– Мамо, не кидай мене! Ну, матусю! – Я ридав, уткнувшись їй у живіт. Вдихав улюблений смачний запах своєї рідної матері.
Горе було всепоглинаючим. Воно випливало зі сльозами з очей, але не покидало мене. Не залишало межі кімнати. Воно заповнювало приміщення і погрожувало звести з розуму.
– Я не кидаю тебе, сонечко, Петре, ну що ти?! Я просто ненадовго поїду. А потім повернуся за тобою.
Мати не повернулася. Мама поєдналася законним шлюбом зі своїм американцем, який був на десять років її молодшим, і народила йому двох дітей: Джеймса та Лінду.
Я знав, що мама пише листи. Бабуся Рита залишала їх на столі. Товсті конверти, в які було вкладено барвисте закордонне життя, надруковане на фото.
І ще подарунки… вона надсилала подарунки, яких я так і не міг змусити себе доторкнутися. Вони стояли запаковані.
Бабуся казала:
– Ну чого квартиру захаращувати? Не треба тобі, то віддай комусь. Чи, може, я сусідам запропоную купити?
– Та будь ласка, – байдуже знизував я плечима.
Мені було страшно розпаковувати ці коробки та пакети. Я боявся, що звідти вирветься запах мами, і мені знову буде нестерпно боляче, як тоді, коли я принижено просив її не їхати, а вона, наче не чула мене. Наче була вже зовсім чужа. Закордонна.
Я закінчував школу, коли мати надіслала запрошення в Америку.
Баба Рита зітхнула і запитала:
– Поїдеш?
– Ні – відрізав я.
Я не бачив матір десять років. Я відвик. Я не відчував до неї нічого… крім образи. Бачити маму мені зовсім не хотілося.
– Вона ж мати, – зітхнула бабуся.
– Ба, я до іспитів готуюся. Не заважай, га!
Незабаром у квартирі пролунав телефонний дзвінок. Якийсь дивно-довгий. Серце підстрибнуло і завмерло, а я застиг на півдорозі до апарата.
– Чого ж не береш, безглуздий? – лаялася баба Рита. – Алло? Алло? Анько? Чую, чую. Так-так. Зараз покличу.
Вона простягла в мій бік руку із затиснутою в ній слухавкою. Я похитав головою і позадкував назад.
– Я не хочу з нею говорити!
Бабуся так і не переконала мене полетіти до матері в Техас.
– Що я в тому Техасі не бачив? – відмахувався я. – Був би Голлівуд, я б ще подумав.
– Дурень ти, Петько. Поки молодий, чого не їхати? На халяву.
Я вступив після школи на юридичний. Закінчив та проходив практику у помічниках у іменитого адвоката. Так, принеси-подай, звичайно. Але й інформації вистачало.
В Олексія Володимировича було чого повчитися.
У нього ж у конторі я познайомився зі своєю майбутньою дружиною – з Лікою. Вона була гарною і скромною, але я не спокушався.
Адже моя мати теж зовні виглядала, як пристойна людина. А вчинила зі мною не по-людськи якось. Я боявся, що так і чекатиму каверзи від усіх жінок – дякую, мамо!
Через пару років, коли я вже був не «шісткою» Олексія, а повноцінним адвокатом-початківцем, пішла із життя моя бабуся. Просто не прокинулася вранці.
Бабуся не була надто доброю та ласкавою, але вона виростила мене. Виховала з мене хорошу людину, яка знайшла своє місце в суспільстві. А я міг, напевно, зі злості на матір вирости якимось маргіналом.
Коли раптово пішла бабуся, мій бос виявив себе справжнім старшим товаришем. Запропонував будь-яку підтримку. Взагалі всі були до мене добрі. І колеги, і друзі, і сусіди – так було легко переживати втрату.
Але моя дружина, Ліка сказала:
– Ти повинен повідомити матері. Можливо, доведеться відкласти поховання, поки вона не приїде. Папери ми надішлемо, щоб вона швидше оформила поїздку додому.
– Навіщо? – тупо спитав я.
– Ти що? Рита – її мати! Вона заслуговує знати, має право попрощатися.
– Усі ці майже двадцять років їй не було до Рити жодної справи! Як і до мене.
– Петре… ти не маєш рації! Просто переступи через себе і зв’яжися з нею.
– Та я навіть не знаю як! – я підвищив голос. – Я не знаю, як! У бабусі, може, й був телефон, а в мене… немає.
Тут мене затрясло, і я заплакав, як маленький хлопчик. Ліка знайшла номер матері й сама зателефонувала.
Мати сказала, що їй шкода, але вона не встигне приїхати.
– Ми можемо відкласти церемонію, – сказала розгублена Ліка. – У нашого начальника є зв’язки…
Потім послухала стрекотіння в слухавці і сказала з сарказмом:
– І вам всього найкращого!
Скинула дзвінок і подивилася на мене:
– Вона сказала надіслати їй рахунок. Твоя мати чи то недолуга, чи то стерво, чи все разом.
– Давай більше ніколи не будемо їй дзвонити! – я витер сльози.
Ми поховали бабусю Риту і життя потихеньку почало входити у свою колію. Ще через два роки у нас народився син Рома.
Коли йому було вже пів року, увечері Ліка пішла за чимось у магазин, а я носив сина на руках по квартирі і щось йому наспівував.
Тут у двері наполегливо подзвонили.
– Твоя мама ґава, – жартома сказав я. – Твоя мати ключі не взяла. Мамочка забудько. Так, Ромочко?
Ромка заливисто розреготався, а я відчинив двері й побачив незнайому жінку. Вона була надмірно повною і в перуці.
Я завис у подиві – хто це? Біля ніг жінки стояла дорога валіза, і в голові у мене клацнув тумблер розуміння.
– Доброго дня, синку, – сказала тітка безбарвним голосом. – Я пройду?
– Мамо?!
Ромка, почувши знайоме слово, закрутив головкою.
– Стояти важко, – сказала мати.
– Ну… проходь.
Вона пройшла в кімнату і важко опустилася на диван.
Що сталося з нею? Я не впізнавав у ній нічого. Жодної знайомої рисочки. Але це точно була вона. Внутрішнє почуття нагадувало мені, що вона. Ось тільки зовсім інша. Чужа.
– Що сталося з тобою? – Запитав я, намагаючись приховати неприязнь.
Мати не відповіла. Задала своє запитання:
– Онук мій?
– Це мій син. Мій син! – я наголосив і на «мій», і на «син».
Який він їй онук?
Вбігла Ліка з пакетом, побачила незнайому жінку, і стала, як укопана. Потім зрозуміла. Забрала Рому, та пішла на кухню.
– Ти чого приїхала? – скривився я.
– Хворію я, Петре. Не довго мені залишилося, – пом ираю я.
– А чого тобі не поми.рається там, га?
Мене трясло зсередини, я не міг заспокоїтись.
– Там… там я боролася. Поки не сказали, що все. Тепер тільки справи до ладу приводити. Ось я і… приводжу.
Мати лишилася. Ліка допомогла їй влаштуватися в колишній бабусиній кімнаті. А я схопив пляшку біленької з холодильника і одним махом хильнув три чарки. Дружина увійшла, забрала пляшку, в яку я вчепився, як у щит, і прибрала назад.
– Досить. Не допоможе.
– Ні… ти подивися, яка вона? Спочатку кинула тут усіх: матір свою, мене. А як їй хріново стало, вона приїхала! Справи вона до ладу приводить! Совість свою, яка раптом прокинулась, вирішила потішити! Ненавиджу!
– Петю… вона справді не жилець. Я дивилася на папери.
Ліка дуже добре знала англійську.
– Далі, що? Від мене ви що хочете?
– Нічого. Я не хочу нічого. Ходімо спати, га?
Вночі Ліка будила мене кілька разів. Я кидався і плакав. Мені снився один і той самий сон. Мати виходить за двері з валізою, а я залишаюся. А з нею разом виходить за двері моє щастя, моє дитинство, моє безтурботне життя.
Вранці я став іншою людиною. Ні, я не пробачив матір. Але я зрозумів, повірив, що втрачаю її вже назавжди. Зовсім назавжди – жодних листів із фотографіями, подарунків та дзвінків звідти вже не буде.
Вона стояла біля вікна, коли я зайшов.
– Я прощаю тебе, мамо, – сказав я.
Це не було правдою. Але навіщо їй було знати це зараз? Вми.рати, мабуть, страшно.
Мама обійняла мене. Я відчував запах її закордонної перуки, доброї та дорогої, але такої чужої.
Мені вже не було боляче. Я був дорослим, одруженим і майже успішним. І дитинство скінчилося з відходом бабусі. А незабаром воно закінчиться зовсім. Таке життя.
Але в цьому житті я знав головне:
– У мого сина завжди буду я – його рідний батько. І його дитинство закінчиться вчасно, – не надто рано і не пізно…
Як ви вважаєте, слушно вчинив Петро? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайкми!