Одного дня тебе не стане…
Як би жорстоко не звучало, але це правда, з якою треба просто… змиритися.
В ту секунду ти покинеш усе, що надбав за життя, залишиш усіх, кого любив чи ненавидів і назавжди підеш кудись, звідки не повертаються. Ніколи.
Світ не помітить твого відходу. Того дня сонце зійде, як сходило раніше. Квіти будуть цвісти і пахнути. Люди будуть ходити, як завжди, цілеспрямованим натовпом пливучи кожен в свою сторону.
І тільки рідні плакатимуть над твоїм бездиханним тілом, проводжатимуть в вічну дорогу, аж доки не поселишся ти в землі – в місці останнього спочину, в місці, з якого ти почався…
Аж тоді тобі стане все одно…
Але поки живеш, подумай про це, коли знервовано проведеш очима останній автобус.
Коли з вуст зриватимуться мати через загублені гроші.
Коли не встиг перейти на зелене світло і мусиш (злий) чекати цілих 3 хвилини!
Коли захочеш образити дитину за принесену в щоденнику двійку.
Коли, не взявши парасолю, промокнеш до нитки під холодним дощем і в думках проклинатимеш небо.
І ще в багатьох подібних моментах, коли ти будеш на межі зриву. Через дрібниці. Через такі несуттєві дрібниці!
Люби це життя, поки ти тут, поки дихаєш на повні груди, поки можеш обійняти рідних. Поки здорові й живі всі, хто тобі близький.
І ніколи, (чуєш?), ніколи не нарікай на життя!
Адже це таке благословення – ходити своїми власними ногами цією прекрасною землею…
О. Сапріянчук
