— Олено? Хто гостей годувати буде? У холодильнику хоч шаром покоти! — голосно й з докором звернувся до неї чоловік.
«Тільки не це… Тільки б не свекруха знову приїхала на все готове!» — майнуло в голові у жінки, і все всередині аж закипіло від обурення.
Останніми місяцями Артем перетворився на зовсім іншу людину. Будь-який її крок викликав у нього шквал критики. Він постійно бурчав, що вона погана господиня й мало уваги приділяє дому.
Але зараз Олена навіть забула про втому, почувши слово «гості». Вона важко зітхнула, намагаючись стримати гнів.
Зовсім нещодавно вона отримала у спадок від мами просторий, затишний будинок у тихому зеленому містечку неподалік від обласного центру. Будинок стояв на пагорбі, з великим садом і акуратним подвір’ям.
Мама все життя берегла цей куточок, вкладала кожну вільну копійку, щоб донькам було де жити. Рідна сестра Олени сама запропонувала віддати будинок їй, бо давно облаштувала власне життя далеко звідси.
Вони із сестрою все вирішили по-родинному. Олена віддала їй невелику суму, суто символічну частку, аби все було чесно й по совісті. Сестра щиро побажала щастя й без жодних докорів відпустила батьківську хату.
Ледве вони з Артемом зібрали речі, зробили невеликий косметичний ремонт і переїхали, як чоловікова рідня раптом згадала про їхнє існування. До того вони роками не телефонували, а тут почали підлещуватися.
Олена терпіла це з останніх сил. Вона щиро кохала чоловіка, пам’ятала перші роки їхнього шлюбу, коли вони розуміли одне одного з півслова.
Колись вона й сама мріяла вийти за нього заміж і вважала його надійною опорою. Але тепер ця опора чомусь почала хитатися й прогинатися під чужий вплив.
— Чому ти мене ніколи завчасно не попереджаєш? — втомлено спитала Олена, підводячи голову з подушки. — Я щойно зайшла після довгої зміни. Мені хоч би пів години спокою треба, а не біля плити стояти!
— Спокою їй захотілося! Людина до нас прийшла, а ти розліглася! — відрізав Артем.
— Та в холодильнику ж повно їжі! — підвищила голос жінка. — Я вчора до півночі крутилася біля каструль. Там свіжий борщ на яловичині, гречка, тушковане м’ясо, повна миска салату. Розігрій і подай, невже рук немає?
— Я все вилив і викинув, — спокійно, навіть із якоюсь гордістю заявив Артем, схрестивши руки на грудях.
Олена широко розплющила очі й завмерла. Їй здалося, що вона просто не так почула через перевтому.
— Що значить «викинув»? Ти при своєму розумі? Там же продуктів було приготовлено на кілька днів наперед! Я пів зарплати на ринку залишила!
— А те й значить. Сама куштуй те, що вариш. Дмитро спробував дві ложки твого борщу, скривився і спитав, чим ти мене взагалі годуєш. Сказав, що це не страва, а якесь непорозуміння без смаку й приправ.
Артем дивився на неї зверхньо, наче повчав нерозумну дитину.
— Мені перед рідним братом соромно стало! Людина раз на рік вибралася до нас, покинула свої справи, а ти навіть нормально нагодувати сім’ю не можеш. Сором та й годі!
У Олени від обурення затремтіли руки. Ноги гули після важкої зміни, голова розколювалася, а тут у власному домі її ще й принижують. Та ще й через кого? Через Дмитра!
Старшого брата свого чоловіка Олена не зносила всією душею ще з першого дня знайомства на весіллі.
Дмитро був надто балакучим, самовпевненим і безцеремонним. Він усюди поводився так, ніби всі навколо йому щось винні.
Куди б він не приходив, одразу починав роздавати поради, вчити всіх правильного життя й критикувати чужі порядки. Але тепер Олена відчувала, що ситуація змінилася.
Це був її дім. Мамин спадок, її власна фортеця. Вона мала повне право не пускати сюди тих, хто її зневажає. Проте сваритися з чоловіком на очах у людей їй усе ж не хотілося.
— Хто дав йому адресу? — тихо, але дуже твердо запитала вона. — Артеме, ти прекрасно знаєш, які в нас стосунки. Навіщо ти його покликав?
— Замовкни! Щоб я цього більше не чув! — шикнув Артем, озираючись на двері. — Дмитро обіцяв мені допомогти з роботою. У нього тут знайомий на хорошому підприємстві, великий начальник! Ти ж сама мене пиляла, щоб я шукав нормальне місце!
У цей момент у коридорі рипнули важкі вхідні двері. Почулося гучне покашлювання, а потім на полицю з гуркотом упало взуття.
— Гей, хазяїне! Що там твоя благовірна, нарешті повернулася з праці? — пролунав самовпевнений, гучний голос Дмитра з передпокою. — Я он на подвір’ї своє авто припаркував. Міг би її й підвезти, щоб зайву копійку на маршрутки не викидати.
Олена заплющила очі й глибоко вдихнула. Їй хотілося просто сховатися від цього нахабства, але гордість не дозволяла.
Вона вже гірко шкодувала, що з першого дня переїзду не розставила всі крапки над «і» й дозволила чоловікові почуватися тут безроздільним господарем.
— Давай, піднімайся, зготуй щось свіже, — впівголоса наказав Артем, підійшовши ближче. — І постели Дмитрові в нашій спальні, на великому ліжку. А ми з тобою на підлозі переб’ємося пару ночей.
— Що?! — Олена аж підскочила на дивані. — Ти з глузду з’їхав? Я після роботи маю спати на підлозі у власній хаті?
— Не вигадуй драми на порожньому місці! — насупився чоловік. — Людина з дороги втомилася, у нього спина ниє. Я не збираюся червоніти перед братом. Він і так каже, що ти мною крутиш, як циган сонцем!
— Добре, — процідила Олена крізь зуби, дивлячись чоловікові просто в очі. — Він залишається тут рівно на дві доби. Якщо через два дні він не поїде, разом із ним за поріг підеш і ти.
Вона сказала це так спокійно, що Артем на мить розгубився. Але в цю ж мить до вітальні вже ввалився Дмитро.
На ньому була розстебнута сорочка, на обличчі — хитра усмішка, а очі чіпко оббігали кімнату.
— О, Олено, доброго вечора! Все відпочиваєш? Гості на порозі, чекають теплого прийому, а ти розліглася, як пані якась! — весело протягнув дівер, намагаючись пожартувати.
Олена ледь стрималася, стримано кивнула і, не кажучи жодного зайвого слова, пішла до кухні.
Коли вона проходила повз нього, то відчула його дивний, оціночний погляд. Дмитро оглянув її з голови до ніг так уважно й прискіпливо, що жінці стало неприємно й гидко.
Вона зачинила за собою двері кухні, поставила чайник на вогонь і взялася чистити картоплю. Руки тремтіли, образа підступала до самого горла, але вона змушувала себе мовчати.
Тим часом із вітальні долинав голос чоловіка. Артем на всі лади вихвалявся перед братом, як добре вони влаштувалися на новому місці.
— Хата міцна, дубова, — говорив Артем задоволеним тоном. — Землі повно, сад старий, яблука одні чого варті. Можна ще літню кухню перебудувати під гостьовий будиночок.
— Гарна садиба, нічого не скажеш, — хвалив Дмитро, смачно потягуючись. — Ти молодець, брате, пригрівся на тепленькому. А маму сюди забрати не думаєш? Вона в селі одна вже ледве порається.
— Та Олена проти… — зам’явся Артем. — Будинок же по документах її. Якось незручно з перших днів матір перевозити, почнеться бунт.
— А ти хто в цьому домі, чужий дядько? — підвищив голос Дмитро, повчаючи молодшого брата. — Ви ж одружені, значить, усе спільне! Треба характер показувати, а не під спідницю ховатися. Що це таке, щоб жінка всім керувала?
Артем лише ніяково посміхався, намагаючись перевести все на жарт.
Брат із дитинства мав на нього сильний вплив, постійно підколював його, але Артем завжди тягнувся за ним і шукав його схвалення.
Проте Артем і сам був собі на умі. Поки Олена нічого не підозрювала, він уже розповів усій своїй рідні, які хороші умови тепер у них є.
Його тітки й двоюрідні брати вже подумки розподіляли літні місяці, плануючи, хто і коли приїде сюди відпочивати на свіже повітря, їсти домашні ягоди й гостювати безкоштовно.
Артем просто чекав слушного моменту, щоб поставити дружину перед фактом, коли гості вже стоятимуть на порозі з валізами.
Але Дмитро приїхав зовсім не для того, щоб просто провідати брата. Оглянувши будинок, великий сад і просторі кімнати, він швидко второпав, наскільки вигідне це місце.
Та й на Олену він дивився зовсім інакше, ніж раніше. Вона змінилася за останні роки: стала впевненішою, гарнішою, хоча й виглядала втомленою від постійної праці.
Коли вечеря була готова, чоловіки сіли до столу. Дмитро наминaв печеню за обидві щоки, вихваляючи кожну ложку.
— Оце зовсім інша справа! — примовляв він, задоволено витираючи губи. — Можеш же, коли захочеш, Оленочко! Мабуть, ти тільки моєму братові абияк вариш, бо він невибагливий і все одно все з’їсть.
— Не бачу в цьому нічого смішного, Дмитре, — холодно відповіла жінка, прибираючи посуд зі столу. — Я завжди готую однаково добре. Просто декому бракує вихованості, щоб це оцінити.
Вона різко розвернулася й вийшла з кімнати, навіть не дочекавшись відповіді.
Тієї ночі спати довелося в важких умовах. Дмитро розлігся в їхній великій світлій спальні, хропучи на всю оселю, а Артем примостився на килимі біля дивана, на якому лежала Олена.
— Треба буде купити сюди розкладний м’який куток, — пошепки бурчав Артем у темряві. — Якщо рідня влітку навідається, то людей навіть посадити буде ніде.
— Нормальні дорослі люди зупиняються в готелях або орендують житло, а не змушують господарів спати покотом на підлозі, — тихо відповіла Олена, дивлячись у стелю.
— У Дмитра спина хвора, ти що, зовсім бездушна? Йому не можна на твердому! Ти взагалі якась дивна стала. Якщо ти зі своїми родичами роками не бачишся, то в нашій родині інші звичаї! У нас прийнято триматися гуртом!
Артем ображено відвернувся до стіни й натягнув ковдру на вуха.
Олена так і не змогла заснути до самого світанку. У голові роїлися важкі думки про те, куди зникла їхня повага одне до одного і чи залишилося в цьому домі бодай щось від їхнього колишнього кохання.
Рано-вранці Артем похапцем зібрався і побіг у справах, пообіцявши повернутися після обіду. Олена ж збиралася на роботу трохи пізніше.
Вона вийшла в коридор і побачила Дмитра, який уже стояв на кухні в домашніх штанях.
— Оленочко, зроби мені яєчню з помідорами і підсуши хліба, — заявив він таким тоном, наче був у ресторані. — Моя колишня дружина завжди так мені подавала на сніданок.
— От до своєї колишньої й їдь, нехай вона тобі й смажить, — спокійно відповіла жінка, проходячи повз. — Я тобі не наймичка і не куховарка. Мені треба збиратися.
— Ох і гонорова ж ти стала! — розсміявся Дмитро, перегородивши їй дорогу у вузькому проході. — Мій братик, видно, зовсім тебе розбестив, раз ти така колюча.
Він зробив рух, намагаючись ущипнути її за бік — чи то жартома, чи то всерйоз.
Олена відсахнулася, її очі спалахнули люттю, і вона замахнулася, щоб дати нахабі доброго ляпаса. Але Дмитро спритно перехопив її руку за зап’ястя, міцно стиснувши пальці.
— Ти чого така нервова з самого ранку? — посміхнувся він, дивлячись їй просто в обличчя. — Слів не розумієш? На роботу спізнишся, дивись.
Олена висмикнула руку з такою силою, що мало не впала. Вона схопила сумку, ключі й просто вискочила з власного будинку, ляснувши дверима так, що задрижало скло.
Усю дорогу до зупинки вона безперервно набирала номер Артема. Телефон довго дзвонив, але чоловік скидав виклик, показуючи, що зайнятий.
Лише за кілька годин, коли Олена вже сиділа на робочому місці, заповнюючи звіти, телефон нарешті задзвонив. Вона вийшла в коридор і тремтячим від образи голосом розповіла чоловікові все, що сталося вранці.
— Олено, ну що ти собі знову вигадуєш? — роздратовано зітхнув Артем у слухавку. — Який Дмитро? Ти ж взагалі не в його смаку! Ти б бачила, які в нього жінки були — високі, доглянуті, як із обкладинки журналу. Ти в мене гарна господиня, звичайна, нормальна жінка, але до його вимог тобі далеко, вибач за правду.
Ці слова боляче її зачепили. Чоловік, який мав би захистити її честь, просто висміяв її й став на бік нахабного брата.
— Слухай мене уважно, Артеме, — холодно мовила вона. — Сьогодні ж вирішуй усі свої питання. Я повернуся ввечері, і щоб духу його в моїй хаті не було. Мені потрібен спокій і тиша. Попереджати ще раз я не буду.
— Ой, розійшлася вона, подивіться на неї! — невдоволено пробурмотів Артем. — Велика начальниця знайшлася! Та якби не мої зусилля, сиділа б ти…
Він думав, що зв’язок уже перервався, але Олена почула кожне слово перед тим, як натиснути відбій.
Колись Артем справді заробляв більше за неї, забезпечував сім’ю і почувався впевнено. Але після їхнього переїзду все пішло шкереберть. Знайти гідне місце він не міг, а йти на звичайну ставку йому не дозволяла гордість.
Він сидів удома тижнями, перебивався випадковими підробітками, але при кожній сварці згадував минулі заслуги, докоряючи Олені кожним шматком хліба.
Увесь день жінка не знаходила собі місця. Папери валилися з рук, цифри плуталися. Вона мимоволі поверталася думками до неприємних слів дівера.
Як не гірко було це визнавати, але Дмитро мав рацію в одному: їхнє життя з Артемом давно перетворилося на сіру, безрадісну рутину. Колишнє тепло кудись зникло, поступившись місцем нескінченним претензіям і дріб’язковим сваркам.
Раніше Олена думала, що в усьому винна свекруха, яка постійно втручалася в їхні справи зі своїми порадами. Але тепер, коли вони жили окремо, стало зрозуміло: проблема була в самому Артемові. Він ставав дедалі озлобленішим і відчуженішим.
Коли ввечері Олена підійшла до своєї хвіртки, надворі вже сутеніло. Вона відчинила двері й ледве втрималася від крику.
На кухні панував повний гармидер. Стіл був заставлений брудними тарілками із залишками їжі, біля раковини височів немитий посуд, а на підвіконні стояло кілька порожніх скляних пляшок.
З далекої кімнати долинало оглушливе хропіння чоловіка, який міцно спав після ситного застілля.
Олена хотіла скинути пальто, як раптом позаду почулися тихі кроки. Із ванної кімнати вийшов Дмитро. Він був бадьорий, усміхнений і зовсім не виглядав сонним.
— О, хазяєчка прийшла, — прошепотів він, підходячи занадто близько й простягаючи руки, щоб притримати її за плечі.
— Руки прибери! — різко відсахнулася жінка, стаючи спиною до виходу. — Я зараз такий крик підніму, що вся вулиця збіжиться!
— Та тихо ти, чого галасуєш? — примирливо підняв долоні Дмитро, хоча в його погляді не було й крихти збентеження. — Поговорити хочу по-людськи. Ти ж розумна жінка, все сама бачиш.
Він підійшов до столу, сперся на нього і продовжив уже зовсім іншим тоном:
— Ти думаєш, Артемові твоє кохання треба? Йому цей будинок потрібен, земля ця, садок. Він мені сам учора по секрету розповів, що хоче матір сюди назавжди забрати, а влітку всю рідню кликатиме. Ти тут будеш з ранку до ночі всім подавати й прати, а вони ноги звішуватимуть. Зробить із твоєї батьківської хати прохідний двір, згадаєш мої слова!
— Досить плести дурниці! — обірвала його Олена, відчуваючи, як неприємний холодок пробігає спиною від цих слів. — Артем не такий. Ти краще скажи, з роботою ти йому допоміг, як обіцяв?
Дмитро єхидно посміхнувся й похитав головою:
— Та яка йому робота? Не візьмуть його туди, там тямущі люди потрібні, а він звик, щоб усе саме до рук пливло. Слухай, Олено… Я вільний чоловік, сам собі господар. Навіщо тобі цей тюхтій? Подивися на мене. Ми б із тобою тут таке господарство розгорнули, гори перевернули б!
Олена подивилася на нього з такою зневагою, що Дмитро мимоволі запнувся.
— Значить так, любий родичу, — сказала вона тихо, але кожне слово звучало мов вирок. — Оскільки ніякої роботи для Артема немає, твоїм казкам кінець. Збирай свої манатки й щоб за п’ять хвилин твоєї ноги тут не було.
— Та ти що, серйозно? — насупився той.
— Цілком. Або ти йдеш сам тихо, або я зараз викличу людей, які допоможуть тобі знайти дорогу на вокзал. Час пішов.
Дмитро окинув її важким поглядом, зрозумів, що тиснути далі марно, і мовчки пішов до кімнати.
Поки Олена стояла біля вікна, намагаючись заспокоїти тремтіння в пальцях, дівер швидко спакував свою велику дорожню сумку й, навіть не попрощавшись, вийшов за ворота. Його стара машина загуркотіла мотором і покотила темною дорогою геть.
Олена замкнула двері на всі засуви, без сил опустилася на стілець і дала волю сльозам, які стримувала весь цей час. Потім вона лягла у вітальні й провалилася у важкий сон.
Прокинулася вона від гучного крику. Над нею стояв Артем, червоний від гніву, з розкуйовдженим волоссям.
— Де Дмитро?! — репетував він, розмахуючи руками. — Ти як посміла вигнати мого брата серед ночі? Ти хто тут узагалі така, щоб моїх гостей виганяти?!
Олена повільно підвелася, поправила волосся і спокійно подивилася на чоловіка.
— Я господиня цього дому, Артеме. А твій брат — нахаба й брехун, який навіть не збирався тобі допомагати. Він просто хотів тут улаштуватися за чужий рахунок.
— Ти брешеш! — закричав Артем, не бажаючи слухати жодних пояснень. — Ти просто ненавидиш мою родину! Ти завжди їх терпіти не могла!
Він схопив телефон і просто при дружині набрав номер брата.
— Дмитре, брате, повертайся! Я все вирішу! Що це за неподобство? — кричав він у трубку.
У відповідь із динаміка почувся насмішкуватий голос Дмитра, такий гучний, що Олена почула кожне слово:
— Та ні, Артеме, бувай здоров. Твоя благовірна чітко дала зрозуміти, хто в хаті господар, а хто так, приживалка. Сиди там тихенько під її черевиком і далі, якщо тобі подобається. Більше мене не турбуй!
Зв’язок обірвався. Артем стояв посеред кімнати, білий від образи й сорому. Його самолюбство було розбите вщент.
— Значить так! — випалив він, не знаючи, на кому зірвати злість. — Якщо тобі мої рідні кісткою в горлі стоять, то й мені тут робити нічого! Я їду до мами в село, а ти сиди тут одна в цих хоромах і пишайся своєю хатою!
Він похапцем покидав речі в стару валізу, узяв трохи грошей, які лежали в комоді на спільні витрати, і гупнув дверима.
Перший день Олена відчувала лише порожнечу. Вона нарешті прибрала весь будинок, вимила підлогу, викинула сміття й провітрила кімнати від запаху чужих недопалків.
У будинку запанувала тиша, про яку вона так мріяла, але на душі було важко й гірко.
Минуло дві доби. Олена не витримала й подзвонила зовицi — сестрі Артема, яка жила неподалік від їхньої свекрухи.
— Лесю, привіт. Артем у мами? Він доїхав? — спитала Олена, ледве стримуючи хвилювання.
— Який Артем? — здивувалася зовиця. — Його в селі не було. Мати вже всі очі виплакала, думала, що з ним щось сталося. А що у вас там трапилося?
Після цієї розмови Олену охопила справжня паніка. Вона забула про всі образи, про злі слова й приниження.
Вона обдзвонила всі довколишні лікарні, вокзали, навіть намагалася додзвонитися до спільних знайомих, але ніхто нічого не знав. Жінка не спала дві ночі, картаючи себе за те, що була надто різкою.
На третій день увечері біля хвіртки тихо скрипнули петлі.
Олена підбігла до вікна й побачила чоловіка. Артем ішов повільно, похнюпившись, без своєї валізи, у зім’ятій куртці.
Він відчинив двері й несміливо переступив поріг, опустивши очі додолу.
— Де ти був?! — зі сльозами скрикнула Олена, кидаючись до нього. — Мати тебе шукає, я всі лікарні на ноги підняла! Що сталося?
Артем важко зітхнув, сів на пуфик у передпокої й закрив обличчя руками. Його плечі здригалися.
— Олено… пробач мені, дурневі, — тихо, глухим голосом промовив він. — Який же я дурень був… Як же я перед тобою завинив…
Він розповів усе без прикрас. Виявилося, що ні до якої матері він не поїхав.
У перший же день він зустрівся на вокзалі з Дмитром. Той підмовив його зняти номер у дешевому придорожньому готелі на околиці, щоб «пересидіти бурю і провчити жінку».
Два дні вони жили там на ті гроші, які Артем забрав з дому. Дмитро поводився так, ніби нічого не сталося, а на другий день раптом заявив:
— Слухай, брате. Я за тебе домовлятися просто так не буду. Твоя жінка мене зганьбила, настрій зіпсувала. Якщо хочеш те тепле місце в начальника, давай плати мені наперед за клопоти, і сума там немала потрібна, щоб людей задобрити.
Артем остовпів. Він сказав, що таких грошей у нього немає, та й домовлялися вони зовсім інакше, по-братерськи.
Тоді Дмитро просто скинув маску. Він вилаяв молодшого брата останніми словами, забрав усі рештки грошей, які Артем тримав у кишені, зібрав свої речі, прихопив навіть нову валізу брата й поїхав геть, залишивши його посеред ночі без копійки.
Артему довелося пішки повертатися додому через усе місто, ковтаючи сором і сльози безсилля.
— Пробач мені, Олено… Я тільки тепер зрозумів, хто чого вартий, — чоловік підвівся і несміливо дістав з-за спини невеликий, трохи зім’ятий букет осінніх польових квітів, які нарвав десь біля дороги. — Навіть на нормальні квіти не заробив… Пробач, якщо зможеш.
Олена дивилася на свого чоловіка — приниженого, розгубленого, позбавленого всієї колишньої пихи — і відчула, як пекучий гнів усередині поступово згасає.
Вона надто добре знала його слабкості, знала, як легко він піддавався чужому впливу, але все ж любила його. Їй вистачило мудрості й терпіння не дорікати йому минулим і не добивати повчаннями.
Вона мовчки взяла той простий букетик, поставила його у склянку з водою на столі й покликала чоловіка вечеряти тим, що було в домі.
Цей гіркий урок змінив Артема більше, ніж будь-які довгі розмови чи сварки.
Його наче підмінили. Він нарешті подолав свою безпідставну гордість, пішов на звичайну, але стабільну роботу на місцеве підприємство, перестав заглядати родичам у рота й почав щиро цінувати затишок у власному домі.
Коли за кілька місяців свекруха зателефонувала й натякнула, що не проти приїхати в гості на ціле літо, Артем уперше в житті сам, спокійно й упевнено відповів матері:
— Мамо, ми завжди раді бачити тебе на вихідні. Але жити тут постійно не вийде, у нас із Оленою своє життя і свої плани на наш дім.
Свекруха образилася, але наполягати не стала, відчувши твердість у голосі сина.
Артем більше ніколи не дорікав дружині господарством, не запрошував нікого без її згоди й беріг родинний спокій.
Він так і не зізнався Олені, що того вечора в готелі Дмитро насміхався з нього, вихваляючись, як легко міг би забрати в нього і хату, і дружину. Артем просто зрозумів головне: найдорожче, що в нього є, — це жінка, яка зуміла пробачити його помилки й зберегти їхній спільний дім.