“Обирай з ким залишишся”, – сказав батько того дня. Мама ледь із ліжка підвелась і все просила мене піти із татом, бо у тій родині мені буде краще. “Ну то залишайся тут” – обвів поглядом нашу квартиру з явною зверхністю, – “Ще тричі згадаєш моє добро, та пізно буде”.
Для мене малої тато був завжди найкращим. Я бігла його будити на роботу, зустрічала біля порогу, несла йому домашні капці. Разом ми дивились його улюблений футбол вечорами і саме він навчив мене грати у шашки.
На свій сором скажу, що я мами у дитинстві практично і не пам’ятаю. Вона пропадала на кухні, прала, ходила квартирою із віником, а то щось шила вечорами. Тато був мені ТАТО, а от мама – є, та й все на тому.
Батьки ніколи не жили мирно і в домі не було спокою. Я пам’ятаю, як батько вимовляв матері за недосолений суп, або за те, що вона не встигла випрасувати і висушити його сорочку.
Тоді мені малій і справді здавалось, що мама не права. Тато прийшов з роботи, він виморений, а мама не встигла вечері приготувати. І байдуже, що татові потрібне було перше друге і третє, все свіже, а мама лиш на годину раніше поверталась від нього з роботи і вже за кілька годин мусила знову йти на роботу.
Тато був високим, харизматичним, симпатичним, Мама ж рідко підводила очі, із вічною гулькою на голові і скільки я її пам’ятаю, у одному і тому ж сірому сарафанчику.
Лиш коли я підросла дізналась і то не від мами, а від сусідки, що тато мій працював десь на прохідній і отримував мізер, а от мама у три зміни на хлібокомбінаті працювала. Саме мама тримала нашу сім’ю на плаву буквально: купувала продукти, одяг, оплачувала комунальні.
А коли мама занедужала тато пішов до іншої. Зібрав усе, що міг, що мало найменшу цінність і рушив у нове життя. Мене хотів із собою забрати, але не надто, бо як тільки я, на свій сором, завагалась, тато грюкнув дверима і зник з нашого життя на довгі десять років.
І от коли батька у нашій квартирі не стало, я вперше зрозуміла ким була насправді моя мама. Така добра, така ніжна квітка. Вона вміла сміятись і прекрасно співала. Її очі були блакитні, а волосся, якщо розпустити тугий пучок – кольору стиглої пшениці.
Ми жили на мамину крихітну пенсію, щось я підробляла, але які заробітки у 13? Нам було важко несказанно, інколи один буханець хліба на тиждень ділили, але той період я згадую із теплом у душі, бо саме тоді я вперше для себе відкрила свою Маму.
Працювати я пішла одразу після школи, але все ж закінчила інститут, хай і заочно, як і настояла моя мама. Моя зарплатня дала змогу знайти спеціалістів, зайнятись маминим здоров’ям. Вона їздила у санаторії, дотримувалась приписів і розквітала на очах.
Зрештою, їй стало ліпше і її хобі почало приносити непоганий дохід: мама пекла торти на замовлення, пекла смачнющі пироги, булочки круасани. Виявляється, у нинішній час, коли люди і вгору поглянути не завжди встигають, господині раді заплатити гроші за кілька десятків домашніх пиріжків, бо ж стояти на кухні просто не вистачає ні сил ні часу.
Нині мені 25, я заміжня, вже підростає синочок. Живемо із чоловіком у нашому будинку, що під великим містом. Доки ми працюємо мама бавить мого синочка, а коли той у садочку, наповнює наш дім ароматами свіжої випічки.
І коли, здавалось би, ми нарешті видихнули і життя увійшло у стабільне русло, у наше життя повернувся мій татусь.
— Ти його не впізнаєш, – говорила мама хлипаючи, – він був такий, такий, а це – старий і сивий дід. Якби не заговорив, я б повз пройшла. Я до квартири навідалась, а він на лавці сидить мене чекає. Три дні там сидів, уяви. Голодний був.
Виявилось, що мій татусь розлучився із другою дружиною якраз тоді, як спеціалісти поставили йому невтішний діагноз. Він пів року пробув у стаціонарі, зараз трішки легше стало, от і виписали. Але йти йому нікуди, бо ж усе життя він жив у дружин своїх.
Працювати він не може, а пенсію ще ж оформити потрібно. А до того часу потрібно ж і їсти, і жити десь. От і прийшов він до першої дружини.
— Ти знаєш, він же змінився: такий тихий і сумирний. В очах така туга, що й дивитись не можливо. Все вибачення за наше життя просив, за кожен день. Уявляєш, він готувати навчився. Я приходжу а він мене борщем нагодував. Сам не їв, не може, а для мене приготував.
Я аж підскочила. Тобто: “Я прийшла”?
— Тато, що у нашій квартирі? – запитую у матері.
Таки так – мама відчинила двері моєму батькові. Вона носить йому продукти, придбала одяг, готує для нього якусь спеціальні їжу:
— Ти зрозумій, йому не так довго залишилось. Він це розуміє, я це знаю. Він змінився, інша людина. Ми нарешті розмовляємо про все на світі. Так, він колись робив помилки, але чи не завдяки йому ми маємо все, що маємо нині? Я вдячна за те, що він тоді пішов, вдячна, що ми з тобою залишились удвох, що стали сильніші, що зрозуміли, які ми і скільки всього можемо. Ти ще молода, не розумієш.
Так, можливо я і молода, але що тут розуміти? Невже варта прощення людина, яка покинула тебе у найважчий момент? Невже життя, недуги, можуть змінити людину?
Зрештою, невже те що він прийшов до першої дружини за допомогою після всього що їй з його ласки довелось пережити, не підтвердження того, що тато не змінився ні на краплю?
От скажіть, така людина достойна прощення?
Головна картинка ілюстративна.
