Одного разу Ірина помітила нові фіранки. Приїхала після роботи, відчинила хвіртку, і крізь шибку побачила: на вікнах кухні висіло щось кремове, з рюшами. Старі фіранки, сині в дрібну квіточку, які вона обирала у магазині чотири роки тому, лежали складені на підвіконні. Постояла на ґанку секунд десять. Може, п’ятнадцять. А тоді зайшла.
– Подобається? Я на розпродажі взяла, триста гривень за штуку, уявляєш.
Зінаїда стояла біля плити у бірюзовому халаті й заважала щось у каструлі. Пахло тушкованою капустою та часником. На столі лежала обробна дошка, яку Ірина також бачила вперше.
– Зіно, ми ж домовлялися.
– Про що?
– Про те, що ти не змінюєш тут нічого без мене.
Зовиця обернулася, тримаючи ложку на вазі. Крапля бульйону впала на лінолеум.
– Іро, це ж фіранки. Старі зовсім вигоріли, ти сама бачила.
Ірина бачила. І вигорілі фіранки бачила, і нову обробну дошку, і килимок біля входу, якого раніше не було, і три пари капців у передпокої замість однієї. Вона все це бачила. Але сказала тільки:
– Гаразд.
Сіла за стіл. Зінаїда поставила перед нею тарілку з супом.
Три роки тому все починалося інакше. Зінаїда зателефонувала у квітні, голос був тихий і якийсь плаский, немов папір.
– Іро, Костя пішов. Зовсім.
Ірина тоді сиділа в машині біля офісу, їла бутерброд з сиром і слухала радіо. Вимкнула звук і перестала жувати.
– Як пішов?
– До Наталки з бухгалтерії. Речі забрав, поки я на роботі була. Навіть записки не лишив.
Костя був чоловіком Зінаїди одинадцять років. Ірина знала його з того дня, коли брат Льоша привів Зіну знайомитися. Тоді вона була тонка, у білій сукні, сміялася голосно і весь час поправляла сережку в лівому вусі. Костя з’явився пізніше, через два роки. Широкоплечий, мовчазний, зі звичкою вистукувати пальцями по столу.
– Ти де?
– Вдома. Ну, в квартирі. Але квартира-то його, Іро. Сказав, щоб я до вересня знайшла житло.
Ірина доїла бутерброд, хоч смаку вже не чула. Сир став як вата.
– Приїжджай на дачу. Поживеш, поки розберешся.
– Точно можна?
– Зіно, це дача. Там все одно взимку ніхто не мешкає.
Отак усе й почалося. Два слова: «поживеш» і «поки». Ірина потім багато разів прокручувала цю розмову в голові, намагаючись пригадати, чи говорила вона «тимчасово». Здається, говорила. А може, й ні. Може, це слово домалювалося саме.
Перші місяці все було нормально. Навіть добре. Зінаїда приїхала з двома сумками та котом Барсиком. Кіт був старий, рудий. Він одразу заліз під диван і просидів там два дні.
Зінаїда прибирала, мила підлогу, варила компот із яблук, які падали з дерева біля паркану. Ірина приїжджала на вихідні з чоловіком Льошею та донькою Поліною, і дача пахла пирогами та свіжоскошеною травою.
– Добре тут, правда? Спокійно.
Льоша говорив це, сидячи на веранді з кухлем чаю. Він був задоволений. Його сестра прилаштована, дача не пустує, усі при ділі. Ірина кивала. Їй також здавалося, що все правильно.
Поліна, якій тоді було дев’ять, носилися подвір’ям з Барсиком і збирала жуків у скляну банку. Зінаїда вчила її відрізняти кріп від петрушки. Вечорами вони сиділи вчотирьох на веранді, і Зінаїда розповідала про свою роботу в поліклініці, де оформлювала картки в реєстратурі.
– Там одна бабуся приходить щовівторка. Нічим не хворіє, просто розмовляє. Сяде біля віконечка й розповідає про онуків. Пів години. Потім іде.
– І ти слухаєш?
– А що мені, не слухати? Вона сама живе.
Ірина тоді подумала: Зінаїда добра. По-справжньому. Не показово, не для фотографій, а так, як буває у людей, які самі знають, що таке бути наодинці. І від цієї думки їй стало ніяково через власне роздратування, яке вже починало проростати десь на дні, мов бур’ян під плиткою.
Восени роздратування оформилося. Не в слова, не в сварку. У дрібниці. Зінаїда переставила банки з варенням у льоху. Ірина спустилася за огірками і десять хвилин шукала потрібну полицю. Усе стояло по-іншому. Охайніше, може. Але по-іншому.
– Зіно, ти навіщо банки переставила?
– Так зручніше ж. По роках розклала. Бачиш, того року – ліворуч, цього року – праворуч.
Логічно. Розумно. Немає до чого причепитися. Ірина кивнула і піднялася нагору з огірками. Пальці стискали банку так, що побіліли суглоби.
А потім були грядки. Зінаїда посадила кабачки на тому місці, де Ірина щороку садила помідори. Вона не спитала. Просто посадила.
– Іро, помідори можна і он там, біля паркану. А тут сонця більше, кабачкам краще.
Ірина стояла в гумових чоботях, дивилася на рівні ряди кабачкових паростків і відчувала, як щось гаряче підіймається до горла. Немов її дім перестав бути її домом, але ніхто цього не помітив. Вона нічого не сказала. Пішла до паркану. Посадила помідори там. Льоша не розумів.
– Ну а що такого? Зіна допомагає, стежить за будинком. Тобі ж легше.
– Мені не легше, Льошо.
– Чому?
Вони лежали в темряві у їхній міській квартирі. Поліна давно спала. За стіною у сусідів гудів телевізор.
– Тому що це наша дача. Моя. Ну, наша з тобою.
– Вона і є наша. Зіна просто живе.
– Вона не просто живе. Вона там господарює.
Льоша повернувся на бік.
– Іро, вона моя сестра. Їй немає куди йти. Ти це розумієш?
– Розумію. Три роки розумію.
– Ну ось.
Він замовк. За хвилину дихання стало рівним. Заснув. А Ірина лежала і дивилася на стелю, на тріщину, яка тягнулася від люстри до кута. Тріщина була стара, вони все збиралися зашпаклювати, та руки не доходили. Як багато чого не доходили руки.
Вона знала, що Льоша має рацію. Формально. По-людськи. Зінаїді справді немає куди. Зарплата в реєстратурі така, що винаймати квартиру в місті вони не змогли. А що лишиться? На їжу, на кота, на ліки для спини, яка турбувала її з позаминулої зими.
При тому Ірина почувалася так, ніби у неї забрали щось, але вона не може назвати що саме. Бо формально все на місці. Дача стоїть, ділянка доглянута, яблуня плодить. Тільки це тепер не зовсім її яблуня.
Другий рік був гірший за перший. Не, тому що Зінаїда зробила щось погане. Вона не робила нічого поганого. Вона робила борщ. Щосуботи, коли Ірина з родиною приїжджала, на плиті стояв борщ. Гарячий, густий, з часниковими пампушками на окремій тарілці. Поліна його обожнювала.
– Тітко Зіно, а можна добавки?
– Звісно, сонечко.
Ірина їла борщ і мовчала. Борщ був смачний. Смачніший, ніж її власний. Це також дратувало, хоча зізнаватися в цьому було соромно навіть собі.
Одного разу Поліна сказала:
– Мамо, а чому ти не вариш такого борщу?
– Я по-іншому варю.
– У тітки Зіни смачніше.
Дівчинка сказала це без якогось умислу. Їй було дванадцять, вона констатувала факт, як діти вміють: прямо, без фільтра. Але Ірина відчула, як ложка в руці стала важкою, і поклала її на край тарілки.
– Дякую, Зіно. Смачно.
Зінаїда усміхнулася.
Восени другого року Ірина приїхала на дачу сама. У середу, без попередження. Взяла відгул, сіла в машину й поїхала. Навіщо? Вона й сама не знала. Ні, знала. Хотіла побути там без Зінаїди. Хоч би годину. Пройти кімнатами, поторкати стіни, постояти в саду. Пригадати, як це: бути вдома.
Але Зінаїда була там. Звісно, була. Вона ж там жила. Ірина побачила її з машини: та сиділа на ґанку, закутавшись у плед, і читала книжку. Барсик лежав біля ніг. На сходинці стояв кухоль, з якого йшла пара.
Картина була мирна. Красива, навіть. Золоте листя на ділянці, кіт, жінка з книжкою. Хтось інший сфотографував би й виклав з підписом «осінній затишок».
Ірина сиділа в машині й не могла вийти. Руки лежали на кермі, і вона дивилася на суглоби своїх пальців, на обручку, на маленький шрам на вказівному, що лишився з дитинства, коли лізла через паркан. Потім вийшла. Усміхнулася.
– Привіт, Зіно. Вирішила заскочити.
– О, Іро! Чаю будеш? Я тільки заварила.
– Буду.
Вони сиділи на веранді, пили чай, і Зінаїда розповідала про сусіда, який завів кіз.
– Три кози, уявляєш. Одна руда, дві білі. Вони через паркан лізуть. Я вчора вранці виходжу, а біла стоїть біля ґанку і намагається щось втягти.
Ірина засміялася. По-справжньому, не натягнуто. І від цього стало ще гірше, бо все знову виглядало нормально, і вона знову не могла пояснити, що не так.
Льоша почав дратуватися через її стан.
– Ти кожного разу одне й те саме. Фіранки, грядки, борщ. Іро, вона жива людина.
– Я теж жива людина.
– Ну то поговори з нею. Скажи, що тебе турбує.
– А що мені сказати? «Зіно, перестань варити борщ, він надто смачний»? «Зіно, прибери свої капці, мені від них погано»?
Вона розуміла, як це звучить. Та дрібниці накопичувалися, шар за шаром, як пил на полиці, яку забули протерти. Кожна окремо нічого не означала. Усі разом тиснули так, що дихати ставало важко. Льоша зітхнув.
– Може, тобі до психолога?
– Може, тобі до сестри переїхати?
Вона сказала це й одразу пошкодувала. Льоша подивився на неї так, як дивляться на людину, яка сказала щось непоправне.
– Іро.
– Вибач. Я не це хотіла сказати.
– А що?
– Не знаю.
Вона встала й пішла у ванну. Увімкнула воду. Не для того, щоб умитися. Просто щоб звук води заглушив тишу.
На третій рік Зінаїда пофарбувала паркан. Ірина дізналася про це від Поліни, яка виклала фотографію у свій підлітковий блог з підписом: «тітка Зіна фарбує наш паркан, краса!»
Паркан став зеленим. Раніше був коричневим. Ірина з Льошею фарбували його разом п’ять років тому, у перше літо після купівлі дачі. Тоді вони ще сперечалися про колір: Льоша хотів синій, Ірина хотіла коричневий. Перемогла вона, і вони пів дня мазали дошки, перемазалися, сміялися і потім їли шашлики просто на газеті, розстеленій посеред двору.
Коричневий паркан був частиною цього спогаду. Тепер він зелений. Ірина зателефонувала Зінаїді.
– Зіно, ти пофарбувала паркан?
– Ага! Слухай, він зовсім обліз, фарба шматками відвалювалася. Я в магазині взяла банку за акцією. Зелений такий приємний, трав’яний.
– Ти не спитала.
– Іро, ну він же обліз.
– Ти не спитала, Зіно.
Пауза. Ірина чула, як на тому кінці Барсик нявкнув. І як Зінаїда ковтнула.
– Вибач. Я думала, тобі буде приємно. Що паркан як новий.
– Мені було б приємно, якби ти спитала.
– Гаразд. Вибач.
Вони попрощалися. Ірина поклала телефон на стіл і сиділа хвилину, дві, п’ять. За вікном йшов дощ. Краплі стікали по шибці смугами, і вона стежила за однією, найдовшою, поки та не добралася до рами й не зникла.
Розмова з Льошею сталася в неділю. Уранці. Поліна поїхала на тренування, і вони залишилися самі. Ірина варила каву. Льоша сидів за столом і гортав телефон.
– Льошо. Нам треба поговорити про дачу.
– Знову?
– Не знову. По-справжньому.
Він відклав телефон. Подивився на неї. У Льоші були сірі очі, трохи притиснуті вуха і звичка трохи нахиляти голову вправо, коли слухав.
– Говори.
– Три роки, Льошо. Вона живе на нашій дачі три роки. Це не «тимчасово». Це назавжди.
– І що ти пропонуєш? Вигнати її?
– Я не кажу «вигнати». Я пропоную визначити терміни. Або умови. Або хоч що-небудь. Бо зараз вона там господиня, а я приїжджаю в гості.
– Це не так.
– Це саме так. Вона поміняла фіранки, грядки, паркан. Вона готує на моїй кухні в моїй каструлі. Поліна вважає, що це дача тітки Зіни.
Льоша потер перенісся.
– Поліна так не вважає.
– Поліна назвала паркан «наш з тіткою Зіною».
– Вона дитина.
– Їй тринадцять. Вона не дитина.
Мовчання. Кава закипала, піднімаючись коричневою піною до краю турки. Ірина зняла її з плити, перелила в чашку. Руки не тремтіли, але рухи були надто точними, надто контрольованими.
– Іро, я розумію, що тобі важко.
– Я не скаржуся. Я говорю тобі факт: мені погано. І щось треба змінювати.
Льоша встав, підійшов до неї, поклав руку їй на плече. Ірина не відсторонилася, але й не повернулася.
– Я поговорю з нею.
– Коли?
– На цьому тижні.
Він поговорив. Через десять днів. Ірина знала, бо лічила.
Льоша зателефонував з роботи, голос був дивний.
– Я сказав Зіні.
– Що саме?
– Що треба визначитися. Що ми не женемо її, але потрібен план. Коли, куди.
– І що вона?
– Заплакала.
Ірина заплющила очі. Стояла в коридорі офісу, притулившись спиною до стіни, а повз проходили колеги з обідом.
– І потім?
– Сказала, що розуміє. Що їй соромно. Що вона шукала квартиру, але з її зарплатою… Іро, вона небагато отримує.
– Я знаю.
– Ну ось.
Те саме «ну ось», після якого нічого не змінюється. Ірина чула його стільки разів, що воно перестало бути словами. Стало звуком, як ляск дверей або гудок мікрохвильовки.
– Льошо, я більше не можу.
– Я знаю, Іро. Давай подумаємо.
Думали вони ще місяць. Нічого не вигадали.
У червні Ірина приїхала на дачу, щоб посадити полуницю. Новий сорт, великоплідний, вона замовляла розсаду ще в березні й чекала тепла. Зінаїда зустріла її біля хвіртки. Виглядала вона інакше: не в халаті, а в джинсах і футболці, волосся забране, очі почервонілі, але не від сліз, від вітру.
– Іро, я хочу тобі дещо показати.
Вони пройшли ділянкою до дальнього кута, за сарай, куди Ірина зазвичай не заглядала. Там, між старою яблунею й парканом сусіда, стояла теплиця. Невелика, з полікарбонату, акуратна.
– Я за свої гроші купила. Сусід допоміг зібрати.
Ірина мовчала. Розглядала конструкцію, кріплення, грядки всередині. Земля була свіжа, пухка, пахла дощем і торфом.
– Тут помідори посажу. Свої. Не на твоїх грядках.
Зінаїда говорила швидко, як людина, яка репетирувала промову й боялася забути.
– І ще я записалася на курси. Онлайн. Три місяці. Якщо вийде, зарплата буде інша. Зовсім інша. І тоді я зможу винаймати квартиру і змінити роботу.
– Зіно…
– Зачекай. Я знаю, що засиділася. Льоша сказав, ти сказала, і ви маєте рацію. Я просто… звикла. Мені тут добре стало, розумієш? Уперше за довго мені десь добре. І я забула, що це не моє «добре». Це твоє.
Барсик вийшов з-за рогу сараю і потерся об ноги Ірини. Вона нахилилася і почухала його за вухом. Він замуркотів, і звук був низький, схожий на маленький мотор.
– Я не хочу, щоб ти йшла отак, Зіно. Ніби ми тебе вигнали.
– Ви не вигнали.
– Але ти плакала.
Зінаїда усміхнулася.
– Плакала, бо соромно. Не, тому що образливо.
Вони сиділи на ґанку до темряви. Пила чай з однакових кухлів, білих, з маленькими синіми цятками. Ірина купила їх, як приїхала сюди, чотири штуки в наборі. Один розбився. Залишилося три. Зінаїда розповідала про курси.
– Там викладач, Іро, такий дядько. В окулярах, і весь час говорить «так-с». Кожне друге речення: «Так-с, переходимо до наступного». Я вже вночі чую це «так-с».
Ірина засміялася. Вечірнє повітря пахло скошеною травою і чимось солодким. У сусіда цвів жасмин.
– А ти справді шукатимеш квартиру?
– Шукатиму. Коли закінчу курси й знайду нормальну роботу. Не раніше, але й не пізніше.
– Добре.
– Іро.
– Що?
– Дякую. За ці три роки. Я знаю, що тобі було важко. І знаю, що ти мовчала, щоб не образити. Але краще б сказала раніше.
– Краще б.
Зінаїда кивнула. Барсик зістрибнув з ґанку й пішов у темряву саду, і було чути, як він шарудить у траві. Ірина допила чай. На дні кухля лишився маленький листок, прилиплий до стінки. Вона покрутила кухоль у руках, дивлячись на цей листок.
Восени Зінаїда закінчила курси. Склала іспит з першого разу. Зателефонувала Ірині просто з телефона, і голос у неї був такий, якого Ірина не чула всі три роки: дзвінкий, високий, майже дівочий.
– Іро, я склала!
– Вітаю, Зіно.
– Слухай, мені вже два місця запропонували. Там курси з перспективною на роботу були. Зарплата набагато вища і має вистачити, щоб маленьку квартиру винаймати.
– Це добре.
– Я ще хочу… Іро, можна я до грудня? Поки влаштуюся, поки заставу зберу.
– Можна.
– Точно?
– Зіно. Можна.
У грудні Зінаїда поїхала. Зібрала речі в ті самі дві сумки, з якими приїхала. Тільки тепер їх було три, третя для Барсика, в переносці. Ірина приїхала допомогти. Вони вантажили сумки в таксі, і мороз щипав щоки, і Зінаїда весь час поправляла шарф, який сповзав.
– Переноску обережніше, він нервує.
– Та годі, довеземо.
Вони обнялися. Коротко, міцно. Від Зінаїди пахло тим самим чаєм і трохи пральним порошком.
– Зіно, фіранки можеш забрати. Кремові. Вони тобі личать.
– Іро, вони ж для кухні.
– Повісиш на новому місці.
Зінаїда кліпнула. Швидко, кілька разів. Потім кивнула й забрала пакет з фіранками.
Таксі поїхало. Ірина стояла біля хвіртки й дивилася, як червоні вогні тануть за поворотом. Сніг скрипів під ногами. На веранді лишився кухоль Зінаїди, недопитий.
Вона зайшла. Зачинила двері. Пройшла домом, торкаючись стін. На кухні на підвіконні стояла та сама обробна дошка, нова, яку принесла Зінаїда в перший рік. Поруч лежала записка, написана від руки, круглим почерком: «Дошку лишаю. Вона тут прижилася. Як я».
Ірина постояла з запискою в руці. Потім поклала її на стіл, розправила пальцями куточок, який загнувся. А потім відчинила шафу й дістала старі фіранки, сині, у дрібну квіточку. Розгорнула. Вони пахли пилом і трохи яблуками. Вона повісила їх на кухонне вікно. Відійшла. Подивилася.
За вікном йшов сніг. Паркан був зелений. Теплиця в дальньому куті стояла порожня, притрушена білим. Ірина ввімкнула чайник. Дістала кухоль з синіми цятками. Один з двох, що лишилися.
Увечері зателефонувала Поліна.
– Мамо, а тітка Зіна справді поїхала?
– Справді.
– Зовсім?
– У неї тепер своя квартира.
– А на дачу вона приїжджатиме?
Ірина помовчала. За вікном темніло.
– Не знаю, Поліно. Може.
– Я б хотіла.
– Я також.
Вона сказала це й зрозуміла, що не бреше. І від цього стало водночас легше й важче, як буває, коли відпускаєш щось, за що тримався надто довго. Обробна дошка лежала на підвіконні. Записка на столі. Два кухлі в шафі. Ірина налила чай. Сіла за стіл. Дім був тихий. Її.