– Ні, – твердо відповів він. – Вирішено. Настя житиме з нами. Аліса звикне.
За тиждень Настя переїхала. Тиха, бліда, з погаслими очима. Вона майже не розмовляла, лише кивала у відповідь на запитання.
Дзвінок пролунав о пів на дванадцяту ночі. Дарина тільки-но задрімала під рівне дихання чоловіка, і різкий дзвінок телефону змусив її здригнутися. Серце тривожно заколотило – у таку годину хорошого не чекай.
– Максиме, – легенько штовхнула вона чоловіка. – Максиме, прокинься! Телефон.
Він ривком сів на ліжку, схопив слухавку. Дарин напружено стежила за його обличчям – воно змінювалося з кожною секундою, стаючи все білішим і білішим.
– Як це… коли? – глухо спитав він. – Так… так… зрозумів. Зараз буду.
Максим поволі опустив телефон. Його пальці тремтіли.
– Що трапилося? – прошепотіла Дарина, вже здогадуючись, – сталося непоправне.
– Петро з Наталкою… – він ковтнув. – Аварія. Обидва. Прямо на місці.
У кімнаті повисла важка тиша, що порушувалася тільки цоканням годинника. Дарина дивилася на чоловіка і не могла повірити.
Тільки позавчора вони разом сиділи на кухні, пили чай, Наташа ділилася рецептом нового пирога. А Петро, найкращий друг Максима ще зі студентських часів, розповідав байки про рибалку.
– А Настя? – раптом згадала Дарина. – Господи, а що з Настею?
– Вона вдома була, – Максим квапливо натягував штани. – Мені треба їхати, Даша. Там… треба впізнання. І взагалі.
– Я з тобою.
– Ні! – Він різко обернувся. – Аліса сама залишиться. Не варто її лякати серед ночі.
Дарина кивнула. Чоловік мав рацію – нема чого вплутувати дванадцятирічну дочку в цю трагедію. Принаймні зараз.
Всю ніч вона не стуляла очей. Ходила по квартирі, постійно поглядаючи на годинник.
Зазирнула до сплячої Аліси – та сопіла, підклавши долоню під щоку, руде волосся розкидалось по подушці. Така світла, така беззахисна.
Максим повернувся під ранок – змарнілий, з червоними очима.
– Все підтвердилося, – стомлено промовив він, падаючи в крісло. – Лобове… з фурою. Вони не мали шансів.
– А що тепер із Настею буде? – тихо спитала Дарина, ставлячи перед чоловіком чашку міцної кави.
– Не знаю. У неї тільки бабка у селі залишилася, десь у Франківській області. Стара зовсім, ледве ходить.
Вони помовчали. Дарина дивилася у вікно, де займався сірий, вогкий світанок. Настя, похресниця Максима, була ровесницею їхньої Аліси. Хороша, тиха дівчинка, що завжди трималася трохи осторонь.
– Знаєш, – повільно промовив Максим, – я думаю… А може, нам її взяти?
Дарина різко обернулася:
– Ти серйозно?
– А що? Місце є, кімната вільна. Я таки її хрещений. Не віддавати ж дитину до дитбудинку!
– Максиме, але це… це дуже серйозно. Потрібно все обміркувати. З Алісою порадитись.
– А що обмірковувати? – Він стукнув кулаком по столу. — Дитина без батьків залишилося! Моя похресниця! Я собі у вічі дивитися не зможу, якщо його дочку кину!
Дарина прикусила губу. Звичайно, чоловік має рацію. Але якось все надто швидко, надто несподівано.
– Мамо, тату, а що сталося? – сонний голос Аліси змусив обох здригнутися. – Чому ви так рано встали?
Вони переглянулись. Момент істини настав раніше, ніж вони очікували.
– Доню, – почала Дарина, – присядь. У нас дуже погані новини.
Аліса слухала мовчки, тільки очі ставали дедалі більше. А коли батько сказав про те, що Настя житиме з ними, раптом різко встала:
– Ні! – вигукнула вона. – Не хочу! Хай до бабусі їде!
– Алісо! – обсмикнув її Максим. – Як тобі не соромно! У людини таке горе…
– А що мені з цього? – очі дівчинки блиснули. – Це не мої проблеми! Я не хочу ділити з нею будинок! І вас не хочу ділити!
Вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима. Дарина безпорадно подивилася на чоловіка:
– Може, справді не варто поспішати?
– Ні, – твердо відповів він. – Вирішено. Настя житиме з нами. Аліса звикне.
За тиждень Настя переїхала. Тиха, бліда, з погаслими очима. Вона майже не розмовляла, лише кивала у відповідь на запитання.
Дарина намагалася оточити її турботою. Вона готувала улюблені страви, купила нову постільну білизну з метеликами.
Аліса демонстративно ігнорувала Настю. Замикалася у своїй кімнаті, а якщо стикалася з нею в коридорі – відверталася і проходила повз неї.
– Припини так поводитися! – вичитував її батько. – Май совість!
– А що я роблю? – Огризалася Аліса. – Я її просто не помічаю. Маю право! Це мій дім!
Напруга в будинку зростала з кожним днем. Дарина металася між дівчатками, намагаючись згладити гострі кути. Але що більше вона старалася, то гірше ставало.
А потім зникли сережки. Улюблені, золоті, із маленькими діамантами – подарунок Максима на десяту річницю весілля.
– Це вона взяла! – випалила Аліса, коли Дарина виявила пропажу. – Я бачила, як вона у вашу спальню заходила, коли вас вдома не було!
– Неправда! – Вперше за весь час Настя подала голос. – Я нічого не брала! Я не злодійка!
Вона розплакалася і втекла до себе. Максим похмуро глянув на дочку:
– Ти це спеціально, так? Вирішила її вижити?
– Та я правду говорю! – Аліса тупнула ногою. – Вона вдає! Прикидається нещасною, а сама…
– Досить! – обірвала її Дарина. – Не треба сваритися. Знайдуться сережки. Може, я сама їх кудись поклала і забула просто.
Але через три дні зі скриньки зникло кільце. Єдина пам’ять про матір Дарини.
– Ну, і це теж випадково пропало? – уїдливо поцікавилася Аліса. – Чи вдаватимемо, що нічого не відбувається?
Вона стояла посеред вітальні, уперши руки в боки – точнісінько маленька фурія. А у дверях застигла бліда Настя, кусаючи губи та часто кліпаючи, наче стримуючи сльози.
Дарина переводила погляд з однієї дівчинки на іншу. І вперше за ці дні їй здалося, що вона починає щось розуміти.
Дарина сиділа на краю ванни, крутячи в руках пляшечку з зеленкою. Просте рішення прийшло до неї випадково – вона саме обробляла поріз Насті від паперу, коли майнула ця думка. Зеленка. Така ж уїдлива, як брехня, і така ж помітна, як правда.
Дочекавшись, поки всі заснуть, вона дістала скриньку з прикрасами. Кожне кілечко, кожну сережку обережно помітила крихітною точкою.
– Що я роблю? – прошепотіла вона у темряві. – Господи, до чого дійшло…
Наступного ранку зник кулон. За столом було тихо. Настя похмуро колупала ложкою вівсянку, Аліса демонстративно відвернулася до вікна. Максим похмуро пив каву.
– Дівчатка, – Дарія намагалася говорити спокійно. – Покажіть мені руки.
Вони здивовано дивилися на неї.
– Навіщо це? – насупилась Аліса.
– Просто покажіть.
Настя перша простягла розкриті долоні – чисті, без жодної цятки. А ось Аліса зволікала.
– Я не буду! – Вона спробувала підвестися з-за столу.
– Сядь! – гримнув батьківський голос. – Негайно покажи руки матері!
Аліса, закусивши губу, простягла руки. На подушечках пальців зеленіли крихітні крапки.
У кухні повисла дзвінка тиша. Було чути, як цокає годинник на стіні, як гуде в трубах вода, як важко дихає Максим.
– Ти… – він задихнувся від гніву. – Ти звинувачувала Настю, а сама…
Аліса схопилася, перекинувши стілець. В очах був жах і щось ще – може, сором?
– Ненавиджу вас! – вигукнула вона. – Усіх ненавиджу!
Перш ніж хтось встиг її зупинити, вона вибігла до коридору. Грюкнули вхідні двері.
– Алісо! – Дарина рвонулася слідом, але чоловік перехопив її за плечі.
– Нехай провітриться, – твердо сказав він. – Нехай подумає над своєю поведінкою.
Але йшов час, а Аліса все не поверталася. Телефон не відповідав. Надвечір Дарина вже місця собі не знаходила.
– Треба дзвонити в поліцію, – тремтячим голосом сказала вона. – Вже темніє…
І тут Настя, яка мовчала весь день, раптом стрепенулась:
– Здається, я знаю, де вона може бути.
– Звідки? – здивувалася Дарина.
– Я… іноді бачила. Вона любить сидіти в старій альтанці в парку. Там, де ставок.
– Чому ти раніше не сказала? – підвівся Максим.
– Ви не питали, – знизала плечима Настя. – Я схожу за нею. Одна. Будь ласка.
Дарина подивилась на чоловіка. Щось було в Настіному голосі – якась нова, незнайома нотка. Впевненість? Рішучість?
– Іди, – кивнула вона.
Минула година. Друга. За вікном згустіли сутінки, коли у двері подзвонили.
На порозі стояли обидві дівчинки – розпатлані, почервонілі. У Аліси очі набрякли від сліз, але в них більше не було злості. А Настя… Настя вперше за цей час усміхалася.
– Мамо, – тихо сказала Аліса. – Вибач мені. Я… я все поверну.
– Я знаю, люба, — Дарина притягла доньку до себе. – Знаю.
– Я просто думала… – Аліса схлипнула. – Я думала, ви тепер її більше любитимете. Вона ж така нещасна. А я…
– Дурепа – раптом сказала Настя. – Хіба можна вкрасти кохання? Воно чи є, чи його нема.
Дарина здивовано дивилася на падчерку. Звідки у дванадцятирічній дівчинці така мудрість?
– Ми з нею поговорили, – пояснила Настя, помітивши її погляд. – Довго говорили. Про все.
– І знаєте, що? – Аліса раптом усміхнулася крізь сльози. – А вона класна. Настя наша. Уявляєте, вона теж любить Гаррі Поттера! І у шахи грає! Мамо, чи можна вона житиме в моїй кімнаті? Ну, будь ласка!
Дарина відчула, як підступають сльози. Вона обійняла обох дівчат, пригорнула до себе. Десь у глибині квартири голосно висякався Максим.
Пізніше, відправляючи дівчаток спати, вона почула їхній шепіт:
– Слухай, а можна я зватиму тебе сестричкою? – долинув голос Аліси.
– Можна, – у голосі Насті звучала посмішка. – Тільки за однієї умови.
– Якої?
– Навчиш мене браслети з бісеру плести? У тебе такі гарні виходять…
Дарина тихенько зачинила двері. У кухні чекав Максим – із двома келихами.
– Знаєш, – задумливо промовив він, розливаючи рубінову рідину, – а Петро з Наталією зараз, мабуть, радіють. Там, нагорі.
– Думаєш? – Вона взяла келих.
– Впевнений. Їхня дівчинка вдома. У сім’ї. І тепер вона має сестру.
За вікном мерехтіли зірки. Десь вдалині гавкали собаки. А в дитячій кімнаті дві дівчинки, ще недавно чужі одна одній, шепотіли про своє, дівоче, поступово стаючи справжніми сестрами.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
