— Олено, та не потрібен йому ні шампунь, ні гель для душу, ні дезодорант. У нього цього добра навалом, тим паче вже й мама сьогодні дзвонила, питала, чим онука потішити, я так думаю, буде стандартний набір, і Юлька теж цікавилася, який шампунь купити племінникові.
— Ну ти думай швидше, поки я в магазині, а то потім не до подарунків буде, поки зберемося, поки до вас доїдемо.
— Не треба нічого, Олено. Не морочся, приїжджайте.
— Ну ти ж мене знаєш, я просто так не можу.
Катерина ледь приховала тяжке зітхання. Та в тому й річ, що знала вона і сестер, і матір як облуплених. Наобіцяють золоті гори, дитина чекає на мега-подарунок, а за підсумком ось, шампунь та гель для душу.
— Дивись сама, що подаруєш, те подаруєш. Шурик будь-якому подарунку буде радий.
— Ну гаразд, сестро, зрозуміла. Скоро будемо.
Шурик бігав по дому, метушився, допомагаючи матері.
— Мамо, тітка Олена дзвонила?
— Так, синку.
— Ну то що, я починаю радіти заздалегідь?
Цього разу тяжкий зітхання стримати не вдалося. Якось сам собою він вийшов.
— Сашо, я тобі вже говорила, зараз ще раз повторю. Не май звички радіти заздалегідь, щоб потім не розчаровуватися.
— Мамо, але я ж за язик нікого не тягнув, вони самі обіцяли! Тим паче ти сама завжди говорила, що обіцянки треба виконувати!
— Говорила синочку, говорила. І сама намагаюся дотримуватися цього правила, але наша бабуся з тітками живуть за іншими принципами. Чув приказку про те, що обіцяного три роки чекають?
— Так. Там ще, начебто, і продовження є?
— Є. Обіцяного три роки чекають, а на четвертий забувають. Саньку, давай із тобою домовимося: якщо раптом станеться так, що телефон тобі сьогодні не подарують, обіцяй мені, що не будеш засмучуватися. Ми ж із тобою вирішили, що телефон у будь-якому разі в тебе буде, але трохи пізніше. До нового навчального року купимо, добре?
Сашко глянув на матір, зробив серйозне обличчя, немов зібрався образитися, а потім посміхнувся і кивнув.
— Домовилися, мамо. Скажи чесно, знову шампунь?
Катя зробила серйозне обличчя і кивнула, а потім, посміхнувшись, широко притиснула сина до себе і чмокнула його в чубату маківку. Сашко притулився до матері, і обійнявши її, посміхнувся у відповідь.
— Та нічого, мам. Шампунь так шампунь. Теж нормально. Я як завжди зроблю вигляд, що саме про це все життя мріяв.
Накриваючи стіл Катя думала. Як добре, що Сашко такий тямущий. Про таких кажуть, мовляв розумний не по роках. Дванадцять років йому сьогодні, а розуміє все. Інші діти в його віці характер показують, та тільки й уміють, що вимагати, купи те, купи це. У Сашка цього немає. З дитинства він такий спокійний та розважливий.
Згадала Катя, як Сашко, маленький, щокастий малюк перед походом у магазин запитував матір, мовляв, сік мені купиш? А кіндер? А на машинку сьогодні гроші є?
І Катя відповідала, що сік і кіндер куплю, а ось із машинкою складніше. Мовляв дивись, синку. Якщо дуже треба, то можемо купити маленьку машинку, або трохи потерпиш, і з зарплати візьмемо ту, яку ти давно хотів.
— Пожежну?
— Пожежну, Саньку.
І дитина, якій ледь виповнилося три роки, так смішно морщила ніс, хмурила брови, та так, що вигиналися вони будиночком, думала щось у своїй голові, а потім, кивнувши самому собі, говорила:
— Добре. Сьогодні без машини.
І жодного разу не було такого, щоб біля каси син закочував істерику, тупотів ногами і валявся по підлозі. Іноді, дивлячись на таких дітей, Катя внутрішньо стискалася, настільки неприємна була ця картина. Напевно, вона підсвідомо чекала, коли й Сашко видасть щось подібне, а от і ні, жодного разу не було нічого такого. Удома домовилися, тихо, спокійно, у магазині купили те, що потрібно, розплатилися, і тихо пішли. А наприкінці місяця, отримавши зарплату, Катя брала сина за руку, і йшла з ним до магазину іграшок, де він довго роздивлявся і машини, і цифри на ціннику, ніби щось у них, цих цифрах, розумів, розпитував, порівнював і врешті наважувався на купівлю. А потім, щасливо притискаючи до себе іграшковий транспорт, йшов із ним усю дорогу, і з захватом грався до наступного місяця.
Навіть у той час, коли Катруся залишилася без роботи і грошей було так мало, що навіть на звичні кіндери і сік не залишалося, Катя поставила п’ятирічного сина перед собою і сказала:
— Сашко, так вийшло, що грошей у нас майже немає. Зарплата у мене тепер не скоро, і я не знаю, що робити. Або ми з тобою зараз трохи економимо, і переживемо цей скрутний час, або витратимо все, і доведеться нам із тобою непереливки.
Чи легко пояснити дитині в п’ять років те, що не кожен дорослий зрозуміє? Як донести до малюка, що на деякий час доведеться відмовитися від улюблених шоколадок заради того, щоб на сніданок була каша, а на вечерю картопля з курочкою?
Чи то в Каті вийшло грамотно донести цю інформацію до сина, чи то просто Сашко й сам усе зрозумів, але малюк просто кивнув головою, мовляв, добре, а потім пішов у свою кімнату, і незабаром повернувся, затиснувши в маленькому кулачку свої скромні накопичення.
Катя тоді так міцно притиснула до себе худеньке тільце сина, притулилася носом до його верхівки, і заплакала. Заплакала тихо, беззвучно, ковтаючи гіркі сльози. Ось чому життя таке складне? Чому декому тільки за правом появи на цей світ дістається все на золотій таці, а хтось намагається, старається, і за все життя й половини благ не отримує?
Сашку вона подарувала життя, як говориться – для себе. Історія стара, як світ. Батько хлопчиська обіцяв золоті гори, але тільки-но дізнавшись про майбутнє дитя Каті зник з радарів.
Катя й хвилини не думала. Ну і що, що молода. Спасибі бабусі по батькові, допомогла з житлом. Бабусі не стало, а квартира Каті залишилася.
Батько Каті загинув, коли дівчинка підлітком була, а мати довго не страждала, швидко заміж вийшла, зʼявилася сестра Юля. Не дуже довго прожили, розійшлися. Мати невдовзі втретє заміж вийшла, там зʼявилася ще одна сестра – Оленка, від третього чоловіка.
Катя коледж закінчувала, коли бабуся віддала Богу душу. Ох, як мати раділа, мовляв, хоч від першого мужика користь є, квартирка ось перепала, а то у спадок тільки дівок залишають мені. Раділа, та ручки потирала. Планувала, що квартиру спадкову продасть, купить і те, і це. І ремонт зробить, і машину купить, а може і собі площу розширить. Та тільки Катя в позу встала, мовляв, ні, не буду продавати, моя квартира, і крапка.
Мати тоді сильно образилася. Лаялася, кричала про те, що Катька невдячна, мовляв, з чого б раптом ціла двокімнатна в твоє одноосібне володіння? Чи не жирно буде?
Катя вперто мовчала, з матір’ю не зв’язувалася, не сперечалася, і тоді жінка різко змінила тактику. Стала добра, ласкава, як та лисиця з казочки. Усе ходить навкруги, а потім ні-ні-ні, та й скаже, мовляв, давай продамо квартиру, Катю! І обіцяє гори золоті, мовляв, ми потім тобі в новобудові купимо квартиру, що тобі ця руїна? Бабчин варіант, там один ремонт усі соки з тебе вичавить.
Добре, що Катя вже не маленька була, і на вмовляння матері не піддалася. Вступила у спадок, а там і коледж закінчила, на роботу вийшла, та з’їхала від матері. А потім і дитя зʼявилося на світ.
Мати в Каті все життя така, вітряна, своєму слову не хазяйка. Скільки тих обіцянок з’їла Катерина за своє життя, всього й не згадаєш.
То обіцяє, мовляв, учися добре, Катруся, без трійок закінчиш рік і в табір тебе відправлю.
Катя старається, вчиться, сподівається та мріє, що відпочине влітку, а мати до кінця року робить сердите обличчя, лаятися починає, мовляв ти де втомилася, щоб відпочивати? Вдома сиди, за дівками хто слідкуватиме?
Обіцяє на іменини ляльку купити, ту, про яку Катя мріє, а в підсумку купує ненависний торт із масляним кремом, від якого Катю нудить, мовляв ось тобі торт, чим не подарунок?
Обіцяє до осені нові черевики купити, а потім приносить чиїсь старі, в яких, якщо судити із зовнішнього вигляду, не одна людина вже пройшла життєвий шлях.
Обіцяє, що з Сашком посидить, вихідний же в неї, а Катя до лікаря сходить, та потім забуває і їде на природу, мовляв, подумаєш, проблема?
Обіцяє, обіцяє, а толку? Ось і Сашкові завжди обіцяє. То машинку обіцяє, то конструктор, то кросівки модні. То на риболовлю обіцяє онука звозити, то у вихідні в парк атракціонів. І потім раптово забуває про свої обіцянки.
З цими подарунками на іменини щороку одне й те саме. Спочатку самі обнадіють хлопця, і тут же забувають. Що мати, що Юлька з Оленкою. Адже ніхто їх за язик не тягне.
То наобіцяють, що на день народження йому кафе з аніматорами замовлять, то в аквапарк його звозять. Дитина чекає, радіє, а в підсумку пшик замість подарунка. Поки молодший був Сашко, так шоколадкою черговою відбувалися, а зараз підросла дитина, і в хід пішли шампуні та гелі для душу.
Ось і цього року, ще на іменини Катерини, побачила бабуся, що в Сашка весь телефон уже в сіточку, і сама донькам своїм запропонувала, прямо там же, за столом, мовляв, дівки, ну що, подаруємо Саньці телефон новий на день народження? Не збідніємо, якщо на трьох десятку розкидаємо. І нам не важко, і хлопцю радість, і Катьці менше витрат.
Ніхто її за язик не тягнув, сама запропонувала, і Юля з Оленою підтримали, мовляв, а що, і справді, давайте.
Катя тільки посміхнулася, а Сашко ідеєю загорівся, а раптом і справді подарують? Ні, вони з мамою домовлялися, що до нового навчального року куплять телефон, то там ще майже 2 місяці чекати, а хочеться скоріше.
Катя синові одразу сказала, щоб, якщо що, не засмучувався, мовляв, усяке буває, синку, сильно не надійся.
Не вірила вона в те, що дотримають своєї обіцянки мати із сестрами. От не вірила, і все тут, а тому, трохи затягнувши пасок, на подарунок синові почала збирати заздалегідь, і напередодні іменин купила заповітний телефон для сина.
Як у воду дивилася Катерина. У день народження Сашка спочатку мати зателефонувала, мовляв Катя, що Сашку подарувати? Шампунь чи гель для душу? А може дезодорант якийсь? Хотіли телефон, та по грошах не вийшло, дорого надто, а час сама розумієш який, ціни ростуть, а зарплати на місці тупцюють.
Слідом за матір’ю Юлька зателефонувала, з тим самим запитанням, а там і Олена згадала, що племінник ще без подарунка.
Як і припускала Катя, Сашка обдарували шампунями, до того ж усі 3 були однакові, з тих, що по акції. Бабуся, щоправда, постаралася, ще й дезодорант подарувала онукові. Значить, правильно вона, Катя, зробила, і сюрприз для сина вдасться.
Сашко з усмішкою прийняв подарунки, обійняв і бабусю, і тіток, і кожній сказав щирі слова подяки.
Уже коли всі сіли за стіл, Катя вийшла, мовляв, я на хвильку, і повернувшись із заповітною коробочкою, простягнула її Сашкові, мовляв, тримай, синку, це особисто від мене, ти заслужив.
Мляво колупалася в салаті бабуся, похмуро поглядала на щасливого Сашка. Натягнуто посміхалися тітоньки, і тільки Сашко радів подарунку. Радів так чесно, так щиро, і по-дитячому притулившись до матері сказав:
— Спасибі, матусю! Я навіть не думав, що ти мені телефон подаруєш! Домовлялися ж до навчального року!
Катя раділа разом із сином. Йому добре, а їй і тим більше.
Мати перша завела розмову про те, що мовляв малий він ще, щоб такі подарунки отримувати. Зараз телефон йому новий подавай, потім комп’ютер старий замінити зажадає, потім що, машину йому подавай? Нічого балувати, є у нього ґаджет, ну і нехай старий, вистачить із нього. А то потім ці дітки на шию сідають.
Сестри матір підтримали, мовляв правильно кажеш, балувані діти пішли нині, а все тому, що самі багато дозволяємо. Ще чого, з таких років телефон у подарунок!
Катя мовчала, мовчала, а потім, не витримавши, сказала, мовляв, якщо ви не господарі свого слова, то нічого й обіцяти.
— Мамо, так це ти взагалі то телефон йому подарувати обіцяла. А ви, сестрички, підтакнули. У вас його ніхто й не просив, і я заздалегідь знала, що не буде обіцяного подарунка, а тому сама купила. Чого ж ви тепер заперечуєте? З вас не вимагається нічого, що подарували, на тому й дякую.
Трохи ще посиділи, поговорили про те, про се, розрізали торт, попили чай, та розійшлися гості. Катя, глянувши на годинник, поквапила Сашка, мовляв, збирайся вже, іменинник, скоро друзі прийдуть, на вас чекає піцерія і великий святковий торт.
Сашко серйозно глянув на матір, а потім обійняв її, і, вставши навшпиньки, чмокнув її в щоку.
— Мамо, ти в мене найкраща у світі! Я тебе так люблю! А ти бабусю спеціально раніше покликала, і не сказала, що нам із хлопцями столик замовила?
— Менше знають, міцніше сплять, Сашо. Тобі оце хотілося лекцію вислухати про те, як ми гроші на вітер викидаємо?
— То може я не піду, мамо? Адже ми з тобою домовилися, що кафе мені замість подарунка буде, а ти ще й телефон подарувала. Це ж дорого, мамо!
— Не дорожче за гроші, Саньку. Збирайся давай, іменинник, а то гості скоро прийдуть, а тебе й немає.
— А чому вона така, ну бабуся наша? Навіщо обіцяє?
— Не знаю, синку. Ти не ображайся на них, такі вже вони є. Тільки сам таким не будь. Не обіцяй, якщо не впевнений. Гірше немає, коли людина не хазяїн свого слова. А для чоловіка це вдвічі гірше, Саня.
Син, ще раз чмокнувши матір у щоку, втік, а Катя, наливши в горнятко кави, з насолодою пила гарячий напій, і думала про те, що гарний хлопчисько росте, правильний. Головне не упустити, щоб так і далі було. А мати – та Бог їй суддя. Яка є, іншої не буде. Та й не виправити її вже. Та й яка б не була, а все одно любить Сашка. І її, Катю, любить.
