Надія Петрівна стояла посеред подвір’я, спираючись на палицю, і дивилася не на невістку, а на курник, де за сіткою туди-сюди ходили чорні кури з червоними гребенями.
— Оксано, хіба так можна було? Невже в тебе в душі так чорно, як у тих курей твоїх?
Оксана саме несла з колодязя два повні відра. Вона поставила їх на землю, витерла руки об фартух і повільно випросталася.
— Доброго ранку, мамо. Ви вже давно встали?
— Не мудруй мені тут про ранок. Я питаю, як ти могла.
— Що саме я могла?
— Не прикидайся. Мені вчора Ганна все розказала. Ти продала садок.
— Я продала частину землі за городами. Садок стоїть на місці.
— Яка різниця, частина чи ціле. Той садок Грицько садив, мій чоловік. Він кожну яблуню власними руками в землю вкопав. А ти пішла і продала чужим людям.
— Не чужим. Мирон купив, він сусід, з якого боку не глянь.
— Мирон тобі не рідня.
— Мамо, зайдіть у хату, там прохолодніше. Поговоримо спокійно.
— Я не хочу спокійно. Я хочу, щоб ти мені в очі сказала, навіщо ти це зробила.
Оксана подивилася на свекруху довгим поглядом. Вона готувалася до цієї розмови другий тиждень, але все одно не знайшла перших слів.
— Софійці треба платити за навчання, — сказала вона нарешті. — У Львові за гуртожиток, за книжки, за все. Ви ж самі бачили, які там ціни.
— Бачила. Тільки не розумію, чому за це має платити земля мого покійного чоловіка.
— Тому що більше нема з чого. Степан цього року заробив половину того, що торік.
— То хай заробляє більше.
— Він і так з ранку до ночі на будові.
— Ото хай ще й суботу прихопить. А ти, замість кури розводити, пішла б у крамницю працювати.
— Я в крамниці й працюю, мамо. З восьмої до п’ятої. А кури, то вже після п’ятої.
Надія Петрівна пирхнула і ступила ближче до курника.
— Нікому не потрібні ті твої чорні кури. Люди з них сміються. Хто бачив у нашому селі чорних курей.
— Люди з них яйця беруть, і ще дякують.
— Дякують у вічі, а за спиною кажуть, що ти щось “пороблюєш”. Мені Людка так і сказала, що в тебе недобре подвір’я.
— Людка казала, а за тиждень приходила по десяток яєць для онука. Не може бути, мамо.
— Ти мені язиком не крути. Невістка має поважати старших.
— Я вас поважаю. Тому й не кричу.
— А я не кричу, я розмовляю.
— Тоді розмовляйте тихіше, бо Мирон через паркан усе чує.
Свекруха озирнулася на сусідський двір, де справді ворушилися гілки, а потім знов повернулася до невістки.
— Хай чує. Хай знає, що купив не в доброї людини.
— Він купив у людини, яка не мала іншого виходу.
— Завжди є вихід. Треба було мені сказати.
— А ви що б сказали?
— Я б… — Надія Петрівна замовкла і стиснула палицю. — Я б подумала.
— Ви б відмовили, мамо. Ви ж двадцять років не дозволяєте торкнутися цієї землі. Ви навіть траву там самі косите, не пускаєте Степана.
— Бо то пам’ять.
— Пам’ять можна зберегти й без землі.
— Говорити легко тому, хто не садив.
Оксана підняла відра і понесла їх до порога. Вона поставила їх на ґанок, повернулася і сказала вже не так рівно:
— Я не садила, правда. Але я двадцять шість років доглядаю вашу хату, вашого сина і вашу онуку. Я мию підлогу, яку ви бруднили, коли ходили по двору з палицею. І жодного разу не почула від вас доброго слова про себе.
— А за що тебе хвалити?
— Отож.
— Ти мені не отожкай. Не доросла ще.
— Мені п’ятдесят один, мамо.
— А мені вісімдесят чотири, і я краще знаю, що треба, а що не треба.
З хати вийшов Степан у розстебнутій сорочці, з заспаними очима. Він подивився на жінку, на матір, на відра на ґанку і сказав:
— Що тут знову?
— Ти ще питаєш, — відгукнулася Надія Петрівна. — Твоя дружина батьків садок продала.
— Мамо, ми ж про це говорили.
— Ми нічого не говорили.
— Говорили, мамо. У понеділок. Я вам усе пояснив.
— Ти мені сказав, що розглядаєш варіанти. Я не думала, що ти їх уже розглянув.
— Бо часу не було чекати. Покупець міг піти.
— Хай би йшов.
— А Софійка тоді як?
— Хай поїде додому і працює, як усі.
— Мамо, вона вчиться на лікаря.
— На лікаря. Мені лікар не потрібен, мені потрібні мої яблуні.
— Яблуні нікуди не поділися, — сказала Оксана. — Я ж казала, що продала тільки ту смугу, де вже п’ять років не родить.
— Не родить, бо Грицько був би живий, і родило б.
Усі троє замовкли. Десь за хатою кудкудакнула курка, і цей звук здався надто гучним.
— Мамо, — тихо сказав Степан, — тато помер п’ятнадцять років тому.
— Я знаю, коли він помер. Не треба мені нагадувати.
— Я не нагадую. Я кажу, що земля не повертає людей.
— А ти звідки знаєш, що вона повертає, а що ні? Ти що, ходив туди ввечері?
— Куди?
— До яблунь. Сидів там?
— Ні.
— А я сиджу. Кожного вечора. Там тихо, там він ближче.
Оксана опустила очі. Вона й не здогадувалася, що свекруха ходить до садка не лише косити.
— Мамо, чому ви ніколи про це не казали? — спитала вона.
— А кому казати. Тобі, чи що.
— Мені.
— Ти б посміялася.
— Я б не посміялася.
— Ти б пішла і продала.
— Це вже несправедливо.
— А що ти зробила?
— Те, що вважала потрібним. Я не знала, що ви туди ходите.
— Бо ти не питала.
— Бо ви не казали.
— Бо ти не питала, — уперто повторила Надія Петрівна.
Степан провів долонею по обличчю й сів на ґанок поруч із відрами.
— Давайте ми всі трохи зупинимося, — сказав він. — Мамо, ви хочете, щоб ми повернули гроші Миронові?
— А можна?
— Не знаю. Грошей уже нема, ми їх Софійці переслали.
— То навіщо питаєш.
— Бо хочу знати, чого ви від нас чекаєте.
— Я чекаю, щоб мене хтось послухав.
— Ми слухаємо.
— Ні. Ви слухаєте, щоб відповісти.
— А ви хіба не так?
Свекруха не відповіла. Вона ступила до лавки під вікном, повільно сіла, поклала палицю на коліна і зробила вигляд, що розглядає свої руки.
Оксана подивилася на чоловіка. Той здвигнув плечима, ніби кажучи, що сам не знає, що далі.
— Мамо, — сказала Оксана і присіла навпроти, на дерев’яний чурбан. — Дайте мені пояснити.
— Не хочу слухати.
— Дайте.
— Кажи вже.
— Софійка торік два місяці не їла нормально. Вона нам не казала, щоб не хвилювати. А потім подруга її дзвонила мені і розповіла, що дівчина жила на хлібі й чаї, бо гроші закінчилися.
— Хіба так буває.
— Буває. Тоді я й вирішила, що більше такого не повториться.
— Могла б позичити.
— У кого? Ми й так винні Ганні три тисячі, а Ганна ще й нагадує щомісяця.
— Ганна твоя таке нагадує, що язик відсохне.
— Ото й я про те.
— Але то не привід продавати землю.
— Мамо, для мене це був єдиний привід.
Надія Петрівна подивилася на неї уважніше, ніж за весь ранок.
— Софійка справді голодувала?
— Так.
— І ти мені нічого не сказала.
— Ви б почали переживати.
— Ото ж і переживаю тепер. Через садок і через те, що ти мене за людину не вважаєш.
— Я вважаю.
— Не вважаєш. Якби вважала, то сказала б.
— Я боялася.
— Мене?
— Вашого «ні».
— А чого мені казати «ні», як дитина голодна.
— Бо ви про землю казали «ні» всім, навіть Степану.
— То інше.
— Чим інше?
— Бо то була просто ідея, а тут дитина.
Оксана розвела руками.
— Отже, якби я спитала, ви б дозволили?
— Не знаю, — чесно відповіла Надія Петрівна. — Може, й ні. Але я б хоч знала.
Тиша вийшла довга. Над двором пролетіла ластівка і сіла на дріт. Степан підвівся, походив туди-сюди і зупинився біля курника.
— А чого мама до ваших курей причепилася, поясніть мені, — сказав він. — Вони ж нікому не заважають.
— Не заважають, — погодилася Надія Петрівна. — Просто чорні вони. Мені від них неспокійно.
— Чому?
— Бо моя мати казала, що чорні кури в хаті до біди.
— Мамо, але ж вони не в хаті, а в курнику.
— Однаково.
— То хай будуть у курнику, — сказала Оксана. — Я їх у хату не пущу.
— Ти все жартуєш.
— Ні, мамо. Я насправді пообіцяю.
Свекруха фиркнула, і куточок її рота ледь помітно сіпнувся.
— Пообіцяє вона. А хто тоді буде за ними прибирати?
— Я.
— А хто годує?
— Теж я.
— Ну от і живи зі своїми курми. Мені їх не треба.
— Мамо, вони яйця несуть. Ви ж самі смажите ті яйця щоранку.
— Яйця я смажу, бо гріх добру їжу викидати. А кури то інша річ.
Степан засміявся, але одразу прикрив рота долонею.
— Мамо, — сказав він, — давайте так. Ми вам обіцяємо, що більше нічого без вас не вирішуємо.
— Мені не обіцянки потрібні.
— А що?
— Мені потрібно, щоб хтось поїхав зі мною до садка. Показав, де тепер межа.
— Я поїду, — одразу сказала Оксана.
— Ти?
— Я.
— А Мирон не заперечуватиме?
— Мирон нормальна людина. Він вам навіть яблук дасть із свого боку, якщо попросите.
— Не буду я в нього просити.
— Не просіть. Він сам принесе.
— Ото ще.
— Принесе, принесе. Ви ж йому у молодості допомагали з телям, пам’ятаєте.
— Пам’ятаю. Було діло.
— От бачите. Він теж пам’ятає.
Надія Петрівна підвелася, і Оксана одразу простягнула їй руку. Свекруха спершу відсторонилася, потім все ж таки оперлася на невістчину долоню.
— Не думай, що я на тебе вже не гніваюся, — сказала вона.
— Не думаю.
— Я ще довго гніватимуся.
— Я знаю.
— І ти мені потім скажеш, на що пішли решта грошей.
— Скажу. До копійки.
— Ну дивись.
Вони пішли разом через двір, повільно, бо палиця з кожним кроком стукала по землі. Степан дивився їм услід і не знав, чи йти за ними, чи залишитися. Врешті вирішив залишитися й узяв відра, щоб віднести їх до кухні.
Біля хвіртки Надія Петрівна зупинилася.
— А скажи мені, Оксано, чому саме чорні?
— Що чорні?
— Кури твої. Чому не білі чи не рябі, як у всіх.
— Бо вони витриваліші. Зиму краще переносять, і яйця несуть навіть у мороз.
— А ти не могла сказати мені це раніше?
— Ви не питали.
— Знову ти за своє.
— Просто кажу правду.
Свекруха похитала головою, але не відповіла. Вони вийшли за хвіртку і рушили стежкою вниз, до садка, де в ранковому світлі стояли старі яблуні, дещо кривуваті, кожна зі своїм характером.
— Дивись, — сказала Надія Петрівна, коли вони підійшли ближче. — Оця найстарша. Він її посадив у шістдесят дев’ятому, коли я Степана носила.
— Я знаю.
— Нічого ти не знаєш.
— Тоді розкажіть.
— Розкажу, — відповіла вона після паузи. — Тільки не сьогодні. Сьогодні я ще сердита.
— Добре. Тоді іншим разом.
— Іншим разом, — повторила Надія Петрівна й торкнулася долонею шершавої кори. — І не продавай більше нічого. Чуєш? Навіть за добрі гроші.
— Не продам.
— Навіть якщо я сама попрошу.
— Мамо, — сказала Оксана і вперше за весь ранок усміхнулася, — так не буває.
— Буває. Я ж стара, я можу й передумати.
— Тоді я нагадаю вам цю розмову.
— Нагадай. Тільки без кур.
— Без кур не обіцяю.
— Ото вперта.
— Вчилася в хорошої школи.
Надія Петрівна подивилася на неї скоса, а потім повільно, неохоче, але таки кивнула.
— Це правда, — сказала вона. — Школа була непогана.
Вони постояли ще трохи під яблунею, мовчки, кожна зі своїми думками. Позаду, на подвір’ї, кудкудакали чорні кури, і цього разу в тому не було нічого лихого.
Валентина Довга