Олена здригнулася від дзвінка. Вона вже годину переглядала київські готелі й нарешті знайшла той, що подобався і їй, і гаманцю.
На екрані телефону світився напис: «Свекруха».
– Оленочко, голубонько! – схвильовано заговорила Єлизавета Григорівна. – Це правда, що мені Наталка сказала? Ви в Київ зібралися і хочете в готелі жити?
Олена заплющила очі.
– Так, мамо. Ми з Толею давно хотіли в Лавру сходити, містом погуляти.
– А Вітя з Наташею на що? У них три кімнати! Як це рідні приїдуть і по готелях тинятимуться?
– Ми не хочемо нікого обтяжувати.
– Та яке обтяжувати? Оленко, ну що ти таке кажеш!
У передпокої грюкнули двері. Повернувся Анатолій.
– Мамо, Толя щойно прийшов. Він тобі передзвонить, добре?
Олена поклала слухавку й вискочила в коридор.
– Твоя мама вже знає про Київ. І Наталка знає! Звідки?
Анатолій застиг із черевиком у руці.
– Я Вітькові проговорився. Дзвонив йому про запчастину, а там слово за слово…
– Толю!
– Ну я ж не думав, що він одразу всім розкаже.
Телефон задзвонив знову. Тепер Наталя.
– Олено, який ще готель? – без привітання випалила вона. – Ви що, образити нас хочете?
– Наталко, дякую, але ми самі…
– І слухати не хочу! У нас місця вистачить. Приїжджайте в п’ятницю, Вітя вас зустріне.
– Та ми ще нічого не бронювали…
– От і добре. Не витрачайте грошей. Чекаємо!
Олена опустила телефон і подивилася на чоловіка.
– Ну що? – обережно запитав він.
– Усе вирішено. Навіть без нас.
– Лен, вони ж від щирого серця.
– Дуже сподіваюся.
У п’ятницю вони завантажили в машину банки з медом і варенням та вирушили до Києва.
Олена майже всю дорогу мовчала. Анатолій поглянув на неї й легенько стиснув її коліно.
– Не дуйся. Три дні – і додому. Зате на готелі зекономимо.
– Ти справді думаєш, що річ тільки в грошах?
– А в чому?
– Просто я хотіла побути з тобою. Без чужих розпорядків, без оцих «а чого ви так пізно» і «сідайте ще поїжте».
– Та не накручуй себе раніше часу.
Біля під’їзду їх зустрів Віктор. Він міцно обійняв брата, допоміг витягти сумки.
– Нарешті! Ми вже зачекалися. Наташка там стільки наготувала!
У ліфті Олена придивилася до дівера. За пів року, що вони не бачилися, біля його очей побільшало зморшок, а в волоссі проступила сивина.
– Вікторе, ти щось втомлений, – сказала вона.
– Роботи багато, – відмахнувся той. – Нічого, відпочинемо.
Наталя зустріла гостей на порозі, у мереживному фартуху.
– Проходьте! Ой, та навіщо ви стільки привезли? Мамо! Гості приїхали!
Із кімнати вийшла Зінаїда Степанівна, Наталина мати. Вона оглянула гостей і зітхнула:
– Ну нарешті. Я вже думала, не доживу до вашого приїзду.
Олена перезирнулася з чоловіком. Той швидко відвів очі.
Їх поклали у вітальні, на розкладному дивані. За вечерею Наталя багато розповідала про роботу в банку, Віктор зрідка щось додавав, а Зінаїда Степанівна мовчки їла пельмені.
– А ви надовго? – нарешті запитала вона.
– На три дні, – відповіла Олена. – У неділю поїдемо.
– Та що ж так мало? – сплеснула руками Наталя. – Залишайтеся довше!
– Дякуємо, але в нас удома справи, – поспішив сказати Анатолій.
Того вечора Наталя довго не відпускала гостей спати. Коли вони нарешті лягли, Олена ще довго крутилася на незручному дивані. За стіною хропіла Зінаїда Степанівна.
– Толю, ти спиш?
– Уже майже.
– Диван тебе теж у бік коле?
– Мене коле твоя рука. Посунься трішки.
Олена тихо засміялася й відвернулася до стіни. Заснула вона тільки під ранок.
О сьомій до вітальні ввійшла Наталя. У руках у неї був фен.
– Ой, ви ще спите?
– Уже ні, – пробурмотів Анатолій.
– Я тут завжди волосся сушу. Звичка.
Вона ввімкнула фен. Олена сіла й розгублено подивилася на неї.
У дверях з’явилася Зінаїда Степанівна в квітчастому халаті.
– А в мене серіал за п’ятнадцять хвилин, – повідомила вона. – То ви тут довго ще?
– Зараз приберемо, – сказала Олена.
Коли Наталя з феном вийшла, Олена повернулася до чоловіка:
– Сім ранку, Толю.
– Я бачу.
– І як тобі економія?
Він потер обличчя долонями.
– Давай хоч кави спочатку вип’ємо.
До обіду Наталя з Віктором пішли на роботу, а Олена з Анатолієм зібралися прогулятися. Та щойно Олена взяла сумку, Зінаїда Степанівна озвалася з-за телевізора:
– А супчику не зварите? А то все бутерброди та бутерброди.
– Зараз? – перепитала Олена. – Ми хотіли вийти.
– Ну, як хочете. Тільки Наташа з Вітею з роботи голодні прийдуть.
Олена помовчала, а тоді покликала чоловіка:
– Толю, ходімо в магазин. Якщо вже готувати, то треба щось купити.
У супермаркеті вони набрали м’яса, овочів і зелені. На касі Анатолій похмуро дістав гаманець.
– Приїхали в гості, називається, – пробурмотів він.
– А почуваємося як прислуга, – закінчила за нього Олена.
– Я ввечері з Вітькою поговорю.
– Та не треба поки. Може, це ми просто не так зрозуміли.
Увечері, коли Олена накривала на стіл, повернулися господарі.
– Ого, як пахне! – Віктор зазирнув до каструлі. – Це хто так постарався?
– Олена борщ зварила, – відповіла з кімнати Зінаїда Степанівна. – Трохи гоструватий, щоправда.
Наталя скуштувала салат.
– А салат недосолений. Ну нічого, зійде.
Олена поклала ложку на стіл.
– Солі додати?
– Та ні, сама досолю, – відповіла Наталя й потягнулася по сільничку.
Анатолій подивився на дружину, але вона лише похитала головою.
Наступного дня їм нарешті вдалося вибратися в місто. Вони довго гуляли Лаврою, спускалися до Дніпра, пили каву на ходу.
– От заради цього й їхали, – сказала Олена, притулившись до чоловіка.
– Гарно тут, правда?
– Дуже. І ніхто нічого від нас не хоче.
– Крім продавчині кави. Вона хоче, щоб ти повернула чашку.
Олена засміялася:
– Віднеси, будь ласка.
Додому вони повернулися затемна, втомлені й задоволені. На порозі їх зустріла Наталя.
– А ви де ходите? Ми з роботи прийшли, вечері немає.
Олена не відразу зрозуміла:
– У сенсі немає?
– У прямому. Могли б хоч попередити, що затримаєтеся.
– Наталко, ми ж казали, що їдемо гуляти.
– Ну й що? Невже важко було щось приготувати зранку?
Олена відчула, як закипає образа.
– А ти сама приготувати не могла?
Наталя почервоніла.
– Тобто? Ми вас до себе покликали, поселили, а ти мені так відповідаєш?
– Ми взагалі-то в готель збиралися!
– Олено, Наташо, давайте спокійно, – втрутився Анатолій.
Із кімнати долинув гуркіт. Це Віктор жбурнув пульт у крісло.
– Та дістало вже! Телевізора не чутно!
У передпокої запала тиша.
– Чудово, – тихо сказала Олена й пішла до вітальні.
Тієї ночі вона довго лежала із заплющеними очима, але заснути не могла.
– Толю, поїхали завтра раніше, – прошепотіла вона.
– Поїхали.
– Я не хочу з нею остаточно сваритися.
– Я теж. Пробач, Лен. Треба було одразу в готель.
Уранці вони встали раніше за всіх і пішли на кухню. Олена поставила чайник, Анатолій дістав чашки.
– Поснідаємо й зберемося, – сказав він. – А там я Вітькові поясню.
На кухню зайшла Наталя, відчинила шафку й заглянула всередину.
– Ой, цукор закінчився. Олено, ти ж у магазин збиралася?
– Я? Ні.
– Та я ж учора казала! Забула?
– Наталко, я нікуди не збиралася.
– Ой, ну й пам’ять у тебе, подруго, – Наталя закотила очі.
У дверях з’явився заспаний Віктор.
– Наталко, навіщо ти їх у магазин посилаєш? Ти ж учора всі десять пачок цукру на антресолі прибрала.
Наталя завмерла.
– Я… Щоб не заважали, прибрала.
– То навіщо казати, що закінчився? – запитав Анатолій.
Наталя глянула на чоловіка, потім на гостей і мовчки вийшла з кухні.
Олена поставила чашку.
– Усе, Толю. Ми їдемо.
Віктор провів їх до дверей.
– Вибачте, – сказав він, не дивлячись братові в очі. – Я не знав, що вона так…
– Віть, ти ж учора все чув, – тихо відповів Анатолій.
– Чув. І змовчав.
Віктор допоміг донести сумки до машини. Уже біля під’їзду Олена сказала:
– Ми не хотіли нікого образити.
– Я знаю, – відповів він. – Це ви нас вибачте.
Дорогою додому Олена мовчки дивилася у вікно, витираючи сльози.
– Ну чого ти плачеш? – запитав Анатолій.
– Прикро. Ми ж не просилися до них. І банки ті везли, і продукти купили… За що вона з нами так?
– Не знаю, Лен. Я сам не розумію.
Удома їх зустріла Єлизавета Григорівна. Анатолій подзвонив їй із дороги, і вона вже чекала з вечерею.
– Що трапилося? На вас обличчя немає!
За столом Олена спочатку намагалася розповідати спокійно, але на історії з цукром не витримала:
– Мамо, ну навіщо було мене дурити? Я ж не відмовилася допомогти. Але ми що, мали там усе купувати й готувати?
– Господи, та як же це! – Єлизавета Григорівна сплеснула руками. – Я вас сама до них відправила…
– Ти не знала, мамо, – сказав Анатолій.
– А Вітя що?
– А Вітя мовчав. Аж до сьогодні.
Вони саме допивали чай, коли задзвонили у двері. На порозі стояв Віктор із дорожньою сумкою. Вигляд у нього був виснажений.
– Можна до вас? – хрипко запитав він. – Я від Наташки пішов.
– Вітю! – Єлизавета Григорівна кинулася його обіймати. – Синку, заходь.
Він поставив сумку й важко опустився на стілець.
– Ми після вашого від’їзду поговорили, – сказав він, звертаючись до Олени й Анатолія. – Я спитав, навіщо вона цукор сховала. А вона каже: «То й що? Купили б ще пачку, не збідніли б».
– Господи… – прошепотіла мати.
– І знаєте, я ж давно бачив, як вона з людьми поводиться. Усе виправдовував: економна, мовляв, домовита. А сьогодні дивлюся на вас і думаю: ви ж рідні нам люди. Як можна так?
Олена мовчки налила йому чаю.
– Давно тобі було час відпочити від усього цього, – сказала Єлизавета Григорівна. – Поживеш поки в нас. А там, може, й Наташка схаменеться.
– Не схаменеться, мамо. Та й не треба. Досить. Буду життя заново починати.
Він узяв чашку й вдячно подивився на Олену.
– Дякую тобі. Якби не ваша поїздка, якби ти промовчала, я б, мабуть, і далі вдавав, що все нормально.
А в Києві Наталя ходила квартирою й ніяк не могла зрозуміти, чого Віктор так розлютився.
– Подумаєш, вирішила трохи заощадити, – сказала вона матері. – Повернеться ще. Куди він дінеться?
Та Віктор не повернувся. А за кілька днів він познайомився з іншою жінкою й згодом зрозумів, що ухвалив правильне рішення.