Моя рідна сестра Світлана ще 13 років тому вийшла заміж і поїхала жити в Італію. Її нареченим став українець, який з мамою ще раніше, в дитинстві, виїхав за кордон.
Світлані я ніколи не заздрила, хоча жила вона завжди краще, ніж ми з мамою і татом. Грошима сестра нам не допомагала, та й мама ніколи і не хотіла, щоб вона нас утримувала. Десь разів зо два на рік Світлана висилала нам посилки, в яких була в основному їжа – макарони, олія, кава, і одяг для мене, але не новий, а той, що Світлана вже відносила.
Ну нічого, нехай так. Ми навіть за весь цей час три рази були у неї в гостях, вони з чоловіком у самому Римі живуть, там є на що подивитися. Але більше тижня ми не затримувалися, не хотіли заважати, та й розуміли, що життя там дороге.
Світлана з Анатолієм до нас приїжджала всього один раз, коли оформляла на себе спадщину – наша бабуся переписала на неї свою квартиру. А мені, виходить, колись, в майбутньому, має дістатися квартира батьків.
Коли почалася війна, Світлана за нас дуже хвилювалася, телефонувала нам щодня, просила, щоб ми до неї приїхали. Але і я, і мама працюємо педагогами, то ж змогли ми поїхати аж на початку літа.
Світлана з чоловіком якраз купили собі будинок, якщо точніше – взяли під виплату на багато років. Там сума для мене захмарна, але моя сестричка не з боязких, вони все порахували і вирішили, що якось це витягнуть.
То ж ми з мамою поїхали, а тато лишився вдома. Перші дні все було чудово, було видно, що Світлана дуже рада, що ми нарешті в безпеці. Треба сказати, що ми приїхали не з пустими руками, якісь заощадження у нас були, та й відпускні нам виплатили. То ж ми справно купували продукти, і навіть хотіли заплатити частину комунальних послуг, та Світлана не дозволила.
Чесно кажучи, мама відразу казала, що їде лише на літо, і буде повертатися додому, бо не може залишити ні школу, ні батька. А я десь в глибині душі планувала, що залишуся в Італії, я навіть останніх два роки мову вчила, і сестра добре про це знає. До того ж , будинок великий, місця всім вистачає. Я вже навіть на роботі попередила, що швидше за все буду звільнятися.
Але якось наприкінці серпня я випадково почула розмову Світлани з її чоловіком. Він був дуже незадоволений тим, що ми так довго у них гостюєм. Він навіть порахував, що туристи в Італії за добу платять на квартирах мінімум вісім євро, і це скільки ми б мали їм заплатити.
Я була ошелена почутим. Мамі я звичайно нічого не сказала, проте вона була дуже здивована тим, що я змінила своє рішення і теж повертаюся додому.
Проте ні сестра, ні її чоловік не переконували нас в тому, щоб ми ще залишилися, то ж ми зібрали валізи і поїхали додому. Перед від’їздом я відрахувала 800 євро і поклала в тумбочку сестрі. Це були мої останні гроші, які я збирала кілька років. Але я вирішила заплатити за своє проживання за три місяці, а за маму вони вже нехай вибачають.
По дорозі додому мені зателефонувала Світлана. Я думала, вона зараз почне говорити навіщо я так зробила, адже знає, які у нас зараз важкі часи. А вона навпаки зраділа, подякувала, сказала, що їм якраз не вистачає на якийсь диван чи ще яку дрібничку – я не запам’ятала, бо поставила слухавку.
Приїхали ми додому, я сиджу і думаю – що це було? Що сталося з моєю сестрою? Невже гроші стали важливішими за родинні стосунки?
