– Люся, на мою думку, я щойно збив кішку… — хрипко прошепотів я в трубку.

– І що? — спокійно відповіла вона.

– Як “і що”?! Що мені тепер робити?

– Ну, спершу вийди з машини, перевір, чи жива вона взагалі.

Я проковтнув ком в горлі. Двір здавався порожнім, повітря було густе, як перед грозою, і пахло страхом, металом і гаром.

Обережно відчинив двері та, не виходячи, нахилився подивитися під автомобіль. Маленька сіра грудочка, що тремтіла і з розплющеними очима, лежала просто під переднім колесом. Жива.

– Вона дихає, Люся… Жива. Що ж тепер?

– Вези до клініки. Все одно туди прямував. Тільки поспішай, гаразд?

Я дбайливо дістав кішку з-під машини, вона не чинила опір, тільки ледве дихала. Уклав її в коробку з-під взуття, що валялася на підлозі, і помчав, не дивлячись на спідометр.

До клініки зазвичай пів години. Але не того дня. Тому що цей день був не звичайним. Наче саме життя вирішило влаштувати іспит.

У багажнику в цей час вже знаходилася стара дворняга, яку попросили відвезти до тієї ж клініки дачні сусіди. Сказали, краще приспати по-людськи, ніж мучитися. Я погодився без особливих роздумів.

А тепер до собаки додалася кішка.

Я летів трасою, як у маренні. У голові шуміло:

“Що за день? Що за абсурд?”

У приймальному покої черги не було. Я влетів з коробкою в руках, немов із породіллею, і лікар негайно забрала тварину на огляд.

– Як вона? Що з нею? — кидався я по холу.

– Потрібно зробити знімок, – кивнула помічниця. — Попередньо нічого критичного, але побачимо.

П’ятнадцять хвилин здавались цілою вічністю. Я ходив туди-сюди, розглядав стіни, стелю, плакати з породистими кішками та собаками.

А всередині давило почуття провини. Адже я міг бути уважнішим, міг їхати повільніше, міг… Повинен.

Нарешті лікарка вийшла:

— У неї перелом. Але житиме. Операція проста. Якщо згодні, зробимо сьогодні. Залишите її у нас?

Я кивнув і згадав про собаку. Кинувся назад до машини. Тиша. Ні звуку. Багажник відкрився з хрускотом. З темряви на мене дивились очі. Вона була жива.

– Пробач… Зараз розберемося, — прошепотів я.

Я знову повернувся до клініки, піймав лікаря, вже іншу.

– Там ще собака. Збита. Просили приспати. Задні лапи.

Вона нічого не відповіла, тільки надягла поверх халата плащ і пішла зі мною. Ми відчинили багажник. Жінка зазирнула всередину, потім уважно подивилася на мене.

— Ви збожеволіли? Хто сказав, що її потрібно присипляти? Так, лап не буде. Але зможе жити. Ми таких підіймаємо. Несіть її.

Я знову кивнув головою. Без заперечень. Лікарка сказала: «жити буде». Цього вистачило.

Увечері я вдерся додому. Люся здивовано відірвалась від плити.

— Що з тобою, Славко?

Я мовчки пройшов до кімнати, дістав стару книгу, між сторінками якої ховалися гроші. Мрія. Мотоцикл. Тепер вже байдуже.

– Славко?! Що відбувається?

— Вони житимуть! – крикнув я. – Обидві!

– Хто? Ти збожеволів?

– Поясню потім!

Ми взяли їх. Кішку назвали Моллі. Собаку – Рая. Пережили все: крапельниці, безсонні ночі, реабілітацію.

Люся тоді сказала просто:

— Якщо вони з нами — впораємося.

І впоралася. Ласкаво годувала Моллі, вкривала ковдрою Раю.

Ми разом плакали, коли Моллі пішла вперше. Сміялися, коли Рая мчала двором на інвалідному візку.

П’ять років пролетіли. Вони не вихованці. Вони сім’я.

Сьогодні я прийшов додому, пахло випічкою. Люся обняла мене ззаду, міцно. І затремтіла.

– Що трапилося? — я обернувся.

— У нас буде поповнення… — прошепотіла вона, поклавши долоню на живіт.

Я не зрозумів одразу. А потім… зрозумів.

Мені сорок. Їй тридцять сім. Ми довго пробували. І майже змирились.

Майже. Але одного разу дивна жінка сказала:

– У вас буде троє дітей. Двоє – від природи. Один – від Бога. За добре серце. За терпіння. Шлях буде важким, але світлим.

Моллі згорнулася клубочком біля плюшевого зайця на підвіконні. Рая, вже стара, дошкандибала до нас, уткнулася мордою в мою ногу і зітхнула.

Я тоді не вірив. Тепер вірю. Тому що одного разу ми сказали “так” життю. І воно нам віддячило.

Ставте вподобайки та залишайте коментарі!