Мишко з трудом відкрив ворота, намело кучугуру. Заметіль розігралася не на жарт. Сніг колючими голками кружляв навколо, його було так багато, що майже нічого не було видно.

Але Мишко знав, що якщо вийти за ворота і піти праворуч, спочатку буде будинок баби Анни, але вона поїхала ще кілька днів тому. Бабуся Віра сказала, що бабі Анні пощастило, діти її не забувають, ось на Новий рік забрали, навесні тільки повернеться.

А у баби Віри нікого не залишилося, вона зовсім старенька, але дуже добра. Її будинок наступний. Обидві бабусі іноді підгодовували Мишка з Лідкою, це його молодша сестра, їй всього п’ять. Вона зовсім замерзла, і вже навіть не плаче, але ледве йде.

Михайлу доводиться тягнути її за руку. Мишко вже великий, навесні йому буде сім. І, напевно, він піде до школи. Про це баба Віра завжди говорить з сумнівом, додаючи: «Якщо батько згадає».

Батько вживає весь час, тому, може, і забути. Ось і сьогодні…
Мишко тягнув сестричку за руку, прикриваючи очі рукавицею. Рукавиці нові у нього і у Лідки, теж подарунок бабусі Віри.

А ось курточки у обох тонкі, Михайлу і рукава малі. І черевики у Мишка низькі, вже повні снігу. У Лідки валянки, але і вона хникає, що ноги замерзли. Два будинки – це зовсім трохи. Головне не помилитися напрямком у хуртовині.

Наліво йти немає сенсу, там занедбаний будинок, а слідом халупа тітки Наталі. Але її вдома немає, вона якраз з батьком Михайла. «Пропаща жінка», як каже про неї баба Віра.

Раніше у Мишка з Лідою була мама, хороша, дуже вона їх любила. А потім мами не стало, вона пішла засвіти. Сестричка була зовсім маленька, не зрозуміла тоді, а Мишко зрозумів. Зрозумів, що вона більше ніколи не повернеться, не буде з ними, не обійме, не поцілує в маківку.

Тато ходив похмуріший за хмару. Вечорами все сидів на кухні один, а Мишка з Лідою відправляв у кімнату гратися. Так було довго.

Іноді до тата приходили друзі, тоді він казав Михайлу: «Візьми сестру, і йдіть гуляти».

Михайлу не подобалися ці друзі. Вони були галасливі, якісь неохайні, і пахло від них, як від батька вечорами, біленькою.

Про біленьку Мишко теж знав. Якось увечері, Михайло з Лідою сиділи на лавці біля під’їзду. Вдома все ще були гості, йти туди не хотілося. Їх помітила сусідка тітка Ліза, колись вони з мамою часто базікали при зустрічі.

Тепер вона підступилася з питаннями до дітей. Мишко все розповів. Тітка Ліза відвела їх до себе додому, нагодувала смачним супом і пиріжками з картоплею.

А поки вони їли, все дивилася на них і зітхала. Тітка Ліза теж була хороша, добра, а ще така товстенька, від цього м’яка і тепла, тільки своїх дітей у неї не було. Мишко одного разу запитав її про це, вона посміхнулася і відповіла, розсміявшись: «Щоб діти були, потрібно спочатку вийти заміж, а мене не беруть».

Мишко здивувався, чому це не беруть, він би таку маму хотів, але питати не став. Вони часто тепер бували у тітки Лізи.

Якось і вона прийшла до них в гості, принесла солодощі та іграшки, і довго лаялася з татом на кухні. Кричала, що не можна дітей у такому безладі виховувати, що їх, в принципі, треба виховувати, а не своє горе заливати.

«Себе шкодуєш? А про дітей хто подумає?» – запитувала тітка Ліза. Батько тільки по столу кулаком стукнув і велів їй забиратися.

А через кілька днів сказав, що вони їдуть, що він вигідно обміняв квартиру на будинок у селі. Що там свіже повітря, город і річка поруч, буде весело і для здоров’я корисно.

Так вони опинилися в селі.

Село було маленьке, багато будинків стояли занедбаними, пустували. Їхній новий будинок був кривий, зі скрипучими підлогами і, як виявилося, продірявленим дахом.

У перший же дощ у кутку над ліжком Михайла закапала вода. Батько пообіцяв полагодити, а поки просто відсунув ліжко. Але ні дахом, ні городом він потім так і не зайнявся.

Зате вживати почав ще більше. Часто приходила тітка Наталя, яка теж сиділа з ним і голосно сміялася. Батько знову говорив Михайлу: «Візьми сестру і йдіть гуляти».

Мишко з Лідою тинялися по селу, а коли поверталися додому, найчастіше було зачинено. Доводилося стукати і кликати тата. Іноді він не відкривав дуже довго, і тоді Мишко з Лідою сиділи на ґанку і чекали.

Якось баба Віра помітила це, похитала головою і покликала їх до себе. Поставила перед ними цілу сковорідку смаженої картоплі і по склянці молока. А поки вони їли, все кивала головою і зітхала, як тітка Ліза колись.

З тих пір вона іноді підгодовувала їх, потім і баба Анна стала робити так само. Мишко з Лідою самі ніколи нічого не просили, соромилися, але якщо вже пропонували, ніколи не відмовлялися, бо вдома не завжди вдавалося поїсти.

Але зараз іншого виходу не було, крім як йти до баби Віри. Було перше січня. На вулиці було морозно. Вдома теж було холодно, Михайло і Ліда весь день просиділи на дивані, під ковдрою, притиснувшись один до одного.

Батько спав, голосно хроплячи. Піч давно охолола, а топити її батько забороняв, казав: «Ще малий». Хоча Мишко б впорався, але не слухатися батька боявся, бо часто отримував від нього ляпаси і стусани.

Взимку за вікном темніє рано. Ось і стемніло, а батько все спав. Мишко думав про те, що в Новий рік у них не було не тільки подарунків, але і ялинки. Від цього було сумно.

Прокинувся батько, коли прийшла тітка Наталя. Вона, як завжди, голосно розмовляла і сміялася. Батько теж відразу повеселішав. Загриміли чарки. Мишко зітхнув. Ліда слідом за ним. Зате піч затопили. Діти підійшли ближче.

– Хочете їсти? – Посміхаючись червоними кривими губами, запитала тітка Наталя. Ліда кивнула, Мишко був стриманий.

Йому не подобалася ця жінка, хоча їсти він теж хотів. Тітка Наталя відклала на тарілку кілька варених картоплин, пару шматочків ковбаси і пару солоних огірків і віддала дітям, все так само посміхаючись.

Батько навіть не звернув на це уваги, він помітив дітей, тільки коли через пару годин, захмелілий, потягнув руку до ноги тітки Наталі.

Вона знову посміхнулася і кивнула головою в бік дітей, які так і сиділи ближче до печі, закутавшись ковдрою. Ліда навіть заснула, відігрівшись.

– Мишко, візьми сестру і йдіть гуляти. – Відразу наказав батько.

– Холодно. – Спробував заперечити Михайло.

– Нормально. – Батько не терпів заперечень.

Мишко і Ліда поблукали по двору. Сніг був не липкий, ні в сніжки пограти, ні сніговика зліпити. Михайло згадав про старі санки і вони пішли кататися з гірки в яр за городом. Було навіть весело, але мороз посилювався, до того ж, піднявся вітер і пішов сніг.

– Я замерзла. – Поскаржилася Ліда, притискаючи руки в рукавицях до щік.

Повернулися. Двері знову були зачинені. Почали стукати. Михайло кричав, Ліда вторила йому, але в будинку було тихо. А сніг навколо кружляв все сильніше, засипаючи все навколо.

Скільки часу минуло, вони не знали, Ліда почала плакати, знесилена, опустившись на сходинку. Михайло зрозумів, що якщо вони залишаться на вулиці, то просто замерзнуть. Єдиним виходом було йти до баби Віри.

До будинку баби Віри залишалося зовсім небагато, коли Михайло почув збоку гучний гавкіт. «Ух, проклятий!» – подумав він про себе, повторюючи слова баби Віри.

Як ций злий сусідський собака побачив їх у темряві, за стіною снігу? Але думати про це Михайлу було ніколи, треба було йти.

Пізньої осені в порожньому будинку навпроти баби Віри оселився якийсь чоловік. Ходив похмурий, ні з ким не вітався, та навіть і не дивився ні на кого, а якщо подивиться, то аж мурашки по шкірі, від його важкого погляду.

– Злий, як і його собака. – Фиркнула тоді баба Анна, яка спробувала познайомитися з новим сусідом. За парканом у нього, і справді, розгулював величезний рудий собака.

І судячи з того, як він гавкав на всіх, хто проходив повз, він, дійсно, був злий. Мишко не раз бачив, як слина бризкала в різні боки з його зубастої пащі. Проходячи повз, вони притискалися до паркану на протилежному боці, але навіть звідти було видно слину, що летіла, і величезні ікла.

Ліда, щоразу, почувши гавкіт, здригалася і хапалася за руку брата, але зараз зовсім не відреагувала, майже падаючи з ніг.

У будинку баби Віри не було світла. Напевно, вона вже спить, але Мишко з останніх сил застукав у двері. Відповіді не було, а ось гавкіт собаки ставав все різкішим і голоснішим. Михайло почекав і знову застукав. Прислухався, тиша. Дивно, гавкіт теж припинився…

– Герда, перестань! – Ігор виглянув за двері, прокинувшись від гавкоту. – Ну і заметіль. – Зауважив він. – Іди в будинок! – Покликав він ще раз, але Герда не слухалася, заливаючись біля паркану.

– Та на кого ти? У таку погоду ніхто з дому не вийде. – Ігор намагався роздивитися, що відбувається, але нічого не бачив.

– Додому, дівчинко. – Покликав він ласкавіше. Але замість відповіді він почув хрускіт дощок, гавкіт стих. – Та що там, справді? – Здивувався він і поспішив до будинку одягнутися.

Ні він, ні Герда не були злими. Герда просто охороняла свого господаря, по-собачому, віддано, як підказували їй інстинкти.

Ну а те, що через великі розміри виглядала зловісно, в тому не було її провини. Ігор влітку в аварії втратив дружину і дочку. Гіркота втрати була ще такою сильною, що він не хотів ні з ким спілкуватися, тому-то він і поїхав до старого будинку, в глухе село.

Ні, він не почав прикладатися до пляшки, як батько Мишка і Ліди.

Одягнувшись, Ігор підійшов до паркану. Пара дощок була виламана, за тріски зачепилася руда шерсть. Ігор занепокоївся і вийшов за ворота, у пошуках Герди.

У цей час, біля будинку баби Віри, в тиші, що зависла, немов відчувши щось спиною, Мишко обернувся.

За два кроки від нього, важко дихаючи, стояла та сама величезна руда зла собака. Михайло затремтів, але зробив крок вперед, прикриваючи сестру.

Собака висунула язик, блиснули ікла. Михайло заплющив очі і раптом відчув обережний дотик теплого мокрого язика. Собака підійшла зовсім близько і, ткнувшись мордою йому в обличчя, тихо заскиглила. А потім вляглася на ґанок, згорнувшись кільцем навколо Ліди.

Дівчинка нахилила голову на її пухнастий бік. Михайло наблизився. Собака згребла його потужною лапою, притиснувши до себе. Мишко відразу відчув тепло і перестав чинити опір.

Ігор якось розгледів сліди Герди, сніг кружляв так густо. Він поспішив до будинку сусідки. Він бачив її, зовсім старенька, невже, щось сталося.

Чим ближче він підходив, тим виразніше вимальовувалося щось масивне і темне на ґанку сусідського будинку. Підійшовши впритул, Ігор на мить остовпів.

– Та як же це! – Подумки вилаявся він і, підхопивши однією рукою дівчинку, іншою хлопчика, попрямував додому.

Герда бігла слідом, махаючи хвостом. Ігор бачив цих дітей, бачив і те, що їхній батько вживає, не схвалював, звичайно, але не думав, що все так погано.

Михайло першим розплющив очі. Було тепло, кімната була незнайомою. Він трохи підвівся на дивані, і тут же до дивана підбігла та сама руда собака.

Михайло здригнувся. Собака поклала морду на край і дружньо замахала хвостом.

– Її звуть Герда. Можеш погладити, не вкусить. – Сказав похмурий сусід, увійшовши в кімнату слідом за собакою. Зараз і він не здався Михайлу похмурим, скоріше задумливим.

Мишко простягнув Герді руку, і вона ткнулася в неї вологим носом. Михайло посміхнувся.
Слідом прокинулася і Ліда.

Дядько Ігор посадив їх снідати і сказав, що скоро повернеться. Але скоро повернулася не він, а баба Віра. Вона зітхала і гірко кивала головою, дивлячись на дітей, а потім запитала:

– У вас зовсім нікого немає, крім тата? Тата більше немає,він отруївся. – Михайло нахмурився.

– Нікого. – Буркнув у відповідь.

– У дитячий будинок вас заберуть, виходить. – Баба Віра зітхнула ще гірше. Михайло опустив очі в тарілку. Ліда, не розуміючи, що відбувається, дивилася то на нього, то на бабу Віру.

– Тітка Ліза є. – Сказала вона тихо.
***
Михайло замислившись, легенько підштовхував гойдалку, в якій сиділа Ліда. Минуло вже півроку. Загалом, в дитячому будинку було непогано. Інші діти прийняли їх нормально.

– Лідку б ще хтось міг взяти, вона молодша, але вас двоє. Двох навряд чи хтось візьме. – Зі знанням справи пояснив кучерявий Льоня.

Йому, напевно, видніше, він з народження сирота, а вже старший за Михайла .«Може, воно й нічого, годують добре, і вихователька Ірина Павлівна добра. Жити можна» – розмірковував Мишко.

– Герда! – Раптом крикнула Ліда, і Мишко обернувся. На алеї стояла тітка Ліза, а поруч з нею дядько Ігор, який тримав на повідку Герду.

Герда скиглила, переминаючись з ноги на ногу, і поривалася до дітей, але розуміючи, що не можна, не відходила від господаря. Ліда зістрибнула і побігла назустріч. Михайло поспішив за нею.

– Ви чому тут? – Запитав він, намагаючись приховати свою радість.

– За вами. – Посміхнувся дядько Ігор. Тітка Ліза теж посміхнулася і погладила Ліду по голові.

Доля Михайла і Ліди не виходила з голови Ігоря. Сам не знаючи для чого, він вирішив розшукати ту саму тітку Лізу.

Ліза зітхала, хитала головою і навіть заплакала, слухаючи розповідь Ігоря, а потім рішуче сказала:

– Діти хороші, вони пропадуть у дитячому будинку. Я їх заберу.

– Можуть не віддати. Ви одна, їх двоє, і квартирка у вас невелика, і дохід… – Ігор озирнувся і знітився.

– Я допоможу. – Пообіцяв Ігор.

Поки дізнавалися все, збирали документи і т.д., зблизилися, потягнулися один до одного і вирішили жити однією великою і дружною родиною. Через рік в їхній родині з’явилася на світ ще одна дівчинка.

– Ми тепер у меншості, Мишко, у нас три дівчинки. Це велика відповідальність. – Жартома повчав Ігор, коли вони з Михайлом збирали дитяче ліжечко, готуючись до виписки Лізи з малятком.

– Чотири. – Розсміявся Михайло, погладивши по голові Герду, яка крутилася поруч.