Світлана з Ритою поверталися з роботи.
Працювали вони у різних місцях, але були подругами і не переговорити біля свого під’їзду, просто не могли.
Розуміли, що треба готувати вечерю. Але діти дорослі, а чоловіки додому не поспішають. І ці «пару хвилин» іноді доходили до години.
-Ой, Світлано, наш Микола Павлович іде!
З ними порівнявся ще бадьорий дудусь і привітно їм посміхнувся:
-Здрастуйте, дівчата!
-Здрастуйте! – мало не в один голос промовили подруги.
Вони подивилися старенькому вслід.
-Схоже, що один хороший мужик у нашому домі! – зітхнула Рита. – Ну, хто ще до нас звертається «дівчата», найчастіше – бабусі.
-Рито, Рито, дивись! – кивнула подруга на жінку, що вийшла з того ж під’їзду. – Ця нова сусідка, Оксана, схоже, за Миколою Павловичем нашим бігає.
-Та ти що?! – уважно подивилася та на нову сусідку. – І правда ж!
-Тихше, вона до нас іде!
-Здрастуйте, сусіди! – жваво промовила та, підійшовши до подруг.
-Привіт! – кивнула Світлана.
-Схоже, ти, Оксано, на нашого Миколу Павловича око поклала? – одразу запитала Рита.
-А що? Я одинока. Півроку тому на пенсію вийшла. Він теж сам. Живемо поряд., – незворушно відповіла та.
-Так йому ж.., – хотіла щось сказати Світлана, але Рита зупинила подругу і продовжила.
-Ми не заперечуємо. Можеш заміж вийти за нього.
-І вийду, як візьме, – оптимістично заявила Оксана.
-Он уже й повертається, – кивнула головою Рита. – Добре, не будемо тобі заважати.
-Ритко, ти що задумала? – запитала подруга, коли вони підійшли вже до свого під’їзду.
-А що, – засміялася та. – Весілля зіграють і нас запросять.
Микола Павлович окинув поглядом Оксану. Та посміхнулася:
-Миколо Павловичу, ідемо разом. Нам по дорозі! – сказала вона.
-Ти маєш на увазі, до другого поверху?
-Можу і в гості запросити тоді до третього, – лукаво сказала Оксана.
-Ой, Оксано, пізно мені по гостях ходити. Це ти он якась красуня, а я вже у віці.
-Та годі вам прибіднятися, – усміхнулася жінка. – Ви ще досить гарний мужчина.
Микола Павлович бадьорим кроком дійшов до свого поверху. Поглядом провів Оксану, яка жила поверхом вище.
Він зайшовши в квартиру, сів на табуретку і подумки пожартував:
-Які там побачення? Тут би до квартири дійти.
Не встиг він відпочити, як двері в квартиру відчинилися.
-Онучко! – на обличчі старого з’явилася радісна усмішка.
-Як ти, діду? – запитала та, знімаючи туфлі.
-Нормально, Таня! – він підвівся. – Ось по хліб ходив.
-Ходімо на кухню! – вона взяла пакет. – Новина у мене є.
-Ходімо, ходімо! – побрів він за внучкою.
-Мій Ярослав, нарешті, одружитися надумав.
-Йому вже скільки?
-Двадцять чотири, – онучка тяжко зітхнула. – Як час летить! Недавно його на руках носила.
-Я теж ніби, недавно й тебе на руках носив, – сказав він. – І твою маму – теж. Як у неї справи?
-Все бурчить, що заслабла. Я вчора дядькові Андрієві і дядькові Вові дзвонила. Про весілля сказала. Обіцяли приїхати.
-Давно пора! Вже два роки, як мої сини тут не показуються.
Микола Павлович ще довго розмовляв з онукою…
Коли Оксана повернулася додому, то почала готувати голубці.
По-перше, як вона вважала, краще за неї цю страву ніхто не готує.
По-друге, вони довго не псуються. Можна їх залишити в тарілці, а наступного дня прийти за цією тарілкою.
Звичайно, швидко цю страву не приготуєш, але й поспішати нікуди.
Тепер вона жінка зовсім самотня. Чоловіка десять років тому не стало.
А нещодавно зять відвіз дочку та онуків до Києва.
Після продажів та розмінів квартир, їй купили цю однокімнатну на третьому поверсі з чудовим ремонтом.
А оскільки до самотності Оксана звикати не збиралася, то почала швидко знайомитись з сусідами.
І вже ніяк не могла пройти повз Миколу Павловича.
Живе він поверхом нижче. Звичайно, далеко не молодий, але і їй уже шістдесят, і красунею ніколи не була.
А сусід, не гірше за інших, виглядає. Компліменти при кожній зустрічі говорить…
Вона приготувала голубці, поклала у гарне блюдо, привела себе в порядок.
Оксана підійшла до квартири Миколи Павловича і тут двері самі відчинилися.
Перед нею стояла жінка її віку. Обидві здивовано дивилися один на одного.
І тут Оксана, несподівано навіть для неї самої, запитала:
-А ви хто?
-Я онучка Миколи Павловича, – відповіла та і продовжувала здивовано дивитись на Оксану. – А ви хто?
-Ви онучка?
-А що? Не схожа?
-Ні.
-Так, а ви хто?
-Я – сусідка… У гості.., – розгубилася Оксана.
І раптом онучка голосно розсміялася.
Усміхнулася і Оксана:
-Ви чого смієтеся?
-Я не проти, що ви до нього в гості, – сказала Тетяна крізь сміх. – Тільки моєму дідові через місяць сто років виповниться…
І вона тут же підхопила тарілку з голубцями, яка почала опускатися з рук Оксани.
-Ну добре, я пішла! – помахала рукою Тетяна.
Тут двері знову відчинилися. У дверях з’явився господар.
-Ти чого тут, Оксано?
-Та ось я… Хотіла вас голубцями пригостити.
-Так? Ну заходь пригощай! – здивовано відповів дідусь.
-А він зовсім не схожий на сторічного! Виглядає років на сімдесят. Життєрадісний. Чому б і не проводити з ним вечори? Одній жити сумно, – подумала Оксана і зробила крок через поріг.
