– Олю, не хвилюйся, мама в мене проста, – казав Андрій, поки ми їхали в електричці до його батьківського дому. – Вона тебе точно полюбить.

Я нервово теребила ремінець сумки. Ми з Андрієм зустрічалися лише два місяці, а тут – знайомство з його мамою. У голові крутилися всі стереотипи про свекрух: суворі погляди, причіпки, питання на кшталт «а чи вмієш ти борщ варити?». Я подумки готувалася до найгіршого.

Але все виявилося інакше.

Двері відчинила невисока жінка з теплою усмішкою. Її волосся було акуратно зібране в пучок, а очі сяяли добротою.

– Олечко, вітаю! – сказала вона, обіймаючи мене, наче ми знайомі сто років. – Заходь, я тут пиріжків напекла. Андрійко казав, ти любиш із яблуками?

Я розгубилася. Звідки вона знала про яблучні пироги? Андрій розповів? Але я навіть не встигла відповісти, як вона вже гасала на кухні, ставлячи на стіл тарілки й розливаючи чай.

– Ти не соромся, бери, що хочеш. У нас тут усе по-простому, – додала вона, підморгнувши.

І знаєте, я одразу відчула себе вдома. Жодних допитів, жодних натяків на те, що я маю довести свою «гідність». Вона просто прийняла мене такою, яка я є.

Ми з Андрієм закохалися одне в одного стрімко. Настільки, що вже через три місяці після знайомства подали заяву до РАЦСу. Коли я розповіла про це подругам, вони крутили пальцем біля скроні:

– Оля, ти взагалі? Три місяці – це ж ніщо! А що його мама скаже? Свекруха, мабуть, уже ножі гострить!

Але я знала, що Андрієва мама, Наталія Петрівна, не така. Ми бачилися з нею лише кілька разів, але вона вже тоді ставилася до мене з теплом. Коли Андрій повідомив їй, що ми одружуємося, вона лише сказала:

– Якщо ти щасливий, синку, то й я щаслива. Олечка – хороша дівчина, я це бачу.

Вона приїхала на наше весілля здалеку, з невеличкого містечка за триста кілометрів від нас. Я досі пам’ятаю, як вона стояла біля входу до РАЦСу в своїй скромній, але елегантній сукні, тримаючи в руках букет польових квітів.

– Олечко, це тобі, – сказала вона, простягаючи букет. – Нехай ваше життя буде таким же яскравим і простим, як ці квіти.

Я мало не розплакалася. Того дня вона не лізла з порадами, не намагалася бути в центрі уваги. Вона просто раділа за нас. І знаєте, я тоді подумала: «Всесвіте, дякую тобі за таку свекруху».

Після весілля ми з Андрієм почали будувати своє життя. Жили в маленькій орендованій квартирі, вчилися бути чоловіком і дружиною, сперечалися, мирилися, сміялися. А Наталія Петрівна завжди була десь поруч, але ніколи не втручалася. Вона приїздила до нас раз на кілька місяців, і кожен її візит був як маленьке свято.

– Олю, я нічого не чіпатиму, не переживай, — казала вона, заходячи до нашої квартири. – Просто посиджу з вами, побалакаємо.

І вона справді нічого не чіпала. Навіть чашку з полиці не брала без дозволу. Я спочатку дивувалася: як так? Адже багато свекрух, судячи з розповідей подруг, мало не господарюють у домі невістки, переставляють меблі, критикують порядок. А Наталія Петрівна була іншою. Вона питала, як справи, цікавилася моєю роботою, розповідала кумедні історії зі своєї молодості.

– Знаєш, Олю, я в твоєму віці теж боялася, що свекруха мене з’їсть, – сміялася вона одного разу за чашкою чаю. – Але мені пощастило, моя свекруха була доброю. От я й вирішила: якщо в мене буде невістка, я ставитимуся до неї, як до доньки.

І вона дотримала слова. Ніколи не лізла в наші з Андрієм стосунки. Навіть якщо ми сварилися, вона не ставала ні на чий бік. Просто казала:

– Ви розберетеся, ви ж кохаєте одне одного.

Наталія Петрівна любила дітей. Вона часто розповідала, як ростила Андрія, як він у дитинстві лазив по деревах і приносив додому кошенят. Іноді вона мрійливо казала:

– От би швидше поняньчитися з онуками. Я б їх балувала, але в міру, обіцяю!

Але вона ніколи не тиснула. Не було цих натяків на кшталт «пора б уже» чи «коли ви нас порадуєте?». А коли я одного разу наважилася розповісти їй про свої проблеми, через які ми з Андрієм поки не могли стати батьками, вона лише обійняла мене й сказала:

– Олечко, головне – ти бережи себе. А все інше прийде, коли настане час.

Після цього вона більше не порушувала тему онуків. Але продовжувала телефонувати мені просто так, щоб побалакати. Ми могли годинами обговорювати все на світі: від рецептів її фірмового пирога до новин із її містечка. І щоразу, коли я клала слухавку, на душі ставало тепло.

Її відхід був раптовим. Їй було лише 62 роки. Коли Андрій отримав дзвінок із лікарні, ми миттю поїхали до неї, але не встигли. Вона пішла тихо, уві сні, наче не хотіла нікого турбувати навіть в останні хвилини.

Андрій тримався, але я бачила, як йому. А до мене підходили її подруги, сусідки, колеги. І кожна говорила щось, від чого сльози текли ще сильніше.

– Олю, Наталія так раділа за Андрія, – сказала одна з її подруг, літня жінка в чорній хустці. – Вона казала: «Я спокійна за сина, бо з ним Оля».

– Вона тебе дуже любила, – додала інша. – Увесь час хвалила, яка ти турботлива.

Я не знала, що відповісти. А в голові крутилася думка: чому я так мало говорила їй, як сильно її ціную? Чому не сказала, що вона для мене – як друга мама?

Минув місяць і іноді здається, що ось-ось задзвонить телефон, і я почую її голос: «Олечко, як справи?». Але телефон мовчить, і я розумію, що цього більше не буде.

Але Наталія Петрівна залишила мені так багато. Вона навчила мене, що любов – це не контроль, не вимоги, а прийняття. Вона показала, як бути мудрою, як знаходити радість у дрібницях, як бути доброю навіть тоді, коли життя не балує.

Я часто думаю про тих дівчат, яким не пощастило зі свекрухами. Про тих, хто живе під прицілом критики, хто чує докори замість підтримки. І мені так щиро їх шкода. Бо я знаю, як це — мати свекруху, яка любить тебе, як рідну доньку. І я сподіваюся, що, якщо в нас із Андрієм колись народиться син, я зможу стати такою ж свекрухою, як Наталія Петрівна. Щоб моя майбутня невістка відчувала себе прийнятою.

Я досі зберігаю її книгу з рецептами. Іноді відкриваю її, пробую приготувати той самий яблучний пиріг, і здається, що вона десь поруч, усміхається й каже: «Олечко, ти молодець».

Я дякую долі за те, що вона була в моєму житті. І за те, що вона подарувала мені не просто свекруху, а справжню мудру подругу, чия любов досі зігріває моє серце.