Олена стояла на балконі й з жалем дивилася на свою свекруху, яка сиділа в сутінках на лавці біля під’їзду: покликати її чи ні? Якщо спробувати запросити, то Ганна Петрівна підведе голову й заперечно похитає нею – мовляв, ще трохи посиджу. Свекруха виходила подихати свіжим повітрям лише тоді, коли лавка була зовсім порожньою: їй були чужі міські балачки ровесниць про комунальні послуги, ціни на харчі та подібне. Вона все життя провела в селі, а ось уже два роки мусила мешкати в сина з невісткою.

– Мама зовсім занепала духом, – зітхнула Олена, звертаючись до чоловіка. – Час уже здійснити її мрію.

– Ще трішки зачекаємо, не все готове для її переїзду! – відповів Андрій.

Два роки тому в Ганни Петрівни згоріла хата, лишився лише фундамент. Разом із хатою пішло все – сарай з курником і птицею, маленька теплиця. Тоді вона була на базарі, продавала огірки й помідори зі свого городу. Чи то проводка замкнула, чи якийсь прилад забула вимкнути, але вогонь спалахнув стрімко, підхоплений вітром, і жінка повернулася вже на згарище. Сусіди ще довго згадували, як вона бігала по чорному подвір’ї, вимазана сажею. Жила вона сама, але хата була для неї головним скарбом.

Після того, як Ганна Петрівна пережила важке захворювання, син Андрій і невістка Олена забрали її до себе. Довгий час жінка була дуже ослабленою, але згодом почала потроху рухатися.

– Мамо, відпочиньте ще трохи, вам не варто так багато ходити, – просила її Олена.

– Ні, зараз я трохи порухаюсь, а потім поїду до себе в село, – відповідала свекруха.

Усім здалося тоді, що Ганна Петрівна трохи плутає спогади. Може, вона забула про те, що сталося? Усі домашні почали обережно розпитувати.

– Ви думаєте, я не при своєму розумі? – з посмішкою запитувала свекруха в Олени. – Ні, я все пам’ятаю: і як хата згоріла, і як у лікарні лежала. Я так міркую – поживу в сусідки, у Катерини, вона теж самотня, я їй по господарству допоможу, пенсію назбираю, потихеньку відбудуюся. Я ж знаю, що ви не в розкошах живете, а онучка росте, і я її кімнату займаю. Зайва я тут.

Ніхто не наважувався сказати, що її сусідки й подруги Катерини нещодавно не стало, а її хату вже ділять родичі, грозячи судом один одному. Усі боялися, щоб не сталося повтору. Катерина була для неї найближчою людиною, не лише душею, а й тому, що мешкала поряд. Ще в Ганни Петрівни була улюблена молодша сестра Ольга, але та жила далеко. А ще двоє синів – Андрій і молодший Сергій, тільки Сергій постійно в морях – він механік на кораблі, завжди в плаванні.

Найбільше Ганну Петрівну гнітило те, що вона мешкає в кімнаті онучки-студентки, яка навіть подруг не може запросити до себе. Чомусь їй здавалося, що дівчатка мусять збиратися в когось удома.

– Бабусю, вже не ті часи, нині ми всі спілкуємося в мережі! – пояснювала онучка Софія.

– Ну що це за спілкування? – дивувалася бабуся. – Навіть чаю разом не попити.

Окрім того, що вона тіснить онучку, Ганна Петрівна не хотіла обтяжувати сина з невісткою, бачила, як скромно вони живуть. Намагалася не бути тягарем і допомагати з прибиранням та готуванням, але виходило не так, як у невістки – бабуся рухалася повільно, а ліва рука погано слухалася. Коли дізналася про Катерину, довго плакала, а потім заявила:

– Діти мої, не ображайтеся, але я твердо вирішила: влаштуйте мене в заклад для літніх людей. Андрію, в тебе є довіреність, я її ще в лікарні написала, ти можеш усе вирішувати за мене. Будь ласка, я дуже хочу, там хоч з кимось поспілкуюся. А якщо то дорого, то продайте мою ділянку. Може, й недорого продасте, але хоч щось!

Обуренню Олени, Андрія та Софії не було меж, але поступово бабуся привчала їх до цієї думки. Андрій нібито взявся за папери для закладу, сказав, що землю продав, але там така тяганина – бюрократія неймовірна. Дав грошей керівникові, але той усе одно зволікає, чекає черги. А ось уже скільки часу минуло, скоро осінь, уже хочеться переїхати, дітей і онучку в спокої лишити.

Коли Ганна Петрівна після вечірньої прогулянки повернулася додому, заявила з порога:

– Андрію, якщо в понеділок не повезеш мене в той заклад, поїду сама, так і знай! Сама прийду до керівника, скажу: давайте місце, гроші ви вже взяли, держава мусить мене забезпечити!

Усі вихідні Андрій десь зникав. З’явився в неділю пізно ввечері, нервово пошепотівся з Оленою й сказав матері збиратися – усе владнав із керівником закладу, завтра буде місце, і навіть, здається, окрема кімната.

Зранку вирушили на старенькій Андрієвій машині. Ганна Петрівна ніяк не розуміла – чому син веде авто дорогою до її села, якщо треба в зовсім інший бік.

– Мамо, там дорогу розрили, тепер тільки об’їздом! – відповів Андрій.

Гаразд! Ось уже знайомі сусідні села, ось і село, де раніше мешкала Ганна Петрівна. Жінка мимоволі заплющила очі – не хотіла бачити рідні вулички й ту продану ділянку, де жила ще два роки тому. Заплющивши очі, відчула, що машина пригальмувала й заїжджає в якісь ворота. Довелося розплющити очі. Авто в’їжджало на її ж ділянку з новою хатою з червоної цегли, а біля воріт стояла й усміхалася сестра – Олечка. Здавалося, Ганна Петрівна втрачає свідомість, усе попливло в очах.

Коли стареньку привели до тями й вона розцілувалася з сестрою, довелося все пояснити, навіть як вона мало не зіпсувала весь сюрприз.

– Мамо, ніхто землю не продавав, а новий дім вирішили будувати одразу! – пояснив Андрій. – Тобі нічого не казали, ми взяли позику, Сергій надіслав добрі гроші, тут таке облаштування й будівництво – ой-ой! Тепер у тебе три кімнати, велика кухня з терасою, сучасний котел, душ, туалет. Точніше, у тебе й у тітки Ольги – вона вже пів року тут, переїхала назавжди, внутрішніми роботами займалася, теж чекала зустрічі, але терпіла – сюрприз же! Але якби ти зачекала ще два тижні, сарай із курником добудували б повністю, і Сергій приїхав би, а ти взяла й плани порушила!

Ганна Петрівна і плакала, і сміялася, обіймала по черзі сестру, сина, невістку, онучку й не знала, як подякувати. Ну хто ж знав про такий сюрприз? Чому ж мовчали – мало не злягла, але вже від радості! Яка ж благодать, коли є такі рідні люди!