Ця історія трапилася понад двадцять років тому.
Оксана навчалася на першому курсі у Львові, а щоп’ятниці після пар збирала сумку й їхала до батьків у Сколе.
Вона так сумувала за рідною хатою, за подругами, за маминими пиріжками, яких мама пекла стільки, що сумка потім не застібалася.
Тієї неділі батьки, як завжди, проводжали доньку на автобус.
Мама простягнула великий пакет, ще теплий, загорнутий у кухонний рушник.
— Перекусиш у дорозі, якщо зголоднієш.
— Мамо, тут на цілу роту.
— На роту якраз, у гуртожитку теж треба щось їсти. Подружок пригостиш.
— Добре, добре. Зателефоную, як доїду.
— Лише не забудь, — буркнув тато, ховаючи руки в кишені. — Дорога слизька, я без твого дзвінка не засну.
Оксана сіла біля вікна.
Вона любила дивитися, як за склом змінюються краєвиди: то річка, то поле, то якісь великі будинки, а потім знову поле.
Біля Стрия поруч опустився хлопець у зеленій куртці.
Пиріжки пахли на весь автобус, живіт у дівчини вже відверто бурчав, тож вона розгорнула рушник.
— Хочете? Пригощайтеся, вони домашні.
— Дякую, але мені незручно.
— Невже відмовитеся? Мама так старалася, що я сама всього не з’їм.
Хлопець засміявся й узяв один пиріжок.
— Із капустою. Тоді я не встою. Я Андрій, до речі.
— Оксана. Дуже приємно.
До Львова вони доїхали так, ніби знали одне одного сто років.
Андрій розповідав анекдоти, а Оксана сміялася так голосно, що пасажири озиралися.
Виявилося, що він із невеличкого села біля Стрия, її ровесник, навчається на агронома.
Від вокзалу він допоміг дотягти сумки до гуртожитку й ще встиг заплатити за обох у маршрутці.
— Коли в тебе завтра закінчуються пари? — спитав він біля дверей.
— Десь о четвертій. Потім збиралася сидіти над конспектами.
— А давай замість конспектів погуляємо? Я покажу тобі площу Ринок, Оперний театр. Там є фонтан, увечері він світиться.
— Давай, — відповіла Оксана, і сама здивувалася, як швидко це вимовила.
Коли за Андрієм зачинилися двері, вона ще хвилину стояла в коридорі, притискаючи долоні до щік.
Так усе й закрутилося.
Після пар вони гуляли в Стрийському парку, Андрій купував їй солодку вату, один раз повів на Високий Замок, звідки Львів лежав як на долоні.
Він знав місто краще за неї, бо тут жили його родичі, і щовихідних відкривав щось нове: затишні дворики, невеликі театри, цирк, виставу, на якій Оксана плакала від сміху.
А ще в них було своє кафе, майже навпроти Оперного.
Там подавали найсмачніше морозиво в місті, а з вікна було видно театр.
Коли Андрій обіймав її за руку, Оксані здавалося, що щасливішої за неї немає ніде.
Вона вже уявляла, що буде далі.
Залишитися у Львові, знайти роботу, купити невеликий будинок, народити дітей.
Андрій ці плани знав і підтримував.
— Спершу можемо просто жити разом, — казав він. — Потім я знайду кращу роботу, відкладатимемо на весілля. Ти ж хотіла сукню, як у принцеси.
— Як у королеви, — поправляла вона.
— Нехай як у королеви.
Лише мама з подругами були іншої думки.
— Цивільний шлюб — то погана штука, — повторювала мама по телефону. — Поживете разом, а потім він і не схоче вести тебе до церкви.
— Мамо, ми ще навіть нічого не вирішили.
— От і добре, що не вирішили. Бо знаю я тих хлопців.
— Ти його не знаєш.
— То привези знайомитися.
— Привезу, коли захочу, — різко відповіла Оксана. — Не люблю, коли в мої стосунки лізуть з порадами.
Мама замовкла, а потім сухо спитала, чи вистачає їй грошей на продукти.
Розмова вийшла холодною, і Оксана ще довго сердилася сама на себе.
У грудні їй виповнився двадцять один рік.
Наближалася сесія, а за нею захист і пошуки роботи.
Оксана занурилася в підручники так глибоко, що забула про все інше.
Андрій телефонував щодня.
— Ходімо хоча б на пів години в парк.
— Потім.
— Ти кажеш «потім» уже третій тиждень.
— Андрію, мені треба вивчити сорок білетів.
— А мені треба хоч іноді тебе бачити. Я ж не прошу про багато.
— То не проси зараз. Після сесії погуляємо скільки захочеш.
— Добре, — сказав він після паузи. — Тоді я не заважатиму.
Їй здалося, що в його голосі було щось дивне, але вона не стала допитуватися.
Голова була забита датами й формулами.
Одного ранку Оксана поїхала до центру, бо на вокзалі на неї чекала передача з дому.
Стояла на зупинці, терла змерзлі руки й раптом побачила на протилежному боці вулиці їхнє кафе.
Вирішила, що склянка гарячого чаю їй зараз потрібна більше за все, перейшла дорогу й відчинила двері.
Андрій сидів за столиком біля вікна.
Він був не сам.
Навпроти нього була молода дівчина зі світлим волоссям, яка щось тихо розповідала, а він слухав, усміхався й час від часу накривав її долоню своєю.
Про чай Оксана забула.
Вона розвернулася так різко, що ледь не збила офіціантку, і майже бігом кинулася до гуртожитку.
Передачу забрала зовсім інша людина: Оксана про неї згадала лише наступного дня.
Цього ж вечора Андрій з’явився на порозі її кімнати, наче нічого не сталося.
— Привіт. Я подумав, може, вирвемося в парк, хоч на годину. Надворі так гарно.
— Я зайнята.
— Оксано, я тебе не бачив два тижні. Що відбувається?
— Нічого не відбувається. Я вчуся.
— У тебе хтось з’явився?
Оксана повільно відклала конспект.
— Ти зараз серйозно? Ти ще й мене в чомусь підозрюєш?
— Я лише питаю. Ти постійно уникаєш мене, ти змінилася.
— А ти не змінився? Може, розкажеш, з ким ти сьогодні пив каву в нашому кафе?
Андрій на мить розгубився.
— Ти там була?
— Була. І бачила все, що мені треба було побачити.
— Оксано, ти не так зрозуміла.
— Я чудово зрозуміла. Ти тримав її за руку.
— Дай мені пояснити.
— Не треба нічого пояснювати. Вважай, що в мене хтось є. Тобі яке діло, коли ти сам не можеш обійтися без іншої?
— Це несправедливо.
— Несправедливо те, що я два роки будувала плани з людиною, яка розважається за моєю спиною. Іди, Андрію. Ми розійшлися.
— Ти навіть не слухаєш.
— Іди, будь ласка.
Він постояв ще мить, мовчки кивнув і вийшов.
Двері зачинилися тихо, і від цього було ще гірше.
Увесь тиждень Оксана не дозволяла собі плакати.
Вона вчила білети до пізньої ночі, а вранці йшла на іспити з кам’яним обличчям.
Розлука, як не дивно, пішла їй на користь: вона склала все на відмінно.
Подруги з гуртожитку роз’їхалися по домівках, а телефонувати Андрію вона не збиралася.
У Сколе вона приїхала напередодні Нового року.
Батькам нічого не сказала.
— А Андрій приїде на свята? — спитала мама, насипаючи гору пиріжків на блюдо.
— Ні, у нього свої плани.
— Шкода. Я б із ним познайомилася.
— Мамо, не починай, будь ласка.
— Я й не починаю. Просто питаю.
— У нього сім’я, він поїде до своїх.
Мама пильно глянула на неї, але нічого не додала.
Тато в кімнаті вмикав телевізор і щось бурмотів про концерт.
З родичами вони спершу планували зустрічати свято великою компанією, та потім передумали.
Нехай буде тихо: тато, мама, Оксана й кіт Васько, який уже влаштувався на найтеплішому кріслі.
Тридцять першого грудня вони з мамою накривали на стіл.
Оксана краяла салат і подумки перебирала все, що було в неї з Андрієм: парк, солодку вату, спільні екзамени, довгі прогулянки.
І все це він проміняв на когось іншого.
Певно, то була не доля.
— Ти чогось сумна, — зауважила мама.
— Просто втомилася після сесії.
— Втома має інший вигляд, доню.
— Мамо, я прошу.
Мама підняла руки, ніби здаючись.
О пів на дванадцяту тато покликав усіх до столу.
Оксана навіть не перевдяглася: сіла в розтягнутих спортивних штанах, із недбалим хвостиком.
Макіяжу не було, святкової сукні теж.
Їй було байдуже.
І саме тоді хтось голосно постукав у двері.
— Хто б це міг бути? — здивувався тато.
— Я ж казала, що ніхто не прийде, — відповіла мама й пішла відчиняти.
У кімнату зайшов Дід Мороз у червоному кожусі, з довгою білою бородою й мішком за плечима.
— Вітаю вас, господарі. Ми йшли до вас через сніги й бурі, через моря й океани, бо маємо для вас один подарунок.
Оксана перша здивовано підвела брови.
— Ви, мабуть, переплутали хату. У сусідів малі діти, а в нас їх немає.
— Ні, я прийшов саме сюди. Подарунок призначений дівчині, яка сидить за цим столом.
Дід Мороз підійшов і простягнув їй маленьку коробочку, перев’язану червоною стрічкою.
Оксана обережно розв’язала бантик.
Усередині лежала золота обручка з маленьким діамантом, що виблискував у світлі лампи.
— Це якась помилка. Я не…
— Ти вийдеш за мене? — промовив Дід Мороз і потягнув бороду вниз.
Під нею був Андрій.
Оксана підхопилася так різко, що стілець упав.
— Ти що наробив? Навіщо цей цирк? Ти думав, що я забуду, як ти…
Вона не договорила.
У дверях з’явилася та сама світловолоса дівчина, тепер у білій шубці, з букетом у руках.
— Ага, тепер ти ще й привів її сюди? Тобі не соромно?
— Оксано, послухай мене…
— Я два тижні не могла спокійно спати, а ти приходиш і влаштовуєш виставу, та ще й у моєму домі?
— Оксано, це Христина, моя двоюрідна сестра, — квапливо сказав Андрій. — Вона довго жила в Польщі, а на свята приїхала до Львова. Вона допомагала мені готуватися до сьогоднішнього вечора.
— Сестра?
— Так, дуже приємно нарешті познайомитися, — усміхнулася Христина й обережно вклала квіти їй у руки. — Андрій цілий місяць розповідав мені про тебе. Я тоді в кафе лише допомагала обрати обручку і все планувала разом із ним.
— Але ти тримав її за руку.
— Бо вона давала мені слушну пораду й я дякував, — розвів руками Андрій. — Я ж казав тобі прийти, ти не слухала.
— Ти міг сказати хоч слово.
— Це мав бути сюрприз.
— Він і вийшов сюрпризом. Я вже думала, що втратила тебе.
— А я думав, що це ти втратила інтерес до мене, коли тижнями повторювала «потім».
Оксана відкрила рот, щоб відповісти, але слів не знайшлося.
Вона перевела погляд на батьків.
Тато стояв біля серванта з їхньою старою камерою, що записувала на плівку, і знімав кожну секунду.
Мама притискала долоню до рота, а в очах у неї блищали сльози.
— Ви що, все знали? — прошепотіла Оксана.
— Андрій телефонував нам ще на початку грудня, — зізналася мама. — Просив дозволу.
— І ви мовчали?
— Він просив, щоб це було сюрпризом, — розвів руками тато, не відриваючи камери від ока. — До речі, не рухайся, хороший кадр.
Оксана глянула на себе: розтягнуті штани, хвостик, старі домашні капці.
— Я виглядаю жахливо.
— Ти виглядаєш чудово, — сказав Андрій, опускаючись на одне коліно, — Оксано, ти вийдеш за мене?
Вона глибоко вдихнула.
Їй одночасно було соромно перед Христиною й Андрієм і так радісно, що хотілося кричати на все село.
— Так, — тихо відповіла вона. — Вийду.
Андрій надів їй обручку, а Христина першою заплескала в долоні.
Мама нарешті розплакалася, тато опустив камеру й міцно обійняв обох.
Кіт Васько зістрибнув із крісла й демонстративно пішов на кухню, ніби вся ця метушня його не стосувалася.
— Вибач мені, — шепнула Оксана, ховаючи обличчя в Андрієвому кожусі. — Я поводилася як остання дурепа.
— Ти поводилася як людина, яка злякалася, що втратить найдорожче.
— Це я винна, що не довіряла.
— А я винен, що не сказав раніше.
— Тоді розрахуємося: ти більше не робиш сюрпризів у новорічну ніч, а я більше не кажу «потім».
— Домовилися.
Так Оксана ледь не втратила своє кохання.
Вони з Андрієм разом і досі, у них чудові діти, а стара плівка зберігається в шафі як найдорожча родинна реліквія.
Щоразу, коли Оксана розповідає цю історію, вона сміється до сліз.
Хоча десь глибоко всередині їй і досі трохи соромно: вона приревнувала власного чоловіка до його рідної сестри, а це вже смішно на всю округу.
Віра Лісова