– Олено, йду я, – якимось чужим, безбарвним голосом сказав Олег.
– У гараж, чи що? – машинально буркнула Олена, мимохіть глянувши на чоловіка.
– Ні. Олено, я від тебе йду. До іншої жінки…
Недочищена картопля випала з рук і, підстрибуючи, бадьоро покотилася під стіл.
Олена якийсь час спостерігала за її втечею, намагаючись переварити сказане, потім круто розвернулась і подивилася на чоловіка.
Нарешті до неї дійшов сенс сказаного. Збоку можна було подумати, що вона спокійна, мов нерухома скеля посеред океану.
Насправді в душі у неї відбулося сходження лавини. Лавини її почуттів. Під ними зникло все – любов, радість і нездійснені надії…
– І хто ця жінка? – запитала Олена, щосили стримуючи себе.
– Ти не знаєш її, Олено. Але вона така… Така… У нас усе по–справжньому, знаєш. Вона розуміє мене з пів слова і ми маємо багато спільного. Дуже багато спільного! – захоплено говорив він.
– Ну, напевно ти знайшов нарешті своє щастя, вітаю, – сказала вона, поставивши під кран руки та овочечистку. – І мені не обов’язково знати усі тонкощі. Ти вільний. Іди. Вечеряти не запрошую, думаю, тебе вже зачекалися…
Олег схлипнув, чи то від радості, чи то від надміру почуттів і подався до спальні збирати речі.
А Олена вхопилася за край мийки, спостерігаючи за побілілими кісточками пальців. Вона мріяла щоб він якнайшвидше пішов…
–Ну я цей… Я пішов, гаразд? – відступаючи до дверей, прошепотів Олег.
Вона обернулася до нього. Обличчя її було спокійним, навіть умиротвореним. Було видно, що він був трохи здивований, чекаючи, як мінімум, сліз і докорів, але ніяк не повної байдужості.
Хмикнувши, він вийшов із кухні.
Олена дочекалася, коли зачиняться вхідні двері і без сил сіла прямо на підлогу й заплакала…
І тільки години через три, вона зайшла у спальню і одягнена лягла на ліжко. Світ її померк…
…Олена прокинулася посеред глибокої ночі і на неї наринула сумна ностальгія. Вона згадувала, як вони познайомилися. Вона, молода недосвідчена дівчина, приїхала до невеликого містечка працювати і в перші ж вихідні пішла з подружками на танці.
І того ж вечора зустріла його.
Він був у компанії кількох хлопців, які стежили за порядком у парку.
Високий, плечистий, з широкою посмішкою, Олег відрізнявся від них статурою та мужністю.
Олена, глянула на нього один раз і оторопіла. Їй здалося, що це все… Вона закохалася раз і назавжди…
А він дивився на неї глузливо і трохи зверхньо. Йому теж сподобалася худенька дівчина і того ж вечора він зголосився її провести. Більше вони не розлучалися…
Вони зустрічалися практично щодня. Через три місяці подали заяву до РАГСу. А влітку відгуляли галасливе, весілля.
Жили спочатку в гуртожитку. Потім, коли Олена народила первістка, здобули свою першу двокімнатну квартиру.
Їх щастю не було меж. А ще вони кохали один одного. По справжньому. Коли одна людина розуміє іншу без слів.
Дивним було те, що вони ніколи не сварилися. Правда! Так буває, коли люди зійшлися, як пазли, як плюс і мінус, або як інь і янь…
А минулого тижня виповнилося тридцять шість років їхнього сімейного життя. І найгірше, що тридцять сім уже не буде…
Подумавши про це, Олена заплакала знову. Тепер уже тихо і гірко, ніби оплакуючи кінець їхнього щастя та кохання…
Ранок видався похмурим, як і настрій Олени. Але треба було вставати, будинок великий, господарство теж. Все вимагає уваги та догляду.
Випила чаю з цукром вприкуску, а більше нічого вона й не змогла зʼїсти, і вирушила наводити лад.
Прибрала, погодувала курочок, випустила в загін козу, потім вимила підлогу, перемила вчорашній посуд.
Все робила зі злістю, ніби не даючи собі можливості зупинитися і подумати про найгірше. Про те, що сталося.
Але була ще одна проблема – як повідомити про це все дітям.
Синові Василю та дочці Насті. Зважилася вона тільки до обіду.
– Мамо, та він що, зовсім чи що?! Як це – знайшов іншу жінку? Яку іншу? Це жарт якийсь, мамо… Хочеш ми приїдемо? Прямо зараз приїдемо? – стурбовано казала дочка.
– Ні, ні, Настю, не треба їхати! Що ви надумали? Ти на останньому місяці, тобі такі речі ні до чого. Я впораюсь. Зрештою, всі ж живі…
Син відреагував різко. Довго сварився. Олена навіть присоромила його. Мовляв, припиняй про батька таке говорити. Всяке у житті буває.
Домовилися в результаті, що Василь у вихідні приїде…
Повідомивши дітям, Олена трохи видихнула. А проходячи повз дзеркало в коридорі, спіймала свій втрачений погляд і зупинилася.
На неї дивилася жінка, повненька, в домашньому халатику. Без косметики, з червоними від сліз очима.
– Так… Не дивно, що він молодицю знайшов. Он яка я стала. Повна, без зачіски, ні манікюру немає, ні макіяжу. Та мабуть красуня, а я давно забула про себе. Діти, чоловік та онуки на першому місці. На другому кури з городом… Ех… – Олена розгублено провела рукою по обличчю і гірко зітхнула, уявляючи “молодицю” та свого чоловіка…
Вона згадала останній рік їхнього сімейного життя і тепер багато чого зрозуміла. Рік видався напруженим. Важка вагітність дочки, народження дитини в сім’ї сина, якась постійна метушня, господарські проблеми.
Все це займало більшу частину її часу і на чоловіка його просто не залишалося.
Олег, часто приїжджаючи з роботи, вечеряв на самоті через її відсутність.
Проводив вихідні теж без неї, доки вона займалася онуками.
Тоді мабуть і знайшовся час для нового захоплення.
Вона згадувала, як він непомітно віддалився і став зовсім чужим. Але вона через свою зайнятість цього не помічала. Або не хотіла помічати…
…Потяглися дні в Олени. Без нього. Спершу важко було. Потім стало легше. Дітей вона просила, щоб вони батька не уникали. Їх він не кидав. Батько він добрий і любить онуків. Тож їх це не стосується.
Діти побурчали, але обіцяли подумати. І то добре, так Олена вирішила.
А за пів року вона заспокоїлася трохи. Тим більше, що сумувати їй зовсім не стало коли. Господарство все на ній, онукам допомогти треба.
Хоч і пенсіонерка, а на роботу влаштувалася. Схудла, зачіску змінила, почала виглядати краще. Згодом посмішка, її найкраща прикраса, на місце повернулася. А що робити? Життя продовжується!
…А через пів року раптом пролунав дзвінок із незнайомого номера. А там голос… Забутий вже, але такий знайомий.
– Оленочко, кохана моя… Пробач мене, прийми назад. Ну, не можу я без тебе. Перші два місяці як у тумані жив, а потім усе. Як тільки ляжу, очі заплющу – ти переді мною стоїш. Пустиш, га? – просив Олег слізно.
Олена оторопіла від несподіванки. Вона аж слів не могла підібрати, щоб щось відповісти!
– Ні. Не пущу. Йди до молодиці своєї. У вас багато спільного. А мені й без тебе непогано, – різко сказала Олена і кинула слухавку.
З того часу і почалося. Як вечір, так Олег дзвонить, вмовляє, добрими словами заманює…
– Олено, ну ми вже не молоді з тобою. Ну що нам ділити на старості років? Ну переплутав, з ким не буває. Люблю тебе і сім’ю нашу люблю. Василька з Настею та внуками. Хочу з вами бути.
– А хто тобі заважає, Олеже? Люби дітей і онуків люби. Вони від тебе не відмовляються. А без мене обійдешся. Усе. Чашку розбиту не склеїти, як не старайся, – рішуче казала вона.
Діти, якщо спочатку проти батька були налаштовані, тут що один, що інша на захист Олега встали.
– Мамо, на батькові лиця немає. Він дуже винний, ну з ким не буває. Може пробачиш його, га? – просила часто дочка Настя.
– Ну так, мам. Вибачила б ти його. Що ви, як маленькі. Я ж знаю, ти його любиш, – вторив сестрі Василь.
– Ні і ні! Усе. Не просіть. Не зможу я жити з ним після цього, розумієте? Увесь час згадуватиму, як він мене зрадив…
Так і жила Олена. Працювала, будинком займалася, з дітьми спілкувалася. Внуків няньчила. І все без нього. Без Олега…
А Олег, тим часом зі своєю, з якою у нього багато спільного, розійшовся. І переїхав жити до своєї старенької матері.
Сильно сумував він за Оленою. Часто згадував їхнє життя–буття. Дуже шкодував, що так вчинив. Тільки видно не виправити нічого вже. Доведеться йому з цим жити…
І ось одного чудового дня зважився він. Прийде він до будинку Олени і проситиме прощення. Може змилостивиться, пробачить і назад прийме. А ні, то хоч побачити її, кохану…
Одягнувся він гарно і вирушив у дорогу. Приїхав. Стукає до хати рідної, а ніхто не відчиняє. Олена в ніч пішла на роботу. На чергування.
Постукав ще трохи і вирішив присісти на веранді, на лавці. Почекати, поки господиня повернеться. Приліг він і заснув міцним сном. Давно не спав так міцно. Видно, стіни рідні на нього так повпливали. І втома…
…Олена повернулася додому під ранок. Вона відкрила хвіртку й зайшла у двір.
– Дивно, – подумала вона. – Хвіртка привідкрита, а я ж ніби закривала, коли на роботу йшла.
Олена зайшла на веранду, глянула на лавку і аж назад відійшла від несподіванки! На лавці спав якийсь мужик!
Вона тихенько підійшла до незнайомця, придивилася і очам своїм не повірила.
– Цього не може бути… Оце так сюрприз! – тільки й подумала Олена.
Вона торкнулася Олега рукою – жодної реакції! Обличчя в нього біле… Почала трясти – не реагує.
– Ох, Господи… Та невже? Ох горе мені, горе…
А він раптом взяв і обійняв її.
– Ах ти ж, – ахнула Олена! Безсовісний! – Я й справді подумала, що ти вже того…
– Оленко, пробач мені, – жалісно попросив Олег.
– Добре, заходь у хату, будемо говорити, – сказала спокійно Олена.
Вони зайшли всередину, а через пів години відкрилися вхідні двері і Олег швидко вийшов на вулицю!
Він вискочив за хвіртку і щось бурмочучи собі під ніс пішов у сторону зупинки…
Олена вийшла на ґанок. Вона глянула у слід колишньому чоловікові.
– Ну от і все Олеже, – тихо сказала вона. – Ось ми все і вирішили. Нарешті я спокійна.
Олена посміхнулася і пішла готувати вечерю. Тепер в неї нове, щасливе життя. В якому нема місця зрадникам…
