Глухий удар вхідних дверей розрізав тишу кухні — Олена завмерла над раковиною, вода ще стікала з тарілок. Здається, Влад нарешті повернувся з роботи. Вона кинула погляд у вікно, витерла руки рушником і попрямувала в коридор.
— Привіт. Як минув день? — вона торкнулася губами його щоки.
— Та нормально, тільки втомився, — Влад стягнув куртку й рушив на кухню. — Що на вечерю?
— Паста з куркою. Зараз підігрію.
Вони вже рік мешкали в орендованій однокімнатній квартирі на околиці міста. Оселя була невеличка, проте затишна. Ніхто не ліз із порадами, як саме жити, що готувати чи як складати речі.
На вихідних вони навідувалися до батьків Влада. Його мама завжди накривала стіл, розпитувала про роботу, щиро цікавилася їхнім життям. Олена не мала про що погане сказати — ставлення було цілком нормальне.
Батько Влада вирізнявся мовчазністю. Сидів у кріслі, дивився новини або гортав газету. Розмов майже не підтримував.
Зате сестра Влада — Кристина — була зовсім іншою.
Кристина була на три роки молодша за брата, та поводилася так, ніби всі їй щось винні. Вона постійно змінювала хлопців, часто нарікала на життя, роботу, людей навколо.
То колектив «не такий», то начальник «причіпається», то зарплата — «смішна». Жодна робота не затримувалася надовго.
— Олено, а в суботу знову до батьків? — спитав Влад за вечерею.
— Так. Твоя мама телефонувала.
— Гаразд. Тільки Кристина теж буде.
Олена промовчала. Лише кивнула.
Вона вже здогадувалася, до чого це.
У суботу вони приїхали ближче до обіду. На кухні пахло запеченим м’ясом, мама Влада метушилася біля плити.
— Ой, дісталися! Заходьте, мийте руки!
Кристина вже сиділа за столом, гортала телефон.
— Привіт, — кинула вона, навіть не підвівши очей.
Олена привіталася. Влад пішов допомагати матері.
За столом розмова спершу була звичайною.
— Як у вас справи? — поцікавилася мама.
— Все нормально, працюємо, — відповів Влад.
— А ти, Олено?
— Також усе гаразд.
Кристина раптово звела очі від екрана.
— Ви й досі на зйомній живете?
— Так, — спокійно відповіла Олена.
— І не плануєте щось своє купити?
— Думаємо, — втрутився Влад. — Поки що збираємо.
Кристина пирхнула.
— Ну так. Так можна й усе життя відкладати.
Мати одразу зауважила:
— Кристина!
— А що? Я правду кажу.
Олена змовчала. Влад — також.
Після обіду всі перейшли в кімнату. Якось само собою розмова знову з’їхала на гроші.
— Я от думаю змінити роботу, — сказала Кристина.
— І що за робота? — запитала мама.
— Ну… там є свої нюанси. Зате платять нормально.
— Ти ж лише місяць тому влаштувалася, — нагадав Влад.
— І що? Мені не подобається.
— А що саме?
— Усе.
Влад важко зітхнув.
— Ти хоч раз можеш довести щось до кінця?
— Почалося, — закотила очі Кристина. — Ти як батько.
— Бо це виглядає щонайменше дивно.
— Тобі легко говорити! У тебе все стабільно! Робота, дружина — все по поличках!
— А що в цьому поганого?
— Це нудно!
Запала пауза.
Олена мовчки сиділа.
Коли вже збиралися виїжджати, Кристина раптом обізвалася:
— До речі, Влад, ти ж можеш мені допомогти?
Влад напружився.
— У чому?
— Мені треба трохи грошей. Ненадовго.
— Скільки?
— Ну… десь тисяч двадцять.
Олена підвела погляд.
— На що?
— А тобі навіщо знати? — різко відповіла Кристина.
Влад глянув на Олену, потім — на сестру.
— Кристина, я не банкомат.
— Я поверну!
— Ти вже так казала.
— Ти що, не можеш допомогти рідній сестрі?
— Можу. Але не тоді, коли це перетворюється на систему.
— Зрозуміло, — холодно відрізала Кристина. — Тобто дружина важливіша.
У Олени всередині все стислося.
— А до чого тут я? — тихо озвалася вона.
— До того, що раніше він допомагав.
Влад урвав:
— Раніше я був один.
— А зараз що? Підкаблучник?
— Досить!
У кімнаті стало тихо.
Дорогою додому вони мовчали.
Першим заговорив Влад:
— Не звертай уваги.
— Я й не звертаю.
— Вона просто така.
— Я бачу.
Пауза.
— Ти б дав їй гроші?
Влад довго мовчав.
— Раніше — так.
— А зараз?
— Тепер у нас є свої плани.
Олена кивнула.
Вона більше нічого не сказала.
Але вперше за довгий час вона відчула: їхнє «ми» справді означає «ми».
