чорненькі з минулого року залишилися в тебе? Каті взуття потрібне.

– Ні. Не буду. Я в них сама ходжу.

– А грошей не даси на чоботи?

– Я? Грошей?

– Так, – спокійно сказала мати.

– Ні, не дам.

– Ти ж працюєш.

– Так, але ми збираємо.

– А у нас ходити нема в чому, ми з батьком працюємо і не вистачає на їжу, не те що на взуття, а вона збирає.

– Почекай ти зі своїми чоботами, – бабуся тим часом прийшла до коридора.

– З днем ​​народження, онученько. Здоров’я тобі, Ніно, – бабуся сунула згорнуту тисячу Ніні до кишені.

– Для неї гроші, а для нас немає.

– Біжи, моя хороша, – бабуся торкнулася онучки за плече. – Біжи. Запізнишся.

– Дякую, бабусю, – Ніна цмокнула бабусю в щоку. Теплу, пухку, рідну.

Дорогою до квартири чоловіка зі свекрухою Ніна сумувала. Вона не стала дзвонити у двері, відчинила своїм ключем. Мати чоловіка готувала вечерю. Пахло дивовижно.

– Ніно. Ніно, уявляєш… Так рідко зустрічається “Наполеон” у магазинах, а тут іду – стоїть, я й купила. Ти ж любиш цей торт.

– Дуже. – Ніна намагалася посміхнутися.

Свекруха в магазині могла скупити все, що хотіла, вона не заощаджувала. Завжди говорила, що раз може дозволити щось із їжі, то навіщо собі в цьому відмовляти!

– Чудово. Тільки він ще не розморозився. Завтра тоді з’їмо чи почекаємо?

Ніна не відповіла, пішла до себе, а коли чоловік прийшов, прийшла на кухню.

– У мене все готове, ти якраз сину до столу. Мий руки.

Ніна сіла навпроти Ігоря і помітивши, що виделки немає біля тарілки, стала її взяти.

– Все в мийці, почекай, – свекруха пішла у вітальню, повернулася з вилкою зі святкового набору, протерла її рушником і поклала перед Ніною.

– Що, мої хороші, приємного апетиту.

У Ніни апетиту не було. Вона крутила і крутила гарну вилку в руці і не розуміла, чому так відбувається. Цілком чужа людина ставиться до неї з такою повагою, якої у власній сім’ї вона ніколи не бачила.

Ніна переконала себе покласти трохи їжі до рота і прожувати. Як же це було смачно, ніжно: запечена у фользі курочка та овочі гриль. Тільки зараз Ніна усвідомила як голодна.

– Діли торт, Ніно, – попросила свекруху, увімкнувши чайник і прибираючи порожні тарілки, і Ніна потяглася до коробки.

Торт виявився також смачним, свіжим. Хрумкі коржі, що не встигли розмокнути від крему, приносили величезне задоволення.

– Я помию посуд, – простягла руку Ніна, як у школі.

– Ідіть відпочивати, я помию, мені треба передачу додивитися, скоро почнеться, – махнула рукою свекруха.

Ігор втік до себе до кімнати. А Ніна поставила тарілки в раковину і, посміхнувшись, подякувала. Тепло, ніжно.

У кімнаті Ніна згадала про подарунок свекрухи, її погляд упав на ту саму коробку. Ніна сіла на ліжко і почала розпаковувати свій подарунок. Усередині справді була невелика коробочка. У такі зазвичай кладуть купюри. Ніна відкрила її. Гроші. Ніна притиснула долоню до губ. Грошей було багато.

– Ігорю, – майже пошепки сказала Ніна.

– Що? – не відволікаючись від телефону, спитав чоловік.

Ніна вискочила з кімнати та забігла на кухню. Вона трясла перед свекрухою коробочкою, радісно, ​​майже стрибаючи на місці.

– Дякую, – вона цілувала Світлану Євгенівну в обидві щоки, обіймала та притискала до себе.

– Сподіваюся, вам вистачить на перший внесок. З мене той ще дарувальник.

– Дякую, вам, ви найкраща свекруха, як же я вас люблю!

Ніна дякувала матері чоловіка, обіймала, цілувала не перестаючи. І не за гроші – за ставлення, за кохання, безкорисливе, за готовність віддати все, останнє, щоб синові з дружиною було добре. За справжнє материнське кохання.