Олена прийшла додому з важкою сумкою продуктів. В іншій руці вона тримала купу якихось паперів.
– Олеже, тобі тут якийсь лист прийшов! – гукнула вона чоловіка. – Я вирішила пошту забрати, бо все вже стирчить з поштової скриньки. Напхали реклами, газет якихось, ледве платіжки витягла, та ще й конверт оцей звідти випав!
Олег здивовано підійшов до дружини.
– Уявляєш, – продовжила жінка. – Адреса не наша – номер будинку інший. А прізвище й ім’я по–батькові – твої. І номер квартири наш!
Олена поставила сумку, поклала на стіл газети й платіжки і простягла листа чоловікові.
– Олено, ну це ж явно не мені, ось дивись адреса відправника, хто зна звідки пишуть, з якогось села.
Та я й гадки не маю, хто це – Марина Денисівна.
Олег кинув конверт на стіл.
– На пошту треба віднести, переплутали вони щось. Або за номером будинку, що на конверті, в шухляду кинути, тут же інший будинок вказаний. Хоча дивно, невже там мій повний тезка живе? – здивувався Олег.
Наступного дня дорогою на роботу Олена зайшла у сусідній будинок. І вже хотіла кинути конверт у скриньку, але її зупинив хлопець, який спускався сходами.
– Ой, не кидайте нам цей конверт, ми його вже на пошту відносили. У нас у квартирі таких немає, ми тут уже понад десять років живемо!
Олена подивилася на дату на конверті – схоже цей лист уже більше місяця по скриньках перекидають, не можуть знайти адресата.
– Дівчино, ви когось шукаєте? – сходами повільно спускалася старенька.
Олена подумки посміхнулася – їй уже п’ятдесят з хвостиком, дівчиною її тепер тільки дуже літні люди називають.
– Та ось, – Олена покрутила конверт у руках. – Нам у скриньку помилково кинули, хотіла за адресою покласти, а кажуть такі тут не живуть!
– А квартира яка? – бабуся зупинилася і віддихалася, – Ану–но, покажи. А–а–а, Поліщуки. Так нема їх давно вже тут. Інші живуть.
– Переїхали, чи що? – Олені вже набридла ця історія з конвертом.
Ось теж зв’язалася, треба було кинути в іншу поштову скриньку, і нехай розбираються. Ні–і–і, подумала, що схоже бабуся рідним пише, шкода її стало…
– Переїхали вони, це ти, дорогенька, точно сказала, – кивнула старенька. – На той світ переїхали, і Олька недолуга і Олежик її! Олька ж уся в матір була, тій би тільки гуляти. Доньку нажила невідомо від когось.
Брехала, що від співака якогось. Мати гульбанила – Ольці тільки вісімнадцять виповнилось. У неї схоже і серце не стрепенулось, що матері нема.
На що жила – одному Господу відомо. А потім раптом схаменулась. Олежика привела, заміж вийшла. Ми всі здивувалися – хлопець начебто непоганий, як так з нею зв’язався?
А потім вирішили, може й справді за розум взялася? У магазині почала працювати. Олег її на завод пішов, все як має бути. Потім вона завагітніла.
Але знову зірвалася Олька, загуляла. Олег її шукав по всіх таких місцях поганих, витягував, та нічого воно не допомагало.
Одного разу Олег натрапив на якихось друзів її старих, сварка була. У Ольки пологи почалися, та яка їй дитина за такого способу життя? Не стало її…
А за ними і Олег пішов у засвіти… Кажуть гульбанив дуже. Ось яка тут історія була!
Тільки ніби не було в них жодних родичів, ніхто не приїжджав, я б пам’ятала.
– Дякую вам дуже, – Олена засунула листа в сумку і побігла на роботу.
Увечері за чаєм Олена чоловікові зізналася, що в обід на роботі вона цей лист злощасний все ж таки дістала з конверта, прочитала і ахнула! Олена навіть заплакала.
– Боже, невже це правда?! – тільки й подумала вона.
– Слухай, що бабуся невідома пише, – сказала Олена до Олега:
«Олежику, синочку! Ти пробач мені, стару, що образилася на тебе. Зовсім я тепер погана, очі майже не бачать. Лист цей Зіна сусідка пише.
Дзвонила я тобі багато разів, синочку, все вибачитись хотіла. Що поганих слів тобі тоді наговорила, коли ти від мене в місто поїхав.
А потім ще й одружився, а мені навіть не сказав одразу.
Додзвонитись тобі я ніяк не змогла. Все приїхати хотіла, та так і не зібралася, здоровʼя зовсім нема.
Але побачитися треба, як же я синочка милого, і не побачу більше?
Олежику, любий, приїдь синку, хоч ненадовго до матері, Христом Богом прошу.
Жити мені недовго видно лишилось, Зіна мені допомагає, добра душа… Дуже чекаю, відгукнися, синку, не ображайся на мене!
Твоя мама. Дуже чекаю від тебе відповіді!»
Олена склала лист і поклала в конверт.
– Уявляєш, вона йому листа написала, думає живий він, думає образився на матір і поїхав з села назовсім. І знатись не хоче. І вона чекає на нього, ти уявляєш, пробачити її просить! – Олена говорила, а в очах її були сльози.
У них обох із чоловіком батьків уже не було в живих…
Олег помовчав, потер чоло рукою, як зазвичай робив, коли на щось серйозне налаштовувався.
– Олено, ну не знаю. Ось ти це мені навіщо прочитала? І як тепер бути? Ти ж розумієш чому, пам’ятаєш мати моя на мене теж ображалася?
Хоча я й дзвонив їй, і приїжджав, і допомагав, а все одно ображалася! Їй хотілося, щоб син її був, самотньо їй було, це я зараз все це розумію.
Тоді не розумів, а зараз розумію! І що тепер, лист цей викинути й забути? Викинути звісно можна, от тільки думки не викинеш…
Олег сидів, сумно дивився на Олену, а потім раптом усміхнувся.
– А пам’ятаєш, ми святими місцями хотіли проїхатися? Давай до цієї бабусі заїдемо, це десь у тих місцях. Розкажемо правду, як є, може, допоможемо хоч чимось, як думаєш?..
…Через кілька днів Олег з Оленою проїхавши кілька містечок під’їжджали до невеликого села.
Ось і цей будинок. Олег зупинив машину і вони з Оленою вийшли.
– Здрастуйте, скажіть, а Марина Денисівна в цьому будинку живе? – запитав Олег у жінки, що стояла біля сусідньої хвіртки.
Та мовчки кивнула, і все здивовано вдивлялися в гостей.
Олена дістала сумки з гостинцями.
– Олеже, ходімо, ну що ти стоїш?
Вони відчинили стару хвірточку, пройшли вузькою стежкою до ґанку, постукали в двері.
– Так заходьте, відкрито в неї! – гукнула сусідка.
Вона все стояла і дивилася на них.
Старі двері піддалися, рипнули іржавими завісами. У темній хаті на дерев’яному столі лежали яблука, наповнюючи все довкола чарівним, мов з дитинства, ароматом. Біля віконця сиділа бабуся.
– Марино Денисівно, здрастуйте, – тремтячим голосом сказала Олена, і старенька обернулася на її голос.
– Здрастуйте, гості дорогі, – у голосі Марини Денисівни пролунало здивування – невже це до неї хтось?
І ледве вловима надія – може це й справді до неї? Може це… Невже…
– Олежику? Олежик, це ти? – старенька встала, пішла невпевненими кроками, захвилювалася і мало не оступилася біля Олега, що підхопив її за руки.
Він підтримав її, довів до старенького дивана, сів поруч, а вона тільки й повторювала:
– Олежику, радість же ж яка, синку! Ти таки приїхав.
І дивлячись на нього очима, що майже нічого не бачили, гладила його руки, його куртку, його щоки.
– З бородою, як тато твій! Приїхав, любий, приїхав…
Олег нерішуче дивився на Олену, але вона помахала йому – мовчи, не треба їй нічого розповідати, хай так, хай так думає!
Потім вони пили чай із гостинцями. А Марина Денисівна все говорила і говорила, і говорила…
Олег з Оленою залишили всі гостинці, та й свої дорожні запаси. Та ще грошей залишили сусідці Зіні.
– Ми приїдемо, ми ще приїдемо обов’язково, – пообіцяв Олег.
Зіна довго дивилася на них, а потім раптом запитала:
– Ти ж їй не син, я бачу. Олег на моїх очах виріс. Що вам від неї треба?
Олена взяла руку Зіни.
– Не подумайте нічого поганого…
І все розповіла сусідці. Та заспокоїлася, здивувалася.
– Які ж ви люди добрі, невже ще є такі? Уклін вам за бабусю, втішили ви її, дай вам Бог щастя, – і обняла Олену.
Марина Денисівна стояла біля віконця і тихенько махала рукою вслід машині, що їхала, хрестила їх пальцями на дорогу.
Вона зрозуміла, що не син її це був. Але за довгі роки її самотності серце теплом наповнилося.
Він вибачив її, цей приїжджий, і в неї вибачення попросив.
Він тримав її за руку, і вона відчувала сина, хоч це й не він.
Він говорив, і вона чула голос сина. Він обіцяв, що приїде і вона вірила йому.
І тепер їй є на кого чекати, вона відчувала, що вони обов’язково приїдуть, вони дотримаються своєї обіцянки…
