Дмитро Вікторович все ніяк не міг звикнути до нового місця. Яке ж все-таки життя непередбачуване. Колишній директор великого заводу, батько трьох дітей, не міг навіть подумати, що буде жити на старості років в будинку для літніх людей.
А життя колись у нього було яскравим та цікавим, сповненим радості та достатку. Була в чоловіка високооплачувана робота, досить велика квартира, авто, гарна господиня дружина та троє милих і чудових дітей.
Дмитро з дружиною виховували чудового сина та двох красунь доньок. Їх усі любили та поважали. Їх життя було сповнене достатку.
Лише зараз, за плином літ, Дмитро Вікторович щось таки пропустив у вихованні своїх дітей. Хоча вони з дружиною намагалися виростити хороших дітей.
Дружини його, на жаль, не стало 10 років тому.
А згодом вже прийшов той час, коли старенький батько, виявився зовсім непотрібним своїм власним трьом дітям. Син Олександр поїхав працювати закордон в Португалію, ще 10 років тому. Там одружився, має хорошу роботу. Раз на рік приїздить в Україну провідати батька та сестер. Останні роки навідувався рідше, не складалося зовсім у нього. Дочки живуть поряд, але справ мають багато, адже у кожної своя сім’я, свої власні справи та турботи.
Немолодий чоловік сумно поглядав у віконце, йшов сніг.
На календарі вже було 30 грудня. Люди та знайому готувалися зустріти Новий рік. Всі йшли повз, поспішали додому, несли для всіх подарунки. Дехто поспішав, несучи додому пухнасті ялинки, а Дмитро Вікторович закрив очі і посміхнувся.
Чоловік враз згадав, як весело колись проходили у них родині свята, дружина так старалася для цього. Завжди до них приходили родичі й куми. А ще завтра у нього день народження. Самотній день народження, який він вперше зустріне без привітань, ніхто навіть не згадає про нього. Нікому він не потрібен. Так і минув день у важких та непотрібних роздумах.
А вранці наступного дня у будинок для літніх людей почали сходитися родичі літніх дідусів та бабусь. Декого діти забрали додому на святкування, а кому принесли багато смаколиків.
Несподівано і до Дмитра Вікторовича у двері хтось постукав.
– Заходьте! – промовив здивований дідусь.
– Батьку! З Новим роком! З днем народження тебе! – почувся такий теплий і знайомий голос.
Дмитро Вікторович вмить посміхнувся. До нього вмить пригорнувся його старший син Олександр. Батько вже й не пам’ятає скільки років не бачились вони. Який гарний чоловік, справжній солідний красень виріс.
– Олександре, це ти? Це, напевно, мені сниться? – здивовано запитав батько. Він такої приємної несподіванки, більше нічого сказати й не зміг.
– Тату, та я це, звісно, я. Я вчора приїхав, хотів сюрприз зробити тобі. Чому ти не написав, що сестри відправили тебе сюди? Я їм гроші щомісяця надсилав, хороші гроші для тебе. А вони мені нічого зовсім не сказали. Я й не знав що ти тут. Тату, збирай свої речі швиденько. Я замовляю квитки по телефону. Сьогодні вночі у нас поїзд буде, поїдемо разом з тобою. Поки будемо жити у батьків моєї дружини всі разом. Зробимо тобі документи, все оформимо, як належне. І полетиш з нами в Португалію, будемо тепер жити разом там.
– Куди синку? Я вже немолода людина? Яка Португалія, який закордон? – щиро здивувався Дмитро Вікторович пропозиції свого сина.
Не хвилюйся, дружина у мене дуже хороша людина, вона все добре знає вже, все розуміє і вже чекає нас там. Хочеш з онучкою познайомишся!
– Олександре, я не можу повірити в це. Це так несподівано, – не вірив чоловік.
– Я тебе тут навіть на годину більше не залишу. Не таку ти старість ти у мене заслужив, тату! Збирай свої речі і ходімо зі мною!
– Он якого чудового сина виховав Дмитро! Такий добрий чоловік, – говорили їм у слід ті, що бачили та розуміли, що сталося.
А Олександр згодом таки забрав батька з собою в Португалію. Так, у старенького чоловіка почалася, можна сказати, друга молодість. В колі рідних та близьких добрих людей. Правду кажуть мудрі люди: “Якими ми виховали дітей – покаже лише наша старість”.
