Людмила вдруге піднесла шпильку до розірваної сукні й безнадійно зітхнула.
— Ну що, врятуєш? — запитав Олег із дверей.
— Хіба пластирем заклеїти й сказати, що так задумано.
— Викинь її.
— А на ювілей до твого батька я в чому поїду?
— Не поїдемо нікуди. Скажу, що нас обох скосила хвороба.
— Мене — сукнею, а тебе за компанію?
— Саме так.
— Дуже переконливо. Особливо коли твоя мама ввечері побачить фото, де ми здорові сидимо вдома й їмо котлети.
— Скажу, що ми блискавично одужали. Якраз до вечері.
Людмила усміхнулася, але сукню все ж поклала на ліжко. Учора вона допомагала сестрі закривати дачний сезон. Потягнулася за дерев’яним ящиком, зачепилася рукавом за дріт — і тканина розійшлася майже до талії.
А сьогодні Геннадію Павловичу, Олеговому батькові, виповнювалося шістдесят п’ять. До виїзду залишалося менше двох годин.
— Може, заїдемо в магазин? — запропонував Олег.
— Ні. Я себе знаю: схоплю перше, що налізе, а потім воно десять років у шафі висітиме.
Вона відчинила шафу, трохи пошукала й за кілька хвилин стала перед дзеркалом у вільному лляному костюмі болотяного кольору.
Олег обережно зазирнув до кімнати.
— Ти впевнена?
— А що з ним не так?
— З ним усе так. Але мама три дні пише в сімейний чат про святковий одяг. Таке враження, що нас по телевізору покажуть.
Тамара Аркадіївна готувалася до ювілею чоловіка ґрунтовно: замовила заміське кафе, запросила ведучого й фотографа, розпорядилася поставити окремий столик із сімейними світлинами. Усіх жінок обдзвонила особисто, нагадавши, що це «ювілей, а не посиденьки на кухні». Чоловікам заборонила приходити в джинсах.
— Одягну світлу блузку, сережки й туфлі, — сказала Людмила. — Буде нормально.
— Для моєї мами?
— Я ж не на ній одружена.
Олег хмикнув:
— От за це я з тобою двадцять сім років і живу.
Людмила ще раз глянула в дзеркало. Костюм був чистий, випрасуваний і зручний. Не вечірня сукня, звісно, але й не комбінезон для копання картоплі.
Дорогою вони заїхали до майстра. Олег знайшов для батька старий радіоприймач, схожий на той, що був у Геннадія Павловича в молодості. Майстер відновив корпус, замінив деталі й налаштував апарат.
Олег обережно поставив коробку в багажник.
— Якщо зараз не запрацює, батько розчарується більше, ніж якби ми взагалі нічого не подарували.
— Учора ж працював.
— Учора татові ще не було шістдесяти п’яти. Відповідальності було менше.
До кафе вони приїхали пізніше за інших. Олег діставав важку коробку, а Людмила пішла до зали.
Щойно вона переступила поріг, то зрозуміла: чоловік не перебільшував. Сукні, зачіски, прикраси, підбори. Навіть Олегова двоюрідна сестра, яка називала шпильки винаходом ворогів людства, сьогодні стояла саме на них.
Людмила мимоволі поправила піджак.
Першою її помітила Тамара Аркадіївна. Вона сиділа із сестрою та сусідками й на мить замовкла.
— Людо?
— Добрий вечір, Тамаро Аркадіївно. І вас вітаю! Шістдесят п’ять років із таким чоловіком — майже спільне досягнення.
Геннадій Павлович, почувши її голос, обернувся й усміхнувся. Свекруха ж повільно оглянула невістку з голови до ніг.
— Це ти в чому приїхала?
— У костюмі.
— Бачу, що не в купальнику.
Сестра Тамари Аркадіївни хихикнула. Свекруха торкнулася великої накладної кишені.
— Ого! Мабуть, цілий город поміститься.
— Не перевіряла, — відповіла Людмила.
— А секатор?
— Секатор точно.
Сусідки засміялися. Людмила теж усміхнулася й пішла вітати свекра. Пояснювати всім історію порваної сукні їй не хотілося.
— Геннадію Павловичу, це поки що перша частина подарунка, — сказала вона й простягнула йому конверт.
Він дістав фотографію радіоприймача.
— Та невже! Де ви його знайшли?
— Олег постарався. Зараз і сам апарат принесе. Тільки не шукайте одразу короткі хвилі, спершу попросіть інструкцію.
— Людо, та я його й без інструкції налаштую!
— От тому й кажу: попросіть.
Свекор розсміявся. За кілька хвилин зайшов Олег із коробкою. Гості оточили його, радіоприймач діставали й розглядали всі разом. Тамара Аркадіївна на якийсь час забула про невістчин костюм.
Але коли почали розсідатися, вона знову зупинилася біля Людмили.
— Геннадію, ну подивися! Всі гості як гості, а наша Людмила ніби просто з грядки до ресторану.
— Тамаро, — насупився чоловік.
— Та що? Я ж із любов’ю! Людо, ти хоч гумові чоботи в машині залишила?
Хтось тихенько хихикнув.
— Сідай уже, — додала свекруха. — А то ще ворони позлітаються на наше садове опудало!
Сміх став гучнішим, хоча й незручним. Олег перестав усміхатися.
— Мамо, годі вже.
Людмила торкнулася його руки й похитала головою. Сваритися на батьковому святі не хотілося. До того ж у її кишені лежало дещо, про що Тамара Аркадіївна поки не здогадувалася.
Коли Людмила сіла, ключі тихенько брязнули.
Три тижні тому Геннадій Павлович подзвонив їй і попросив приїхати.
— Людо, пам’ятаєш, мені від тітки дача дісталася?
— Звісно. Ви документи вже оформили?
— Так. Хочу її Тамарі подарувати. Вона ж сто років про маленьку дачу мріє.
— А вона знає?
— Думає, я продаватиму. Хочу зробити сюрприз. Тільки там стільки всього накопичилося… А з моїм коліном сама знаєш.
— Коли поїдемо дивитися?
— Допоможеш?
— Геннадію Павловичу, ну а як же?
Будиночок за двадцять кілометрів від міста виявився міцним, але занедбаним. Там були банки без кришок, кришки без банок, зламані стільці, старі листівки й чайник, який ніхто не наважувався вмикати.
Геннадій Павлович оплачував робітників, матеріали й вивезення мотлоху. Людмила шукала майстрів, зустрічала доставки, мила кухню, обирала фіранки й мало не годину боролася із замком у сараї.
Усе це вона робила в тому самому лляному костюмі. У великих кишенях носила телефон, рукавички, рулетку, гроші, ключі й навіть яблуко.
Олег знав, що дружина допомагає батькові з дачею, але не знав, кому її готують.
— Тільки йому не кажи, — попросив Геннадій Павлович. — Він матері проговориться.
— Та я ж не дитина! — обурився Олег, коли вони сказали, що подробиці поки секрет.
— Саме тому тобі так важко мовчати, — відповіла Людмила.
Зараз, за святковим столом, Тамара Аркадіївна знову звернулася до невістки:
— Людо, ти все-таки сьогодні прямо з ділянки?
— Ні.
— А вигляд переконливий.
Цього разу майже ніхто не засміявся. Геннадій Павлович поклав виделку.
— Тамаро, може, досить?
— Та що ви всі такі серйозні? Я ж жартую.
— Один раз — жарт. А на четвертий уже ціла екскурсія виходить.
Свекруха образилася й замовкла. Та ненадовго. Побачивши фотографа, вона гукнула:
— Люду великим планом зніми! Поки висока дачна мода не минула.
Олег уже відкрив рота, але до мікрофона саме підійшов ведучий і запросив іменинника сказати перший тост.
Геннадій Павлович підвівся.
— Я ненадовго. Бо поки я промову виголошу, їжа охолоне, а винним, звісно, буду я.
Гості засміялися. Він подякував рідним, дітям, дружині, а потім повернувся до Людмили.
— І окремо хочу подякувати Люді.
Тамара Аркадіївна здивовано глянула на чоловіка.
— А їй за що?
— Зараз дізнаєшся. Пам’ятаєте, як мені від тітки дача дісталася? Я вирішив привести її до ладу. Сам після операції багато зробити не можу, а Люда там майже всі вихідні провела.
За столом притихли.
— Вона знайшла робітників, організувала вивезення сміття, будинок відмила. Ми разом меблі вибирали, веранду впорядковували.
Тамара Аркадіївна розгублено подивилася на невістку.
— Яку ще дачу?
— Твою, Тамаро.
— Чию?
— Твою, — повторив він і дістав документи. — Я хочу її тобі подарувати. Якщо погоджуєшся, цього тижня поїдемо все оформлювати.
— Геннадію, не жартуй.
— Я серйозно, люба.
Він поклав перед дружиною папери й комплект ключів. А тоді повернувся до Людмили:
— А запасні в тебе?
— Зараз.
Людмила опустила руку у велику кишеню піджака й дістала в’язку з дерев’яним брелоком.
— Ось, будь ласка.
Хтось коротко хмикнув. Сестра Тамари Аркадіївни раптом дуже уважно взялася за салат. Сусідка, яка сміялася з кишень найголосніше, схилилася над серветкою.
Геннадій Павлович простягнув дружині телефон.
— Дивись.
На фотографіях був чистий світлий будинок, веранда зі столиком, нові фіранки. А ще Людмила: зі шваброю, з відром, біля дверей сараю, де майстер лагодив замок. На кожному знімку — у тому самому костюмі.
— То це ти там усе… — Тамара Аркадіївна не договорила.
— Не все, — відповіла Людмила. — Геннадій Павлович оплачував, робітники важке робили. Я переважно організовувала й відмивала.
— А чому мені нічого не сказала?
— Це ж сюрприз для вас.
Свекруха знову глянула на костюм.
— А сьогодні ти чому в ньому?
— Учора сукню порвала. У сестри на дачі за дріт зачепилася. Іншого святкового не знайшлося, а цей чистий і випрасуваний.
Людмила присунула до неї запасні ключі.
— Забирайте. Мені їх у садовій кишені більше носити не треба.
Олег прикрив рота рукою. Геннадій Павлович засміявся, за ним ще кілька гостей. А Тамара Аркадіївна дивилася на ключі.
— Людо… Я сьогодні зайвого наговорила. Вибач, будь ласка.
Людмила трохи помовчала.
— Давайте не будемо зараз про це. У Геннадія Павловича день народження.
— Але ж я…
— Тамаро Аркадіївно, потім. Зараз святкуємо.
Свекруха кивнула. Більше того вечора про костюм вона не сказала жодного слова.
А коли фотограф покликав родину на спільний знімок, сама поставила Людмилу поруч і міцно обійняла її за плече.
За тиждень усі разом поїхали оглядати дачу. Тамара Аркадіївна приїхала у світлих штанях, короткій куртці та чистеньких черевиках. Людмила побачила її й підняла брови.
— Навіть не починай, — одразу сказала свекруха. — Я тут нічого робити не збираюся. Для чого ж тоді чоловіки?
Геннадій Павлович саме діставав із багажника складаний стіл.
— Щоб вчасно відійти подалі, люба.
Перші двадцять хвилин Тамара Аркадіївна лише оглядала нові володіння. Потім вирішила сама відчинити хвіртку й притулилася до свіжопофарбованої петлі. На світлих штанях залишилася смуга.
— Ну чудово!
Трохи згодом вона пішла дивитися на смородину, зачепилася рукавом за гілку й завмерла.
— Людмило.
— Що сталося?
— У тебе є щось таке… щоб не шкода?
— Чого не шкода?
— Замазати чи порвати. Для роботи.
Людмила дістала з шафки на веранді стару куртку Геннадія Павловича. Простору, добротну, з величезними кишенями.
Тамара Аркадіївна вдягла її, подивилася на своє відображення у вікні й зітхнула:
— Ну що ж, сідай тепер, садове опудало.
Людмила розсміялася:
— Це ви кому?
— Собі, кому ж іще? Я тепер навчена досвідом.
Вона засунула руки в кишені й здивовано поворушила пальцями.
— Слухай, а справді зручно. Ключі хоч від чого-небудь тут є?
— Сьогодні немає, Тамаро Аркадіївно.
— Тоді можна розслабитися.
Відтоді «садовим опудалом» Тамара Аркадіївна називала тільки себе. Чужий одяг більше не коментувала, зате часом поглядала на кишені. А раптом там знову знайдеться якась несподівана нерухомість?