— Бабуню, дивись, яка кішка цікава!

— Ой, онученько, та в чому ж її цікавість, скажи мені?

— Ну як же, бабусю! Ти тільки подивись на її оченята.

— Ой, і справді, різноока. А чия ж це, цікаво, кицюня?

— Та нічия, бабусю, ми її он там, біля яру знайшли. Бабусю, ну будь ласка, візьми її до себе.

— Ох ти Боже милостивий, — усміхаючись каже бабуся, — а на що вона мені, га?

— Ну, як же, бабусенько, сама ж казала, що без котика й життя не те… Та візьми вже, аж надто вона мені Оленку, прабабцю мою, нагадує, та така сама була, різноока. Бабусю? А розкажеш?…

— Та куди ж від вас дітися, розкажу вже.

Оленка зʼявилася на світ влітку, у самісінький розпал жнив, було тепло, тому й вижила. Малесенька була така, немов те кошенятко.

Мати їй в перервах, між перевертанням сіна, дала життя. Відлежалася під берізкою, загорнула дівчинку в нижню спідницю, поклала та побігла далі працювати.

Увечері глянула – жива. Ну що робити, довелося забирати.

— Як це, бабусю, довелося забирати? А що? Раніше не забирали дітей, чи що?

— Та чому не забирали, Михайлику, забирали, звичайно. Та тільки Горпина, мати Оленчина, ох-хо-хошечки, завинила вона…

— Як це, завинила?

— Ну так… Кохалася без шлюбу, дитина зʼявилася без чоловіка, той же погрався з дівчиною та втік, а вона… От. Дочекалася, коли всі розійдуться.

Мати кличе її, мовляв, іди, Горпино, кого ти там, а та стоїть стовпом. Ну що робити, побачила мати згорток, сплеснула руками, бити Горпинку кинулася, та дитям прикривається.

Потім додому прийшли затемна, батько ще піддав і матері заодно, мовляв, не догледіла.

Побоявся, щоб ворота дьогтем не намазали, але нічого, минула ця біда.

А незабаром, на Покрову, Горпину заміж віддали, в сусіднє село, за одного вдівця. Той з дитям і взяв її, на себе записав, охрестили, Оленкою назвали.

До того часу дитя без імені було і не хрещене, а тоді це дуже важливо було, щоб охрестити дитя.

— А зараз, бабусю? Зараз не важливо?

— Чому ж, Надійко, і зараз важливо, але тоді, часи інші були.

Так і стали жити. Горпина роздобріла в чоловіковій хаті, освоїлася, своїм чоловіком командувати почала. А незабаром діти з неї, мов горох, посипалися, така, значить, плодовита була.

Ну і стали, не те що, прямо сильно ображати Оленку, але…

Чуже дитя, воно і є чуже. А ще в Оленки очі різні були, різноока вона, значить.

А часи такі, темні були, люди не завжди розумні траплялися, от і ляпнув хтось, мовляв, дівчинка Горпинина — відьмачка.

Діти в гру її не брали, жінки почали говорити, що як Оленка гляне, так у корів молоко пропадає, дітей, мовляв, зурочити може, як подивиться, так криком діти заходять.

Оленка плакала, образливо їй було за неправду цю, мамці жалілася, а мамка що?

Вона, знай, дає життя дітям, одне за одним. Батькові теж часу немає, відмахнувся, іди, мовляв, матері допоможи краще.

Ось уже й у дівочу пору Оленка ввійшла, дивиться на те, як сестри, молодші за неї, на вечорниці збираються, теж їй хочеться.

Вона до матері. Просить, щоб пустила погуляти, та ні в яку. Сиди вдома і все тут.

Одна сестриця, Яринка, зжалилася над Оленкою, спідничку їй свою дала та кофтинку, а взуття влітку й не треба було, все одно в батькових бігали.

— У батькових черевиках?

— Ні, так говорили, коли босоніж бігали, я, мовляв, у батькових, ну виходить, у тому, що від батька-матері дісталося, на ноги так свої говорили, босоніж, значить.

Сіла Оленка в куточку, — продовжує розповідати бабуся онукам, — дивиться, як інші танцюють, і так їй танцювати хочеться, вона сидить і ногами різні кренделі виписує.

Побачив парубок один, та й витягнув у коло Оленку. Ух, як вона натанцювалася, а парубок той підначує: «Танцюй, мовляв, дівчино».

Дівчата ж інші по стінах розійшлися, мовляв, чогось, з відьмачкою ще не танцювали.

А парубок той проводжати Оленку пішов і на побачення запросив. Ух, на одній нозі Оленка танцює, на побачення збирається.

— Не ходи, Оленко, — сестриці вмовляють.

— Ага, зараз, це ви мені заздрите, — каже Оленка, та щоки буряком тре, щоб, значить, красивішою бути.
Сестри до батька з матір’ю, ті не пускають Оленку, та куди там, втекла напролом, як кінь добрий, як сиганула.

Прийшла на місце, значить, де домовлялися, стоїть, чепурна вся. Ось годину стоїть, другу вже й втомлюватися стала, наче чує шурхіт якийсь, смішки… Стоїть, знемагає.

А раптом, думає, що з тим хлопцем трапилося, побіжу подивлюся, може, у провулку десь із пробитою головою, ну й припустила бігти.

Дивиться, а милий її йде по вулиці, з іншого боку з дівчатами та хлопцями, регоче.

Побачили вони Оленку й ну сміятися над нею, що, мовляв, відьмачка, довго ж ти протрималася, ми вже втомилися за тобою спостерігати.

Стоїть Оленка, її трясе всю, стоїть та як заплаче.

— Що ж я вам зробила? Люди ви чи хто? Я така сама, як і ви. Із плоті й крові, ну так, очі в мене різні: один синій, другий карий, що ж тепер, у багнюку мене топтати?

З дитинства ненавидите мене, в ігри свої не брали, грудками багна кидалися, відьмачкою звете, а за що?

За те, що я трохи відрізняюся від вас. Хоча б деньок пожили, як я… Ех ви…

Опустила Оленка плечі й пішла куди очі бачать.

А тим молодим людям раптом стало не по собі, одна тільки дівчина, якій той хлопець подобався, все сміялася, та на неї пришикнули.

Сестра Яринка за Оленкою побігла.

— Постривай, постривай, сестрице… Куди ж ти?

— А чи не все одно куди, мила сестричко? Подалі звідси, не можу вже, сил немає. Живу, як… як тварина яка: принеси, прибери, зроби, помий, доглянь.

Ти думаєш, я не хочу, як ти, ходити з подружками за ручку, пісні співати і з хлопцями зустрічатися?

Ну й що ж, що я така різноока? Що ж мені, не жити тепер?

Плаче Оленка, сльозами заливається, Яринка її заспокоїти намагається. Раптом батьки прибігли, хтось їм сказав, що Оленка побігла, а Яринка за нею…

Стали Оленку вмовляти, мовляв, повернися, доню, а та ні в яку, є їй що й батькам висловити.

— Я знаю, знаю, що нерідна і непотрібна, так що ж, знущатися наді мною? — плаче Оленка.

— Що ти, що ти, мила, та я… Хто тобі таке сказав? Ти моя донька, не вигадуй, а хто там що говорить, нехай їх…

— Донечко, — плаче Горпина, — та ми тебе, тебе рятували, не хотіли, щоб посміялися над тобою, ну… йди сюди, йди…

Знаєш же, які у нас люди, думають, якщо вада яка, значить нерозумна людина, дурна, самі такі… Ти ж мій первісток, моя дівчинка…

Умовили таки, повернулася Оленка додому.

Засумувала з тих пір дівка.

Усе невесела ходить, а в ту пору, до осені, наречені сватів стали засилати до дівчат на виданні. Ось і в їхні ворота постукали свати.

Мабуть, до Яринки, невесело думає Оленка, вона гарна дівчина, піде сестриця, одна залишуся…

— Оленко, Оленко, — біжить молодший братик Степан, — Оленко моя, там… там… такий, ой, красивий… сватати… тебе…

Дивиться Оленка, хлопчина невиразно знайомий.

— Здрастуй, Оленко, не впізнаєш мене?

Стоїть Олена в домашньому, гарбуз рубала свиням, дивиться на цього хлопчину, а потім…

— Олеже, ти?! — впізнала друга по дитячих іграх своїх, та (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) тільки його потім забрали, відвезли кудись, був він сином наймита, який служив у одного багатого пана.

— Я, мила Оленко, стільки років про тебе мріяв, я не думав, що ти такою красунею станеш…

Говорить Олег, а сам рухається тихенько, з паличкою. У дитинстві ніжку покалічив йому п’яний візник, переїхав через нього…

Куценький Олег з самого дитинства, видно, так і не вирівнялася ніжка.

Витирає Оленка руки об спідницю й усміхається по-дурному. Засватали дівчину, сам батько з матінкою Олегові приїжджали, схвалили вибір сина: гарна дівчина, роботяща, красуня яка.

Матінка Олегова все притискала до себе та красунею називала.

Поїхала Оленка до Києва, там і жила до самого кінця. Я-то не застала прабабусю, а от сестра двоюрідна, вона старша за мене на п’ятнадцять років, ось вона-то, якраз, і пам’ятає бабусю Оленку, говорила мені, що весела така старенька була, а добра.

Сестричка казала, очі, що зорі, яскраві світили, один карий, а другий блакитний.

Усе життя з Олегом своїм прожили, семеро дітей народили й виростили, тридцять онуків, скільки правнуків, праправнуків…

— Бабусю, — запитує розумна, досить уже доросла Олеся, — а в когось ще були такі очі, як в Оленки?

— Звичайно були, мила. У бабусі моєї, у діда троюрідного, та багато в кого. Це відмінний знак наш, різноокі.

— Це називається гетерохромія, — каже Олеся, — ми в школі проходили це.

— Так, дитинко, так і називається.

Ой, а ось і знахідка наша, ну що, діточки, як назвемо кицюню?

— Оленка, Оленка! — в один голос сказали діти.

— Нехай Оленкою буде, — кивнула бабуся, — Оленка наша…

Доброго дня, любі читачі! Шлю промінчики свого добра та позитиву.