– Дмитре, у мене тридцять дев’ять і два! – сказала в слухавку Ірина й сипло закашлялася. – Голова тріщить. В аптечці порожньо, навіть збити нічим. Привези жарознижувального, тут від селища двадцять хвилин їзди!
У телефоні ревіла музика, дзеленчав посуд. Баси перекривав гамір чоловічої компанії.
– Випий ще одну таблетку, а то як я поїду, хлопці засміють, ми тільки почали! – зареготав Дмитро, явно не виходячи з веранди.
– Яку ще другу, Дмитре? – ледь повторила Ірина, кутаючись у плед ручної роботи. – Я ж кажу, ліки скінчилися! А в мене така слабкість, що стіни пливуть перед очима. До кута будинку сама не дійду.
– Ой, Іро, ну досить концерту! Яка температура? – роздратовано відмахнувся чоловік. – Намочи рушник холодною водою, приклади до чола і поспи. У Тараса парубоча вечірка, людина вдруге під вінець іде! Ми тільки мангал розпалили!
На задньому плані одразу втрутився басовитий голос самого нареченого Тараса:
– Брате, це хто там тебе так вичитує? Ти ж нам п’ять хвилин тому розповідав, що у твоїй садибі командуєш лише ти! І що дружина в тебе по струнці ходить!
– Та так і є, Тарасику, не бери в голову! – зухвало гаркнув Дмитро в бік столу, забувши прикрити мікрофон долонею.
– Жінки завжди собі вигадують болячки, аби чоловікові свято зіпсувати! Все, Іро, давай, не ганьби мене перед людьми!
Зв’язок урвався. Ірина опустила телефон на ковдру. Її трусила лихоманка. Скроні ломило, а в горлі пекло.
Вона посиділа на краю ліжка у своїй фланелевій піжамі, потерла перенісся, довго дивилася в одну точку, а потім знову лягла на подушки.
Замiський будинок у селищі «Березівка» Дмитро щойно гордо назвав «своєю садибою». От тільки купила його Ірина шість років тому. Тоді вона ще й не знала жодного Дмитра.
Працювала головним бухгалтером у будівельній фірмі й вечорами вела ще три приватні контори. Усі заощадження вона вклала в добротний двоповерховий котедж із лазнею.
З Дмитром вони розписалися три роки тому. Спочатку чоловік здавався дбайливим і діловим. Але п’ять місяців тому раптом заявив, що втомився працювати на чужого дядька.
Мовляв, задумав відкрити власну справу з постачання. Ірина навіть купила йому дорогий блакитний велюровий костюм — Дмитро запевняв, що без солідного одягу постачальники його всерйоз не сприйматимуть.
Відтоді бізнес обмежувався диванними переговорами. А на бензин і дрібні витрати дружина видала йому ще одну банківську картку, прив’язану до її рахунку.
У суботу вранці Дмитро поїхав за місто з Тарасом на його машині. Свою стару іномарку він залишив у дворі міської двокімнатної квартири, щоб спокійно випити.
Клявся, що вони з кількома шкільними друзями тихо посидять на веранді. Посмажать курячі крильця й попаряться з віником.
Сама Ірина ще з п’ятниці відчувала ломоту в суглобах, тому залишилася в місті відлежатися.
Вона відкрила додаток цілодобової аптеки й викликала кур’єра з ліками. Але телефон на тумбі знову ожив. Дзвонила свекруха, Валентина Трохимівна.
– Іро, дитино, ти чого там знову синові нерви псуєш? – відразу завела свою пісню свекруха. – Мені Діма щойно подзвонив, весь засмучений! Каже, ти його просто з-за столу додому тягнеш!
– Валентино Трохимівно, у мене температура майже сорок, – хрипко відповіла Ірина. – Лихоманка і запаморочення. Я попросила чоловіка привезти ліки від жару.
– Господи, ну яка ж ти все-таки егоїстка! – заголосила Валентина Трохимівна. – Від застуди ще ніхто не помер! Подумаєш, жар у тебе! Треба неодмінно влаштовувати капризи? Чоловік повинен відпочивати з друзями, він же не залізний.
– Відпочивати, коли я з ліжка встати не можу? – тихо перепитала Ірина.
– Там зібралися серйозні люди! – не вгавала свекруха. – А ти хочеш зробити з Дімочки хлопчика на побігеньках? Не ганьби його перед товаришами!
– Серйозні люди, кажете? – криво всміхнулася Ірина. – Тільки гуляють ці серйозні люди на моїй дачі! І продукти вчора купувалися з моєї зарплати. Як і ваші імпортні краплі для суглобів минулого тижня, між іншим.
– Ой, не прибідняйся! – отруйно фиркнула свекруха. – Подумаєш, краплі вона мені купила! Ви одна сім’я! Отже, і дача спільна, і гроші спільні!
– Діма мені сказав, що сам це свято організував. Випий теплої води з малиною і лягай спати!
Свекруха відключилася. І майже одразу телефон затремтів від банківських повідомлень.
З додаткової картки Дмитра пішли списання одне за одним. Спершу — кругленька сума в заміському супермаркеті за елітні напої. Потім прийшла оплата за оренду потужної караоке-системи з колонками.
Ірина сіла на ліжку. Отже, ось які «курячі крильця вчотирьох» затіяв її постачальник. Вирішив шиканути перед хлопцями за її хворі гроші?
Вона зайшла в банківський застосунок, знайшла в списку додаткову картку Дмитра й одним дотиком її заблокувала.
У передпокої задзеленчав дверний дзвінок. Приїхав кур’єр з аптеки. Ірина накинула халат, забрала паперовий пакет із ліками й розвела порошок у склянці води.
Випила одним ковтком. Було прикро до сліз, але розгубленість відступила. Вона взяла телефон і набрала номер поста охорони селища «Березівка».
Трубку підняв старший зміни Ярослав Миколайович. Колишній військовий знав Ірину всі шість років відтоді, як вона купила ділянку.
– Ярославе Миколайовичу, добрий вечір, це Ірина з чотирнадцятої ділянки, – сказала вона.
– Вітаю, Ірино! А чого голос такий? Щось сталося?
– Сталося, Ярославе Миколайовичу. Я в місті з температурою лежу, а чоловік на моїй дачі влаштував пиятику на десятьох людей. Музика реве, караоке притягнули. Я згоди на цей гармидер не давала.
– Зрозумів вас, – серйозно озвався Ярослав Миколайович. – Я бачив, як вони вдень на трьох машинах заїжджали. Шуму від них було на всю вулицю.
– Ярославе Миколайовичу, виручіть, будь ласка. Підійдіть до них із напарником. Вимкніть світло на вуличному стовпі й розженіть усю цю компанію за шлагбаум. Разом із Дмитром.
– Зробимо, Ірино, не хвилюйтеся. Господиня там тільки ви, ваше слово закон. Зараз беремо ліхтарі й ідемо до вас.
– Як підійдемо до веранди — я вас наберу, скажете їм пару лагідних слів по гучному зв’язку, щоб не сперечалися.
– Дякую, Ярославе Миколайовичу. Чекаю.
Минуло близько сорока хвилин. Порошок подіяв, лихоманка потроху спала. Ірина перевдягнулася в суху домашню кофту, і тут задзвонив телефон. На зв’язку був Дмитро.
– Іро, ти що там зробила з картою? – зашипів чоловік напівголосно, явно сховавшись у передбаннику.
– Тут доставка з кавказького ресторану біля хвіртки стоїть! Три термосумки шашлику та люля привіз! Я прикладаю карту до терміналу, а там відмова! Пише, що заблоковано власником!
– Все правильно пише, – холодно відповіла Ірина. – Я її заблокувала.
– Ти з глузду з’їхала?! – вигукнув Дмитро, переходячи на фальцет. – Там рахунок на такі гроші, а в мене готівки ні копійки! Хлопці вже за столом із виделками сидять!
– Тарас тост за мою щедрість підняв! Жваво розблокуй, як я перед мужиками викручуватимуся?!
– А ти скажи хлопцям правду, Дмитре, – іронічно порадила Ірина. – Скажи, що в тебе за душею й ламаного гроша немає. Що ти п’ятий місяць сидиш на шиї в дружини у велюровому костюмі.
– А дружина з температурою під сорок відмовилася оплачувати твої понти.
– Яка ж ти дріб’язкова, Іро! – гаркнув Дмитро. – Через якусь таблетку влаштувала цирк! Та якщо я зараз розверну доставку з м’ясом, хлопці ж мене на сміх піднімуть!
Тут на задньому плані пролунали гавкіт сусідського собаки й басовитий крик Тараса:
– Дмитре, ти де там застряг? Тут до тебе не тільки кур’єр, тут ще два охоронці у формі прийшли! Тебе питають!
Ірина почула швидкі кроки чоловіка сходами ґанку. Майже одразу надійшов другий дзвінок — від Ярослава Миколайовича. Ірина об’єднала виклики та ввімкнула гучномовець.
– Доброго вечора, мужики, – пролунав із веранди командирський голос Ярослава Миколайовича. – Музику вимикаємо. Господиня будинку просила всіх закруглятися й звільнити ділянку. Даю десять хвилин на збори.
На веранді миттєво стих регіт. Тільки вугілля в мангалі потріскувало.
– Ви що несете, батю?! – з награним гонором випалив Дмитро. – Хто вам право дав гостей виганяти? Я тут господар! Це мій будинок, у нас парубоча вечірка!
– Господиня в цьому будинку одна — Ірина, – усміхнувся Ярослав Миколайович. – І я її шість років знаю. Вона зараз на гучному зв’язку. Ірино, підтвердіть мужикам, бо ваш чоловік співає.
– Підтверджую, Ярославе Миколайовичу! – чітко сказала Ірина, і її голос рознісся по всьому двору.
– Банкет закінчено. Усіх гостей разом із Дмитром прошу за шлагбаум. А хвіртку та будинок я зачиню своїм дублікатом із поста.
– Стій, Дмитре, це що зараз було? – ошелешено протягнув Тарас.
– Ти ж нам увесь вечір заливав, що це твій котедж! І що дружина в тебе по струнці ходить! А ми, виходить, гуляємо на чужій дачі?
– Та вона просто перегрілася від температури, хлопці, дах поїхав! – плутано забелькотів Дмитро.
– Іро, не вигадуй! Скажи охороні, щоб ішли! Ми ж тільки почали!
– Чуєш, господарю липовий, а хто за шашлик платитиме?! – обурився біля хвіртки кур’єр із термосумками. – Я пів години тут стирчу! Замовлення холоне, термінал твою картку не бере!
– Дмитре, у тебе що, і картка дружини була? – пирснув зі сміху хтось із гостей. – Ну ти, брате, і пройдисвіт! – з огидою протягнув Тарас.
– Заманив людей за місто, пилюку в очі пускав! Пана з себе у велюровому костюмі будував, а в самого навіть на люля-кебаб немає!
– Тарасику, ну ти чого починаєш… – промимрив Дмитро.
– Гаразд, хлопці, збираємо манатки! – скомандував Тарас. – Поїхали в місто в нормальний бар, поки нас тут із ганьбою за ворота не виставили!
– Кур’єре, вантаж свої сумки до нас у багажник, зараз у машині готівкою за шашлик розкидаємо, не пропадати ж м’ясу!
– Тарасику, хлопці, стривайте! – відчайдушно гукнув Дмитро навздогін. – Куди ж ви без мене? А мене хто до міста довезе? Моя машина біля під’їзду залишилася, я ж із тобою приїхав!
– На маршрутці доїдеш, олігарху! – зі сміхом озвався Тарас уже за парканом. – Або в дружини на автобус попроси, якщо дасть!
Клацнув рубильник на стовпі. Це напарник Ярослава Миколайовича знеструмив ділянку.
– Ну що, господарю, забираємо куртку й тупаємо на вихід, – беззлобно, але твердо наказав Ярослав Миколайович. – За п’ять хвилин ворота зачиняю.
Ірина натиснула відбій і поклала телефон на тумбу. На душі стало напрочуд легко. Вона сховалася ковдрою до підборіддя й міцно проспала до самого ранку.
У неділю температура спала. Залишилася лише легка слабкість, зате голова була ясна.
Ірина зранку зібрала речі чоловіка й виставила три великі картонні коробки до порога. Згори акуратно поклала його вудки.
Вона саме гріла собі на кухні курячий бульйон, коли в передпокої пролунав вимогливий дзвінок. А слідом зі сходового майданчика долинув обурений голос Валентини Трохимівни.
Ірина підійшла до порога й відчинила двері. На майданчику тупцював пом’ятий, неголений Дмитро. Його знаменитий блакитний велюровий костюм був просочений димом і забруднений соусом на рукаві.
А попереду сина грудьми стала Валентина Трохимівна.
– Ну ти й безсоромна, Іро! – з місця пішла в атаку свекруха, навіть не спитавши про здоров’я невістки.
– Виставити рідного чоловіка вночі за паркан із охороною! Як волоцюгу якогось! Йому довелося в сусіда по дачі просити підвезти до траси! Ти хоч розумієш, як ти його зганьбила перед друзями?!
– За що боролися, на те й напоролися, Валентино Трохимівно, – мирно відповіла Ірина, притулившись плечем до одвірка.
– Ваш син учора просив його не турбувати, щоб хлопці не засміяли. Ось я й влаштувала йому спокійний вечір.
– Іро, ну ти реально перегнула палицю! – мимрив Дмитро, ховаючи очі й намагаючись проштовхнутися в передпокій повз коробки.
– Через якусь застуду влаштувала ганьбу на все селище! Тарас тепер у загальному чаті з мене глузує, слухавку не бере!
– Гаразд, я не злопам’ятний, проїхали. Розблокуй карту і дай мені прилягти, я з шостої ранку на ногах.
Ірина перегородила йому дорогу й кивнула на картонні коробки на порозі.
– Ти нікуди не підеш, Дмитре. Твої речі вже запаковані. Додаткову мою картку витягни з гаманця і поклади на комод.
Дмитро витріщив очі. Валентина Трохимівна схопилася долонею за щоку.
– Це що за новини?! – заверещала свекруха. – Ти через одну парубочу вечірку надумала руйнувати сім’ю?! Та кому ти потрібна, щоб таким чоловіком розкидатися у твої роки?!
– Я жінка, яка вчора лежала сама з температурою під сорок, – без пафосу сказала Ірина. – А ваш сорокчотирирічний хлопчик у цей час реготав із дружками на моїй дачі й спускав мої гроші!
– П’ять місяців я годувала, вдягала й слухала казки про великі проєкти з постачання. А вчора з’ясувалося, що мені в хворобі навіть таблетку нікому привезти. Бо хлопці засміють!
– Ну, перегнув я вчора, Іро! – заметушився Дмитро, миттєво втративши весь свій гонор.
– Випив зайвого, хотів перед Тарасом тримати марку, з ким не буває! Ми ж три роки живемо! Хочеш, я зараз сам в аптеку збігаю?
– Безплатний пансіонат закрився, Дмитре, – відкарбувала Ірина. – Бульйон тепер мама варитиме. Валентина Трохимівна вчора так гаряче доводила, що чоловік має відпочивати з друзями, а гроші в сім’ї спільні.
– От нехай тепер із тобою своєю пенсією й ділиться. Картку на комод. Швидко!
– Та подавись ти своєю карткою й дачею своєю подавись! – сердито вигукнув Дмитро. Вуха в нього зрадливо горіли.
Він дістав із кишені куртки шматок пластику, шпурнув його на комод біля дзеркала й підхопив верхню коробку.
– Ходімо, мамо! Вона за три дні сама приповзе миритися, коли зрозуміє, кого втратила!
– І приповзе, Дімочко, ще й як приповзе! – підхопила Валентина Трохимівна, забираючи згори його вудки й грізно озираючись біля ліфта.
– На колінах вибачення проситиме! А ми ще подумаємо, пускати її на поріг чи ні!
Кроки на майданчику стихли. На вільній полиці в шафі, де ще вчора тулилися чоловічі кросівки, з’явилося місце для її зимових чобіт.
Ірина повернулася на кухню й із апетитом налила собі гарячого бульйону.
До червня їх розвели, і Ірина вже й думати забула про постачальницькі таланти колишнього чоловіка. Але в середині місяця вона випадково зіткнулася з Валентиною Трохимівною біля аптечного кіоску в районній поліклініці.
Колишня свекруха помітно змарніла, морквяної помади на губах уже не було, а в руках вона стискала сітку з дрібним минтаєм і бульбашку собачої кропиви.
Помітивши Ірину, вона спершу хотіла шмигнути за колону, але потім сама зробила крок назустріч.
– Здрастуй, Іро, – жалібно протягла Валентина Трохимівна, скоса поглядаючи на вітрину з ліками. – А ти чого тут? Знову застудилася?
– Медогляд від роботи проходжу, Валентино Трохимівно. А ви чого дешевий аналог берете замість своїх імпортних крапель для суглобів?
– Та які там краплі, дитино, вони ж коштують..! – махнула рукою колишня свекруха й важко зітхнула.
– Дімочка все ще шукає гідне місце, а куди йти — гордість не дозволяє. А вчора вбрався у свій блакитний костюм і поцупив із серванта мою пенсійну картку. Повів хлопців у забігайлівку справи обговорювати…
– Ну, а ви не прибідняйтеся, Валентино Трохимівно! – з легкою усмішкою порадила Ірина. Адже в сім’ї гроші спільні. А чоловікові обов’язково треба відпочивати з друзями, інакше хлопці засміють…