“Олені й на думку не спадало пропонувати Сергію переїхати до неї. Зустрічатися – одна справа, а жити разом – зовсім інша. У суботу Олена чекала Сергія на чергову прогулянку. Жінка відчинила двері й обімліла, вона побачила його з двома великими валізами

“Олені й на думку не спадало пропонувати Сергію переїхати до неї. Зустрічатися – одна справа, а жити разом – зовсім інша. У суботу Олена чекала Сергія на чергову прогулянку. Жінка відчинила двері й обімліла, вона побачила його з двома великими валізами

Олена сиділа у кріслі та перегортала фотографії на телефоні. Ось вони з Сергієм у парку годують качок, ось ходять у парку, а це їхній спільний похід по гриби. Пів року знайомства пролетіли непомітно.

Познайомились на сайті знайомств. Їй шістдесят один, йому шістдесят три. Обидва розлучені, діти дорослі, мешкають окремо.

Сергій їй одразу сподобався – інтелігентний, начитаний, із почуттям гумору. Не шукав маму для своїх дітей чи господиню до хати. Просто хотів спілкування із цікавою людиною.

Зустрічалися двічі-тричі на тиждень. То в театр сходять, то до виставкової зали. Кафе, прогулянки містом, поїздки на дачу до її подруги. Олені подобалося таке спілкування без зобов’язань, але з душевною близькістю.

– Олено, розкажи, як ти живеш, – питав Сергій після чергової зустрічі ще на початку знайомства.

– Добре, тихо, спокійно. Живу одна вже п’ять років, звикла.

– А тобі не нудно?

– Іноді. Але в мене є подруги, дочки відвідують. І тепер ти є.

– Це приємно чути.

Сергій після розлучення винаймав однокімнатну квартиру у старому будинку. Скаржився, що господиня примхлива, ремонт не робить, а платню регулярно підвищує.

– Але, що вдієш, – казав він. – Свого житла нема. Після розлучення все колишній дружині залишилося. Їй колись батьки квартиру купили, а те, що я там ремонти власним коштом робив, нікому не доведеш.

– А ти не думав купити щось собі?

– Та де стільки грошей взяти на квартиру?

Олена розуміла. Вона мала трикімнатну квартиру в хорошому районі – заробляла на неї все життя. Доньки давно жили окремо, тож місця було багато.

Але жінці й на думку не спадало пропонувати Сергію переїхати до неї. Зустрічатися – одна справа, а жити разом – зовсім інша.

У суботу Олена чекала Сергія на чергову прогулянку. Жінка відчинила двері й обімліла, вона побачила його з двома великими валізами.

– Сергію, що трапилося? – Запитала жінка.

– Олено, можна зайти? Зараз поясню.

Вони пройшли до кімнати. Сергій залишив валізи у передпокої та сів на диван.

– Розумієш, господарка квартири вирішила її продати. Сказала звільнити протягом тижня.

– І що тепер?

– А тепер мені нема де жити. Іншу квартиру одразу не знайдеш, та й грошей немає.

Олена почала розуміти, до чого він веде.

– Олено, я подумав – у нас із тобою серйозні стосунки. Пів року зустрічаємось, один одного знаємо. Може, спробуємо вже жити разом?

– Разом? – перепитала жінка.

– Ну, так. У тебе трикімнатна, місця багато. Я ж не нахлібник – ще працюю, на продукти та інше скидатимуся.

– Сергію, але ж ми про це ніколи не говорили.

– А навіщо було говорити заздалегідь? Життя саме все підказало.

Олена відчула розгубленість. Вона не була готова до такого повороту подій.

– Сергію, мені треба подумати.

– А що тут думати? Ми ж любимо одне одного.

– Любити та жити разом – це різні речі.

– Чому різні? У нашому віці час визначатися.

– Визначатися у чому?

– У відносинах. Раз зустрічаємося, значить, маємо бути разом.

Олена подивилася на валізи у передпокої. Виходило, що Сергій вже вирішив все за неї, приніс свої речі, та ставить перед фактом.

– А якщо я проти?

– Проти чого? Проти щастя?

– Проти того, щоб хтось приїхав до мене з речами, не спитавши навіть дозволу.

– Олено, не гнівайся. Я ж не зі зла. Просто обставини так склалися.

– Обставини не складаються. Їх створюють люди.

– Що ти маєш на увазі?

– Те, що треба було спершу поговорити зі мною, а потім везти валізи.

Сергій помовчав, обмірковуючи ситуацію.

– Добре. Тоді поговорімо зараз. Я пропоную нам жити разом.

– А я відмовляюся.

– Чому?

– Тому що мені подобається жити самій. Мені подобається наше спілкування, але жити разом не хочу.

– Але чому? Ми ж підходимо один одному.

– Підходимо для зустрічей, прогулянок, спільного дозвілля. Але не для спільного побуту.

– А в чому різниця?

– У тому, що побут – це щодня. Це звички, порядок, компроміси.

– Ну то й що? Можна і підлаштуватися один під одного.

– У цьому й річ, я не хочу підлаштовуватися. Мені добре, як є.

Сергій виглядав засмученим.

– Олено, а якщо я запропоную офіційно одружитися?

– Навіщо?

– Як навіщо? Щоб все було правильно, по-людськи.

– Сергію, шлюб нічого не змінить. Я все одно не хочу жити разом.

– Але тоді який сенс у наших стосунках?

– Той самий, що й раніше. Ми зустрічаємося, спілкуємось, проводимо час разом.

– А що далі?

– А далі продовжуємо зустрічатися.

– Але ж це несерйозно!

– Чому несерйозно? Мені такі стосунки підходять.

– А мені ні. Я бажаю стабільності.

– Сергію, яка стабільність тобі потрібна? – спитала Олена, сідаючи навпроти.

– Звичайна. Сімейна. Щоб жити із коханою людиною, разом снідати, плани будувати.

– А я не хочу з кимось снідати щодня. Не хочу підлаштовуватися під чиїсь плани.

– Але ж ти самотня!

– Я не самотня. У мене є дочки, подруги, ти є. Самотність і життя самотужки – це різні речі.

– Не розумію різниці.

– Різниця в тому, що зараз я вибираю, коли та з ким спілкуватись. А якщо ми житимемо разом, то вибору у мене не залишиться.

– Олено, але в шістдесят років настав час думати про те, хто буде поруч в старості.

– Я думаю. Але це не обов’язково має бути чоловік.

– А хто ж тоді?

– Доньки, доглядальниця, соціальні служби. Варіанти є.

– Але ж це не те!

– Тобі може й не те. А для мене нормально.

Сергій підвівся і пройшовся по кімнаті.

– Отже, ти пропонуєш мені далі жити на орендованій квартирі, та зустрічатися з тобою у вихідні?

– Пропоную жити так, як тобі зручно. А зустрічатись – коли нам обом цього хочеться.

– А якщо мені квартиру винаймати нема на що?

– Ну, це ж твої проблеми, не мої.

– Жорстоко, Олено.

– Натомість чесно. Адже я не зобов’язана розв’язувати твої житлові питання.

– Але ж ми зустрічаємося!

– Зустрічаємось. І що? Це не робить мене відповідальною за твоє життя.

Сергій сів назад на диван і замислився.

– Олено, а якщо я знайду квартиру, ми продовжимо спілкуватися?

– Звісно. Якщо захочемо.

– А поки я шукаю, можна залишитись у тебе на якийсь час?

– Не можна.

– Зовсім?

– Зовсім.

Чоловік зрозумів, що жінка налаштована серйозно. Взяв валізи та попрямував до дверей.

– Отже, мені доведеться шукати й житло, і нові стосунки.

– Можливо.

– Олено, а ти не пошкодуєш?

– Ні.

Сергій пішов. Більше він не дзвонив. Олена повернулася до свого спокійного життя без чоловіка. У шістдесят років вона цінувала спокій вище відносин, а свободу більше будь-якої компанії…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.