– Оленко, ти що, зовсім совість загубила? Рідній сестрі двадцять тисяч пожаліла?
Марина гупнула сумкою об табурет так, що з неї викотилося яблуко. Олена Петрівна підняла його, обтерла об фартух і поклала до вази.
– Марино, ти ж у березні брала тридцять на плитку. Де вони?
– Плитка в магазині й лежить, де ж їй бути! Ти бачила, які тепер ціни?
– Бачила. Я теж у магазин ходжу.
– Ой, ходить вона! – Марина закотила очі до люстри з одним-єдиним живим ріжком. – У тебе пенсія, у тебе замовлення, ти ж пів міста обшиваєш! А в мене Сергій без машини, Оксанка на шиї, Петро на дивані валяється – вже й узор на оббивці протер!
– А я тут до чого?
– А до того, що ми сім’я! Мати б з сорому згоріла, якби це побачила!
Олена мовчки відчинила шухляду серванта. Під стосом випрасуваних серветок лежав зошит у клітинку – шкільний, із кошенятами на обкладинці. Вона перегорнула сторінки й знайшла потрібну.
– Тридцять — у березні. Двадцять — на ювілей Петра. П’ятнадцять — Сергієві на гуму. Ще десять — до п’ятниці. П’ятниця, Марино, була позаминулого року!
Марина дивилася на зошит, наче на повістку.
– Ти ще й записуєш? За рідною сестрою? Бухгалтерію завела!
– А як інакше? Інакше ти б вирішила, що в мене пам’ять відшибло.
– Знаєш що… – Марина схопила сумку. – Подавись своїми грішми! Більше моєї ноги тут не буде!
Двері грюкнули. У передпокої хитнулася вішалка, й з гачка з’їхав її берет.
Не було тієї ноги рівно до вечора. О дев’ятій задзвонив телефон.
– Тітко Олено, привіт! – голос племінника був солодкий, мов мед. – Ти маму не слухай, вона просто заведена. Тут така справа… Мені б тисяч сто до весни. Машину знайшов – пісня, а не машина! Стара, але ще бігає.
– Сергію, ти мені ще за гуму винен.
– Та віддам! Ну чого ти, тітко Олено, ти ж не чужа. Ти ж у нас найбагатша!
Вранці на сходах Олену перехопила сусідка Галина Миколаївна – в бігудях та з відром.
– Знову твої нальотчики приходили? Я через стіну все чула. Ми сім’я, ми сім’я…
– Чула, значить.
– Та весь майданчик чув! Олено, ти ж для них банкомат на ніжках! Картку сунули, гроші взяли, а назад – дулю з маком!
– А що мені робити? Не чужі ж.
– Не чужі, а нахабні, – Галина поставила відро. – Тобі треба збідніти.
– Як це?
– А так! Удай. Скажи, що все пропало, кудись вклалася, і пшик. Побачиш, як порозбігаються. Як таргани від капця.
Олена засміялася:
– Брехати я не вмію, Галю.
– А вони вміють. Двадцять років брешуть — віддамо, віддамо… Ти хоч раз спробуй!
За тиждень у Марини був день народження. Олена прийшла з тортом із найближчої кулінарії — найдешевшим, із кремовими трояндочками, кривими, як паркан на дачі. Марина покрутила коробку, цінник так і лишився збоку.
– Це що, зі знижки?
За столом сиділи всі: Петро, Сергій із новою подружкою, і тиха Оксана, яка притулилася в кутку над тарілкою олів’є. Олена дочекалася, поки всі візьмуться за виделки.
– Я вам дещо скажу. Пам’ятаєте банк «Джерело»? Де в мене був внесок?
– Ну? – Сергій перестав жувати.
– Його більше немає. Луснув. І мій внесок разом із ним.
Стало так тихо, що навіть було чути, як у сусідів угорі гуде телевізор.
– Як… зовсім? – Марина поклала виделку.
– Зовсім. До копійки.
Петро закашлявся. Подружка Сергія розглядала свій манікюр. А Сергій подався вперед і спитав те, чого Олена зовсім не чекала.
– Тітко Олено… а квартира на тобі ще?
– На мені, Сергію. Поки що на мені.
Сергій відкинувся на спинку стільця й переглянувся з матір’ю. Погляд у них вийшов короткий, як клацання замка.
Торт із кривими трояндочками так ніхто й не розрізав. Марина раптом згадала, що в Петра тиск, а подружка Сергія — що їй рано вставати.
За пів години Олена взувала чоботи в передпокої сама. Лише Оксана вийшла слідом і мовчки подала їй берет, забутий на тумбочці.
Потім настала тиша.
Телефон мовчав день, другий, тиждень. Ніхто не просив до п’ятниці, ніхто не дзвонив о дев’ятій вечора медовим голосом.
Олена дошила Зоїній внучці випускну сукню, перебрала антресоль, уперше за рік сходила в кіно — сама, на денний сеанс, де в залі сиділи дві пенсіонерки та підліток із попкорном.
– Ну?! – Галина Миколаївна чатувала на неї біля поштових скриньок. – Розбіглися?
– Розбіглися.
– А чого в тебе обличчя таке, ніби ти не зекономила, а втратила?
– Дуже тихо, Галю. Сиджу ввечері, чай п’ю. І чай наче той самий, а не лізе.
– Звикнеш. Тиша — вона, як нові туфлі. Спочатку тисне, а потім не знімеш.
У неділю в двері подзвонили. Олена відчинила й розгубилася: на порозі стояла Оксана — у куртці не по погоді, з пакетом із «Копійочки».
– Оксанко? Ти одна?
– Одна. Можна?
Вона пройшла на кухню, виклала на стіл гречку, банку тушонки, пачку чаю, десяток яєць. Потім дістала з кишені конверт, складений удвоє.
– Тут тисяча. Зі стипендії. Мало, я знаю.
– Ти що, дівчинко, зовсім здуріла? Забери зараз же!
– Не заберу, – Оксана сунула конверт під цукорницю й притисла для певності. – Ви мені в сьомому класі пальто перешили. Пам’ятаєте? Я в ньому три зими проходила.
Олена пам’ятала. Сіре, драпове, з її старого. Марина тоді сказала, що в такому тільки на город.
– Оксано, послухай…
– Ні, це ви послухайте, – дівчина раптом знизила голос, хоча в квартирі нікого більше не було. – Мама не знає, що я тут. І, тітко Олено… якщо вони вам за кілька днів якісь папери принесуть — не підписуйте. Нічого не підписуйте.
***
– Чесно? – Олена відклала ручку. – Давай. Тільки почнемо з тебе.
– З мене?! Це не я казки про банки, що лопнули, вигадую!
– Ні. Ти вигадуєш про плитку.
Сергій фиркнув і відразу ж зіщулився під материнським поглядом.
– Значить так, – Марина поклала долоню на дарчу, ніби притиснула муху. – Ти нас тримала за дурнів. Усю рідню.
– Я тітці Валентині подзвоню, Ларисі подзвоню, усім розкажу, як ти над сестрою знущалася. Як ми тобі борщі носили, а ти сир із дірками нишком їла!
– Дзвони.
– І подзвоню!
– Дзвони, Марино! І про зошит розкажи. Скільки там набігло, Сергію, не прикинеш? Ти ж у нас математик.
Сергій скам’янів.
– Тітко Олено, ну до чого тут зошит… Давай без цього. Ти нам квартиру — ми тобі спокійне життя, всі задоволені.
– Квартиру, – Олена кивнула. – А тобі, Марино, що? Теж квартиру? Чи щось простіше?
Марина мовчала. Потім раптом сказала — тихо, вбік, до вікна:
– Двісті тисяч.
– Що?
– Двісті. Мені потрібно двісті тисяч. До кінця місяця.
Сергій обернувся до матері всім корпусом.
– Мамо, ти що? Які двісті? Ми ж про квартиру домовлялися! Я Вікторії вже сказав, що з’їжджаємо!
– Помовч!
– Не мовчатиму! Ти казала — оформимо на мене, і все!
– Казала! А потім би продали! – Марина стукнула кулаком по столу, і кришка на каструлі підскочила. – Ти думаєш, твоя мати від доброго життя борщі по чужих кухнях тягає?!
Олена повільно підвелася, вимкнула газ під каструлею.
– Розповідай.
– Та нічого розповідати. – Марина відвернулася. – Петро два роки тому кредит узяв. На якусь дурню, бізнес у нього, бачте. Меблі з Китаю возити. Привіз один диван, на ньому й лежить. А банк дзвонить.
– Потім не банк дзвонить, а ці… з якими краще не розмовляти. Я брала в тебе — гасила. У Лариси брала — гасила. У Оксани стипендія… – Голос її стих. Вона взяла рушник із ручки духовки, розгорнула, знову склала.
– І ти мовчала, – сказала Олена.
– А що мені, на майдані кричати? Ти в нас усе життя розумниця. Мама тебе хвалила — Оленка шиє, Оленка накопичує. А я? Я й заміж вийшла за дурня, і син… – Вона кивнула на Сергія. – Он, сидить. Тітку роздягає.
У передпокої клацнув замок. Олена здригнулася — ключ вона давала лише одній людині: Оксані, позаминулої зими, щоб та поливала фіалки, поки сама лежала в санаторії.
Оксана стояла у дверях кухні, бліда, в тій самій куртці не по погоді.
– Я так і знала, що ви сьогодні тут.
– Ти чого прийшла? – Марина схопилася. – Іди додому!
– Не піду! – Оксана глянула на папку, на брата, на матір. – Мамо, вона б тобі дала. Якби ти хоч раз сказала правду. Ти розумієш? Просто б сказала!
Тиша повисла така, що стало чути, як капає кран.
Олена дивилася на сестру. Ось вона, Марина, — та сама, що в дев’ятому класі зняла з себе червоне намисто й наділа їй на шию перед випускним. Сказала:
– Тобі потрібніше, ти в нас тиха, хоч хтось тебе помітить.
А потім сорок років сердиталася, що помітили не її.
Олена взяла дарчу. Склала навпіл, ще раз навпіл — і розірвала.
– Тітко Олено! – Сергій підвівся.
– Сядь, Сергію!
Вона дістала із серванта зошит із котиками, відкрила чисту сторінку й написала великими літерами: двісті тисяч.
– Гроші я дам, Марино. Тільки не тобі в руки. Сама віднесу, куди скажеш, і сама розписку заберу. Сергієві — ні копійки. А в мене до тебе умова.
– Яка ще умова? – Марина дивилася на зошит, як на вирок.
– Тобі вона не сподобається.
– Щосуботи, з десятої до четвертої, — тут, за цим столом. Ґудзики, підшивка, блискавки. Година — сто п’ятдесят гривень, усе чесно, у зошит. Поки не відпрацюєш.
– Я?! Ґудзики?! – Марина задихнулася. – Та я голку в руках двадцять років не тримала!
– От і згадаєш. Мама нас обох учила.
– Олено, ти знущаєшся!
– Ні, Марино.
Марина довго мовчала. Потім узяла каструлю з борщем, подумала — і поставила назад на плиту.
– Хай стоїть. Все одно в суботу прийду.
***
Перша субота закінчилася поколотими пальцями й трьома пришитими задом наперед ґудзиками. Друга — сваркою через ножиці. На третю Марина прийшла зі своїм наперстком, маминим, латунним — відкопала його в серванті.
– Дивись, – шепотіла Галина Миколаївна біля поштових скриньок, – твоя нальотчиця вже без скандалу заходить. Скоро, дивись, і вітатися почне.
Сергій не дзвонив. Віка від нього з’їхала навесні, а машину-пісню купив хтось інший. Петра Марина відправила працювати охоронцем на склад — на той, де лежали його китайські дивани.
Оксана переїхала до тітки в маленьку кімнату.
Наприкінці квітня Марина пришила останню блискавку, відклала куртку й присунула до себе зошит із котиками. Знайшла рядок — двісті тисяч — і, не питаючи, перекреслила його жирно, аж до дірки.
– Все. Квити.
– Квити, – погодилася Олена.
Марина полізла в сумку, довго рилася, а потім витягла те, що стискала в кулаці, і поклала на стіл. Червоне намисто. Потерте, на новій волосіні.
– Знайшла у мами в скриньці. Ти його тоді, виявляється, повернула. А я й не знала.
– Не знала, – повторила Олена. – Ти багато чого не знала, Марино.
Марина підвелася, накинула пальто. У дверях озирнулася:
– У суботу прийду. Просто так. Без зошита, – і вперше за сорок років зачинила за собою двері тихо.
Чи то спільна робота їх зблизила, чи спогади про дитинство й батьків. Як кажуть, усе добре, що добре закінчується…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!