– Документи десь мають бути тут, у шухляді, добре дивися, синку, – наказувала Люба, господарюючи у маминій кімнаті.
Ніна проходила повз, і випадково усе почула. Від цих слів по її спині пробіг холодок. Вона боялася цього моменту, боялася, що приїде рідна донька і вижене її з хати.
Проте, Ніна зробила вигляд, що нічого не почула, і подумала – будь що буде. Якщо Люба приїхала для того, щоб зараз забрати будинок, то так тому і бути.
Вона пішла на кухню, а згодом за нею зайшла і Люба.
– Мама ще хотіла дочекати до кінця літа, щоб картоплю викопати, та у Бога були інші плани щодо неї, – засмучено каже Ніна.
Вона хоч і невістка на цім подвір’ї, та маму свого чоловіка, Марію, вона щиро любила.
– Так, мама любила город, у неї грядочки завжди такими красивими були, що хоч картини малюй. Напрацювалася вона за життя, бідолашна, – зітхнула Люба.
Приїхала на похорон і Люба, донька Марії. Вона вже багато років в Польщі живе, там заміж вийшла, дітей народила, а додому приїжджала все рідше, останні кілька років її вдома не було, тож з мамою вона так і не встигла попрощатися.
Ніна вийшла заміж ще 18 років тому. Чоловік привів її в село до своєї матері, і відтоді цей дім став для неї рідним. Тут народився і виріс її синочок. Олексій зараз студент, вчиться в столиці.
А чоловіка Ніни не стало 5 років тому. Ніна тоді важко пережила втрату чоловіка. Але ще важче Марія переживала втрату сина, тому Ніна з останніх сил підтримувала ще й і свекруху. Так разом вони це спільне горе і пережили.
Про спадок Ніна ніколи не заводила мову, вважала, що це буде нечемно з її сторони. І Марія ніколи жодним словом не обмовилася, на кого вона збирається свою хату записати.
У Марії було троє дітей: чоловік Ніни, його сестра Люба, і ще брат Орест. Люба давно поїхала в Польщу, і там осіла. А Орест, який отримав у спадок будинок бабусі, відразу продав його, всупереч волі матері, і кудись поїхав. Багато років про нього нічого не чути, але люди казали, що живе він в сусідній області і веде не найкращий спосіб життя.
День, коли хоронили Марію, був теплим і сонячним. Після того, як провели її в останню путь, люди зійшлися на подвір’я, щоб пом’янути стареньку. Ніна з Любою накрили столи. Усі згадували Марію як добру і справедливу людину.
Коли люди розійшлися, Люба сказала Ніні, що їм поговорити треба.
– Ось, бачиш, – протягнула вона якісь папери.
– Ти хочеш, щоб я пішла? – засмучено запитала Ніна. – Добре, але дай мені хоча б трошки часу, щоб я встигла собі нове житло знайти.
– Оце ти собі придумала! А картоплю хто викопає? – раптом вигукнула Люба. – І взагалі, перше, ніж робити якісь висновки, було б добре прочитати, що тут написано.
– А що написано? – перелякано запитала Ніна.
– Мама заповіт на тебе залишила. І я вважаю, що це правильно, бо ти як ніхто заслуговуєш на те, щоб дім тобі дістався, – каже Люба.
– А я думала, ти документи шукаєш, щоб мене з дому вигнати, – знітилася Ніна.
Люба поспішила пояснити:
– Та ні. Просто я хотіла їх знайти швидше, ніж це зробить Орест. Впевнена, що він ще прийде і буде впоминатися своєї частки, але нічого він не отримає, мама про це подбала. Та й і я йому не дозволю.
В ту ніч Люба і Ніна ще довго сиділи на кухні і згадували маму. Останні роки Ніна була біля неї, тому вона мала що розповісти Любі.
А ще, вони домовилися, що в цьому році вони разом виберуть картоплю, щоб мама з небес раділа, що у них вдома панує любов та злагода.
