Оля їхала до чоловіка в Київ з повними сумками домашньої їжі й новою нічною сорочкою — хотіла зробити йому сюрприз, бо скучила за цілий рік життя нарізно. Та коли Андрій відчинив двері, він зблід і почав плутатися в словах. За хвилину Оля дізналася, ким насправді була та загадкова «Мурка», і вирішила, що чоловік ще довго згадуватиме цей ранок.
— Мамо, можна я Васька з Сашком до вас приведу?
— Привозь.
— Мені на всі вихідні треба.
— То привозь, Олю, у чому річ? Андрій приїздить?
— Ні, хочу зробити йому сюрприз. Спершу збиралася з дітьми, а потім вирішила сама.
— І правильно. Поїдь, відпочинь.
Мама ще трохи побурчала:
— Що це за родина: чоловік там, дружина з дітьми тут.
— Мамо, зате він заробляє вдвічі більше. Потерпимо.
— Дивись сама.
Уже рік Андрій працював у Києві. Приїздив на вихідні, привозив хлопцям подарунки й сварив начальство, яке «заслало» його так далеко. Родина чекала, коли його переведуть назад, щоб жити, як нормальні люди. Але там платили значно більше, і саме це тримало Андрія на місці.
Цього тижня він сказав, що не приїде. Минулого, до речі, теж. А вчора Оля зустріла Мишка, Андрієвого друга, і той бовкнув, що Андрій сам попросив продовжити контракт ще на рік. Оля здивувалася: чоловік їй нічого не казав.
«Це він через гроші, — вирішила вона. — Гарує, як віл, сім’ї не бачить, працює без вихідних».
Так і з’явилася ідея з сюрпризом.
Цілий день жінка пекла, смажила, варила й тушкувала. Купила собі нову нічну сорочку, набила сумки контейнерами й сіла в нічний потяг. Прибути збиралася зранку, якраз до сніданку. Уявляла, як Андрій заварює розчинну каву, робить бутерброди з ковбасою, а тут дзвінок у двері. Відчиняє, а на порозі дружина з гарячими млинцями. Ото буде радості!
Майже так воно й вийшло.
На вокзалі Оля взяла таксі й за двадцять хвилин була на потрібній адресі. У кількох вікнах уже світилося. «Усі ще сплять, — думала вона, тягнучи сходами здоровенну сумку, — тільки мій трудяга вже на ногах».
Ось і двері. Дзень! Дзвінок розірвав ранкову тишу. Дзень!
Андрій чистив зуби й нікого не чекав. «Мабуть, Діма, напарник, — подумав він. — Ну, вип’ємо разом кави». Нічого не підозрюючи, він відчинив двері й завмер з щіткою в роті.
— Ммммм.
Оля щасливо всміхнулася й спробувала протиснутися з важким клунком у двері, але чоловік стояв, як укопаний.
— Оооолю…
— Так, Оля, Оля! Що з радості язик проковтнув?
— Я… це… Оля… мммм… ага… це.
— Та що з тобою? — вона покинула спроби пройти повз закам’янілого чоловіка й повисла в нього на шиї. — Андрюшенько, я так скучила!
Андрій нарешті отямився й пропустив дружину у квартиру. Вона відразу рушила на кухню. Жінки якимось чином завжди знають, де кухня. Заведіть її в будинок зі ста кімнатами, і вона з першого разу влучить саме туди.
Кухня виглядала так, ніби в ній тиждень проходив фестиваль піци. Повна раковина брудного посуду, порожня пляшка з-під напою, засохлий сир, ковбаса, що зігнулася навпіл, коробки з жирними плямами. На тарілці лежали засохлі суші.
Оля докірливо глянула на чоловіка, що застряг у дверях, і взялася мити, складати сміття в пакети й тараторити:
— Ой, Андрюшо, ти ж іще вмиваєшся! Йди-йди, я поки сніданок зроблю. Підеш на роботу, а я тут порядок наведу.
Вона саме діставала з сумки контейнери, коли з спальні долинуло:
— Зайчику-у-у, де ти? А чим так смачно пахне? Ти зробив своїй Мурці кави?
— Мурці? — Оля прошепотіла це слово з широко розплющеними очима. — Андрюшо, ти зробив кави… Мурці?
— Олю, я зараз усе поясню! Ти неправильно зрозуміла! Зачекай! Ти куди?!
— Я? Подивитися на розмовляючу Мурку. Ніколи в житті не бачила розмовляючих Мурок. Особливо тих, що просять кави.
У спальні, натягнувши ковдру до підборіддя, сиділа дівчина років двадцяти п’яти.
— Жінко, ви хто? Що собі дозволяєте?
— Я? А ти хто? Мурка?
— Я дружина цього молодого чоловіка!
— Дружина? Цього не такого вже й молодого чоловіка? — Оля повернулася до Андрія. — А хто ж тоді я, Андрюшо? Мурка тобі дружина, а я хто? Кицюня? Чи, пробач, Мамуня?
— Олю, я поясню! Христино, тобі краще піти…
— Куди піти? Я хочу розібратися. Отже, ви хто? Що дружина, я вже чула.
— Дружина цього клоуна поки що я. А ви хто?
— Андрюшо! — верескнула Христина. — Що це означає? Хто ця жінка і чому вона на мене кричить?
Сварка вийшла гучною. Урешті сусіди викликали поліцію. Приїхали двоє втомлених хлопців, довго складали протокол і перепитували: «Хто тут дружина?» Відповіли всі одночасно. Додому Оля поверталася вже майже вільною жінкою.
Наступного дня вона подала заяву на розлучення. Потім зібрала всі Андрієві речі, до останньої шкарпетки, і відвезла до свекрухи.
— На збереження, — сказала. — Тимчасове. Андрюша з Муркою приїдуть і заберуть.
— Олю, ти що вигадала?
— Скарб ваш повернула. Ви десять років про це мріяли. Розпишіться.
— Що ти мелеш?
— Я не млин, щоб молоти. До побачення… мамо.
Ошелешена свекруха ввечері приїхала до Олі разом з Андрієвою сестрою. Жінки вимагали пояснень. Оля розплакалася й розповіла все.
— От негідник! — обурилася зовиця.
— Олю, може, ти щось не так зрозуміла? — тихо спитала свекруха.
— Мамо! — в один голос вигукнули дочка й невістка.
— То що робитимеш? — обережно спитала зовиця.
— Не знаю, — сумно відповіла Оля.
Жінки схилили голови, як змовники, й про щось шепотілися.
Андрій телефонував, писав повідомлення, просив поговорити. Потім подзвонила Христина й повідомила, що в них «усе серйозно» і Олі краще відступити. Оля поплакала, щоб ніхто не бачив, і взялася до справи.
Через тиждень Андрій приїхав до матері разом з Христиною.
Батьки без захвату їх прийняли. Не на вулицю ж виганяти. Але вже за два дні мати, стиснувши губи, заявила:
— Що вдієш, закохався так закохався. Але тримати вас тут більше не можемо. До нас онуки приходять, Оля заходить. А бачити напівроздягнену Мурку, яка встає тільки до обіду, ми з батьком не хочемо. Пробач, сину, але розпусти в нашому домі на старість нам не треба.
— Її Христина звуть, мамо, — почервонів Андрій.
— Хоч Клеопатра. Ти чоловік, ось і вирішуй питання з житлом. Увечері прийде Оля з дітьми. Подбай, щоб вас тут не було.
Андрій подзвонив сестрі. Та відмовила: «Бачити її не хочу». Зять, з яким вони разом їздили на рибалку, вийшов до нього в під’їзд.
— Вибач, брате. Пустити не можу, у нас діти. А сеструха твоя не хоче бачити… оцю, — він кивнув на Христину. — Вибач.
Наступним був Олин брат. Той відгукнувся своєрідно: сказав, що зараз приїде й розбереться з Андрієм, і попросив більше не телефонувати. «У тебе своє життя, у нас своє».
Андрій зняв квартиру на добу, і вони з Христиною почали думати, як бути далі.
— Зайчику, у тебе ж є житло.
— Воно дітям лишилося.
— Але там живе твоя дружина…
— Христино, а ти що думаєш, трирічні пацани самі там мають жити?
— Зайчику, не сердись. Я просто подумала…
— Дуже гарна думка. За місяць знайдемо квартиру, поки діти на морі.
— На морі? Я теж на море хочу! Повезеш Мурку на море?
Хлопців тим часом Олин тато відвіз до моря на місяць. Він так нічого й не знав: не хотіли його засмучувати. Андрій приходив до малих, Оля дозволяла, але тільки одному. Він обіймав синів, мало не плакав. Малюки ніби щось відчували: не пустували, а тихо сиділи коло тата.
Андрій зателефонував Олі й виклав свої плани. Оля, на диво, відповіла спокійно:
— На три тижні можу вас пустити. Входжу в становище.
Андрій аж оторопів. Не знав, що Оля вже розробила в голові інший план.
Христина вставала, як і казала свекруха, до обіду. Оля принципово готувала лише для себе. Купила малесеньку каструльку й зварила борщ на дві порції. Аромат стояв на всю квартиру. Андрюша, що ходив голодний, нерішуче облизувався. Оля почастувала й його. Христині не дісталося.
— Миску помиєш сама, — повідомила вона. — Якщо на кухні буде бруд, складу його вам у валізи.
Увечері заглянула до свекрухи, розповіла про обстановку. Свекруха хитала головою й затискала рота долонею. Свекор бурмотів, що треба піти й провчити сина.
— Не треба, — сказала Оля. — Хай сам вирішує.
— Ти ж мучишся, Олю.
— І що?
— Не думала, що так буде, — запричитала свекруха. — Це в нього від тебе! — замахнулася вона на чоловіка. — У вашій породі всі до сорока років шаленіють.
— Що, мамо? — здивувався той.
— А хто до Людки Митрошиної бігав? Забув, бабій? Я ж тоді її сварила, вікна їй била, ганьбила на все селище. Відбила тебе. Прийшов з повинною, в ногах валявся.
Свекор відкашлявся і знайшов у кухні надзвичайно цікавий кран.
Додому Оля прийшла й застала картину, гідну полотна. Андрій лежав на дивані, Христина поруч, обоє в тому, в чому були зранку. Навколо валялися упаковки з-під чіпсів. На кухні коробки від піци змішалися з банками від напою.
Оля зібрала все в пакет і висипала прямо на диван, на «молодих».
— Зараз я вийду, — спокійно сказала вона. — Через тридцять хвилин повернуся. Або ви стоїте в дверях зі своїми валізами, або лишаєтеся до ранку, але в чистій квартирі. Час пішов.
Вони вирішили лишитися.
Кухня сяяла, а Христина була заплакана. Вранці Оля повідомила, що Христина має піти. Андрій може лишитися, він же прописаний, поки що.
— Увечері прийду. Якщо тут ще буде хтось не прописаний, викличу дільничного. Якщо щось пропаде, навіть йогурт, пишу заяву. Свої йогурти, Зайчику, купуй сам, — додала вона хитрим тоном. — І навчи свою Мурку, що чужого брати не можна.
Увечері Оля прийшла в чисту квартиру. Пахло котлетами. Зустрів її Андрій, сам.
Він просив пробачення. Каявся. Оля слухала.
— Розумієш, Олю, ми стільки років разом. Ти ж завжди була запальна, моя Олька-метелик. Ми не сиділи на місці: веселилися, мандрували. А з появою дітей ти стала звичайною. Тієї дівчини, яку я полюбив, не було. Я не винен. Думав, діти підростуть, ти знову розгорнешся і не даси мені нудьгувати. А Христина… це помилка, не більше.
Оля вислухала його мовчки й пішла спати.
Андрій залишився вдома. Усі вирішили, що вони помирилися.
Через кілька днів прийшла повістка до суду.
— Олю, ти ж казала, що забрала заяву, — розгублено спитав він.
— Я такого не казала.
— Але ж ми помирилися!
— Серйозно? А ми хіба сварилися, щоб миритися? Ти завів іншу жінку, жив із нею, називав її дружиною, а потім привів у нашу квартиру. Совісті вистачило. А коли зрозумів, що не вивозиш, вигнав її. Ти нечесний, Андрію. Нечесний і слабкий. Як я тебе раніше не розкусила? Ми розлучаємося. Насправді.
Андрій був у нерозумінні. Усе звалював на Олю, мовляв, не так розмовляла, не те готувала. Свекруха сподівалася, що все налагодилося, і вмовляла Ольгу. Але Оля була непохитна. Казала, що все вирішила ще в той момент, коли він виставив Христину за двері. Щось клацнуло всередині: з цим чоловіком їй не по дорозі. Стільки років дивилася на нього, а тут такий випадок допоміг прозріти.
Діти з батьком бачаться. Через рік він знайшов собі якусь жінку, нібито заможну й нібито щасливу. У нього все в житті тепер «нібито».
Оля довго жила сама, а тепер зустрічається з колегою по роботі. Усе йде до весілля.
Часом вона думає: якби не той сюрприз, як би склалося їхнє життя? Може, Андрій так і жив би на дві родини? А може, зрештою щось вирішив би сам?