Ганна Федорівна сиділа за кухонним столом і втретє перераховувала гроші, хоч і так знала, що там нічого не змінилося. Дві сині купюри по тисячі лежали рівненько, одна на одній, притиснуті цукорницею, щоб не здуло протягом із прочиненого вікна.
Вона отримала пенсію сьогодні зранку й відразу пообіцяла собі, що цих грошей не торкнеться ніхто й ніколи.
Хвіртка рипнула, і по доріжці затупотіли важкі кроки. Ганна Федорівна впізнала їх ще до того, як відчинилися двері. Так ходив лише її син, коли був у поганому настрої.
– Мамо, ти вдома, – сказав Андрій, не вітаючись, і став у дверях кухні.
– Де ж мені бути. Сідай, борщ є.
– Я не їсти прийшов.
– А що ж ти прийшов робити в таку пору.
Андрій подивився на стіл, на цукорницю, на дві купюри під нею, і щелепи в нього стиснулися.
– Мамо, мені треба дві тисячі. До понеділка. Максимільянові, тобто Максимові, треба заплатити за гурток, а вдома хліба немає.
– Андрійку, – повільно сказала вона й накрила гроші долонею, – я не можу тобі їх дати.
– Чому не можеш. Вони лежать перед тобою.
– Бо вони не мої. Тобто мої, але вже не мої. Завтра прийде Марія Тарасівна з Зінаїдою, і я маю віддати борг.
– Який ще борг.
– Торік на весні, коли в мене зламався котел. Я позичила в Марії Тарасівни дві тисячі й сказала, що віддам до осені. Вже жовтень, Андрію. Вона мені двічі натякала, а я їй сказала при людях, що віддам завтра. А вони не вірять, розумієш. Вони кажуть, що в мене нема й не буде.
– І що, тобі важливіше, що скажуть сусідки, ніж твої внуки.
– Не кажи так.
– А як мені казати, мамо. Ти мене чуєш. Мені зарплату не заплатили. Два місяці не платять, директор каже, що в підприємства нема коштів. Діти голодні, між іншим, онуки твої.
Ганна Федорівна підвелася, і стілець за нею скрипнув. Вона була невисока, але в такі хвилини здавалася вищою за сина.
– Не голодні вони. Леся їх годує. Я бачила в неділю, як вони вечеряли, і картопля була, і сир, і молоко.
– Картопля з твого городу.
– А з чийого ж ще. Ти, мабуть, думаєш, що я не знаю, як ви живете. Я все знаю. Тільки ти ніколи не казав мені, що вам так важко. Чому ти не прийшов місяць тому.
– Бо мені соромно було, мамо.
– Соромно було, а тепер не соромно.
– Тепер нема куди діватися.
Вона мовчала, дивилася у вікно, де на дроті сиділа ворона й чистила дзьоб. Потім обернулася, і голос її став тихішим, але від цього не м’якшим.
– Знаєш, що найгірше. Що ти прийшов не просити, а вимагати. Ти зайшов і глянув на мої гроші так, ніби вони вже твої.
– Я не вимагаю.
– Вимагаєш. Ти навіть не спитав, як я себе почуваю. Ти не спитав, чи ліки я купила, чи дров мені привезли на зиму. Ти прийшов, побачив гроші й одразу сказав, що тобі треба.
– А що мені було казати. Ти ж знаєш, що в мене діти.
– Знаю. І в мене діти. Двоє. Ти і Надія. Вона, між іншим, у Польщі, і за пів року жодного разу не питала, чи мені чого не треба.
– Ну от, – втомлено сказав Андрій. – Тепер ще й Надія винна.
– Я не кажу, що вона винна. Я кажу, що ніхто з вас не питає. Всі тільки беруть.
– Я не беру. Я прошу позичити.
– Позичити, – гірко повторила вона. – Ти вже винен мені чотири тисячі з минулого року. Я не рахую, Андрію, я просто пам’ятаю.
Андрій відвернувся до стіни, провів долонею по обличчю, і на мить Ганні Федорівні стало його шкода. Але вона згадала Марію Тарасівну, яка вчора біля криниці сказала голосно, щоб чули всі, що деякі люди вміють обіцяти, а от віддавати не вміють.
– Мамо, – сказав він глухо, – давай так. Ти даєш мені гроші, а Марії Тарасівні скажеш, що віддаси через тиждень. Нічого страшного не станеться.
– Станеться. Вона мені вже не повірить.
– Та вона й так не вірить.
– Тим більше. Я їй сказала завтра, і вона прийде. Вона прийде з Зінаїдою саме для того, щоб подивитися, як я викручуватимусь. Ти хочеш, щоб я стояла перед ними й вигадувала. Мені шістдесят вісім років, Андрію.
– А мені тридцять п’ять, і я не можу нагодувати власних дітей.
– То йди заробляй.
– Я заробляю. Мені не платять.
– То йди в інше місце.
– Куди, мамо. У нас у селі що, роботи вдосталь. Ти хоч знаєш, скільки людей щодня їздить у район на маршрутці, щоб заробити на хліб.
– Знаю. Тому й кажу, що треба шукати.
– Легко тобі казати.
– Мені нелегко, – різко відповіла вона. – Не думай, що мені легко. Я тридцять років пропрацювала на фермі, і хоч би хтось сказав дякую. А тепер мені кажуть, що я тримаюся за гроші.
– Ніхто такого не казав.
– Ти сказав.
– Я цього не казав.
– Ти подивився на мене саме так.
Вони замовкли обоє. У кухні було чути, як цокає годинник і як на плиті повільно кипить борщ, якого ніхто не хотів. Андрій сів на краєчок табурета, поклав руки на коліна, і Ганна Федорівна помітила, які вони в нього стали грубі й потріскані, зовсім як у покійного чоловіка.
Хвіртка рипнула вдруге. Цього разу кроки були легші й швидші.
– Добрий вечір, мамо, – сказала Леся, з’явившись на порозі з сумкою через плече. – Андрію, я так і знала, що ти тут.
– Лесю, не починай, – буркнув він.
– Я й не починаю. Я просто кажу, що ми домовлялися. Ти обіцяв, що до матері не підеш.
– А що мені було робити.
– Почекати. Я ж сказала, що в п’ятницю мені видадуть аванс.
– Твій аванс це тисяча гривень.
– А в мене немає більше. – Леся поставила сумку на підлогу й подивилася на свекруху. – Ганно Федорівно, пробачте. Він не мав приходити з цим.
– Та сиди вже, – втомлено сказала старенька. – Тепер усі вже тут.
– Я не залишуся. Я за Андрієм. Діти самі вдома.
– Самі, – мовила Ганна Федорівна. – А ти кажеш, що вони голодні.
– Я такого не казала, – здивувалася Леся.
– Це він сказав.
Леся перевела погляд на чоловіка, і той відвернувся.
– Андрію, ти що їй наговорив.
– Правду. Що в нас нічого нема.
– У нас є, – твердо сказала Леся. – Є картопля, є крупа, є молоко. Не розкіш, але ми не голодуємо. Не треба лякати матір.
– Я не лякаю, – огризнувся він. – Я хочу, щоб вона допомогла.
– Вона вже допомагає. Хто нам привіз ту картоплю.
– Це інше.
– Нічого не інше.
Ганна Федорівна дивилася на них і раптом відчула, що дуже стара. Не від років, а від цього вічного рахування, хто кому винен, хто кому допоміг і хто кого образив. Вона зняла руку з купюр і підсунула цукорницю ближче.
– Слухайте мене обоє, – сказала вона. – Я зараз скажу один раз.
– Мамо, – почав Андрій.
– Не перебивай. Ці гроші я віддаю завтра Марії Тарасівні. Це моє слово, і я його не порушу. Не тому, що мені важливо, що про мене скажуть, а тому, що я так вихована. Борг треба повертати, поки є чим.
– А як же діти, – тихо спитала Леся.
– Діти не залишаться без хліба. Я завтра ж піду до сусідки по муку, у неї вдосталь. Я піду до Василя, він мені винен за сіно, і заплатить, нікуди не дінеться. Я знайду п’ятсот гривень. Більше не обіцяю.
– П’ятсот, – повторив Андрій.
– Це не мало.
– Я не кажу, що мало.
– А що ти кажеш.
– Кажу, що Максимові треба дві тисячі.
– Максимові треба не дві тисячі, а гуртожиток мозку, – раптом сказала Ганна Федорівна, і Леся ледь не засміялася, хоч у сказаному не було нічого смішного. – Хлопець ходить на той гурток вже другий рік, а грамоти жодної не приніс. Ви що, хочете зробити з нього інженера за ці гроші. Нехай поки допомагає по господарству.
– Мамо, це не вам вирішувати, – обережно сказала Леся.
– А хто вирішує. Ви, що два місяці без грошей.
– Ганно Федорівно.
– Що Ганно Федорівно. Я правду кажу.
– Правда в тому, – втрутився Андрій, піднявши голос, – що ти завжди рахуєш, кому скільки дала. Ти пам’ятаєш усе до копійки. Чотири тисячі, мамо. Ти мені їх нагадуєш щоразу.
– Нічого я не нагадую.
– Нагадуєш, тільки без слів.
– То ти вже і мої думки читаєш.
– Я бачу.
– А я бачу, що ти зараз стоїш переді мною такий здоровий лоб і просиш у матері грошей, замість того щоб піти й узяти за горло того директора.
– Ганно Федорівно, – втрутилася Леся.
– Ні, нехай чує. Я не казала цього раніше, а тепер скажу. Ти мовчав два місяці. Два місяці тобі не платять, а ти ходиш і мовчиш. Чому ти не подав до суду. Чому не пішов до профспілки.
– Бо тоді мене звільнять.
– А зараз тобі платять.
– Зараз я хоча б маю місце.
– Місце, за яке не платять.
– Мамо, ти не розумієш.
– Я все розумію. Я розумію, що тобі страшно. Мені теж було страшно, коли твій батько захворів і ми лишилися без копійки. Але я не ходила до своєї матері просити, бо вона сама бідувала. Я пішла на ферму вдруге, у нічну зміну.
– То інші часи.
– Часи завжди однакові. Змінюються тільки люди.
Андрій підвівся, і табурет упав за ним. Він не підняв його.
– Знаєш що, мамо, я піду.
– Іди.
– Піду й більше не попрошу.
– Не кажи того, чого не зробиш.
– Я зроблю.
– Ти вже казав так торік.
Леся підійшла й торкнулася його рукава.
– Андрію, ходімо. Не треба.
– Я хочу, щоб вона визнала, що не права.
– В чому, – спитала Ганна Федорівна.
– У тому, що чужим людям ти даєш, а рідному синові ні.
Вона довго мовчала. Потім повільно взяла дві купюри, склала їх удвоє й подивилася на них так, ніби бачила вперше.
– Марія Тарасівна не чужа, – нарешті сказала вона. – Вона мене в лікарню відвозила, коли в мене був тиск. Вона мені пирогів носила, коли я лежала. Ти тоді де був.
– Я працював.
– Ти працював і не телефонував тиждень.
– Мамо, я телефонував.
– Двічі. І обидва рази питав, чи в мене все добре, а сам поспішав.
Андрій відкрив рота, але нічого не сказав. Леся опустила очі. На кухні знову стало тихо, і чути було тільки, як борщ на плиті починає пригоряти.
– Тобі борщ википить, – тихо сказала Леся.
Ганна Федорівна, наче прокинувшись, підійшла до плити й зняла кришку. Пара вдарила в обличчя, і вона відступила, змахнувши рукою.
– Ось до чого довели, – пробурмотіла вона. – Навіть їжу зіпсували.
– Я допоможу, – сказала Леся й узялася за ополоник.
– Не треба. Сідайте обоє. Хто не їсть, той не розмовляє. Так мене мати вчила.
– Я не голодний, – уперто сказав Андрій.
– А я не питаю.
Вона налила три тарілки, поставила їх на стіл і першою сіла. Леся сіла поруч. Андрій ще стояв, дивлячись на борщ, потім мовчки підняв табурет і опустився на нього.
Якийсь час усі їли, і ложки дзвеніли об тарілки. Ганна Федорівна доїла, відсунула миску й заговорила, не підводячи очей.
– Дві тисячі я віддам завтра. Це не обговорюється. Але в понеділок я піду на пошту й отримаю ту копійчину, що лишилася від двох пенсій, бо я відкладала. Там буде вісімсот гривень. Я не хотіла нікому казати, це на похорон.
– Мамо, – прошепотів Андрій.
– Не перебивай. Вісімсот я вам дам. Не позичу, а дам, і не нагадуватиму. Але, – вона підняла палець, – ти, Андрію, завтра ж підеш до того директора й скажеш усе, що думаєш. Вголос. Чуєш.
– Чую.
– І ще. Ти більше не приховуватимеш від мене, як вам живеться. Мені не байдуже, хоч я й сварюся.
– Добре, мамо.
– А тепер їжте. Борщ холоне.
Леся витерла очі краєчком хустки, а Андрій, не підводячи голови, повільно взяв шматок хліба й почав його ламати на дрібні частини.
– Мамо, – тихо промовив він, – вибач.
– Не вибачай, а їж.
За вікном ворона знялася з дроту й полетіла кудись у бік лісу. Ганна Федорівна подивилася їй услід, потім перевела погляд на дві купюри, що лежали на краю столу, і подумала, що завтра зранку вона одягне чисту хустку й вийде назустріч Марії Тарасівні з піднятою головою.
Валентина Довга