— Оля, я не знаю, як тобі сказати… — голос матері тремтів і зривався. — У мене дуже погані новини.

— Оля, я не знаю, як тобі сказати… — голос матері тремтів і зривався. — У мене дуже погані новини.

Мені потрібно терміново лягати на операцію. Якщо не зроблю зараз — потім може бути вже запізно…

Оля на секунду перестала дихати. У неї в руках був міксер, на плиті кипіла вода, дитина збирала пірамідку на столі. Але все це раптом стало фоном: глухим, неважливим, недоречним.

Вона відклала міксер убік, сіла на стілець і вчепилася в край столу вільною рукою з такою силою, ніби боялася провалитися під землю.

— Яка операція? Що з тобою?! — запитала Оля, коли дар мови повернувся. — Мамо, що ти таке кажеш? Де ти була? Ти ж мовчала весь цей час!

— Пухлину знайшли. Я не хотіла тебе лякати. Спочатку думала, може, обійдеться. Але мені вже підтвердили діагноз… — схлипнула мати. — Це дорого.

Дуже дорого. Мені озвучили суму — триста тисяч. Це вже з лікуванням, з реабілітацією… Я не знаю, де такі гроші взяти.

Праву руку почало поколювати, серце пронизав гострий біль. Оля навіть трохи зігнулася.

Вони з Вадимом і так тягнуть дім, господарство, бізнес, дитину. І все одно раз на тиждень вона стабільно їздить до матері з повними сумками.

Платіжки оплачує без нагадувань. А у відповідь чує роздратовані зауваження на кшталт: «Ну, дякую, звичайно. Але хоч би один раз щось корисне привезли.

Он Любці дочка на Новий рік каблучку і путівку до Туреччини під ялинку поклала, а мені — всього лише мультиварку».

Пізніше, вже ввечері, Оля розповіла все Вадиму. Він слухав мовчки, кивав, нервово перебирав робочі документи, а потім тихо сказав:

— Ну, іншого виходу немає. Життя дорожче. Візьмемо кредит, десь з бізнесом утиснемося, будівництво поставимо на паузу. До біса їх, ці плани. Це ж твоя мама.

Кредит взяли на Вадима. У Олі не було жодних шансів на схвалення, тому що всю свою увагу вона приділяла дитині, лише іноді підробляла.

У банку довелося натиснути, щоб прискорити процес, але через тиждень гроші були на руках.

Оля запропонувала безпосередньо оплатити операцію, проте мати чомусь відмовилася.

— Там все складно, з кимось треба готівкою… Сама все владнаю, не переживай.

Вона зворушливо обійняла дочку на прощання, подякувала їй за гроші, навіть заплакала. І пішла збирати валізи.

Дочка стояла в передпокої і розривалася між власними емоціями.

З одного боку, їй було тривожно, з іншого — вона сподівалася, що все налагодиться. З третього…

У глибині душі їй щось вже тоді не давало спокою.

Проблема не тільки в діагнозі та операції. Мати дуже легко і швидко перевела все в формат «дайте грошей».

Ніяких подробиць, ніяких деталей. Вона не просила відвезти її до лікаря, забрати результати аналізів, заїхати за ліками. Це було зовсім не схоже на матір.

Завіса таємниці нікуди не зникла навіть тоді, коли Людмила лягла в лікарню. Вона не озвучувала ні терміни, ні прогнози.

— Мамо, ти хоч скажеш, коли тебе будуть оперувати? — запитувала Оля щодня.

— Звичайно, донечко. Зараз чекаю черги. Лікарі сказали — ось-ось. Я на зв’язку, якщо що, — Людмила говорила уривчасто, ніби поспішала. — Не переживай. Все під контролем.

Минуло два дні. Потім тиждень. Потім — другий. Людмила піднімала трубку все рідше, повідомлення часто залишалися без відповіді.

На питання про самопочуття вона кидала смайлики, один раз надіслала фото якогось супу з підписом: «Годують добре».

Мати не показувала ні лікарняну палату, ні крапельниці. Не обговорювала сусідок. У розмовах звучали тільки загальні фрази.

Оля не хотіла думати про нагірше. У голові крутилися пояснення: навалилася депресія, погіршився стан, операцію довелося відкласти.

Може, мати не хоче обтяжувати подробицями. Але тягар на серці Олі не ставав легшим. Відсутність деталей лише розпалювала тривогу.

Ближче до кінця третього тижня Оля вирішила заїхати до матері. Сама. Без попередження. З ключами, які та давно вручила «про всяк випадок». Дочка відчувала, що щось не так, і хотіла заспокоїтися.

Раптом хтось відкрив квартиру, поки та пустує? Раптом трубу прорвало? Оля здогадувалася, що її підозри безпідставні, але хотіла переконатися в цьому.

Двері відчинилися з тихим клацанням, а за ними виявилося те, чого жінка аж ніяк не очікувала побачити.

У передпокої стояла валіза. На гачку висіла мамина куртка. З кухні долинали голоси, повіяло запахом кави.

Оля завмерла, серце стукало десь у скронях. Тут же нікого не повинно бути!

Виходить, мати прооперувалася, але не стала повідомляти про це? Чому? Що за нісенітниця?

Дочка нерішуче зробила крок всередину, хоча хотілося розвернутися, поїхати і забути про все.

— Мамо?..

Людмила сиділа на кухні в шортах і футболці, з чашкою в руках. Вона переглядала відеоролики на телефоні, безтурботно посміхаючись.

Біля вікна лежали пакети з дьюті фрі, колекція магнітиків на холодильнику помітно поповнилася.

Для лікарняної пацієнтки Людмила виглядала занадто… засмаглою.

— Ой! А ти чого тут? — мати змінилася в обличчі і розгублено підняла очі. — Ти навіщо прийшла?

Оля не відповіла. Тільки виразно подивилася на валізу, на пакети, на обличчя матері. Слова ніби прилипли до язика.

Мати завжди була безцеремонною і нахабною. Але сьогодні вона переступила межу, за якою опинилася вже інша Оля. Холодна, яка втратила віру, втратила все бажання брати участь в житті матері.

— Я думала, ти хворієш, — нарешті вичавила дочка. — У нас що, онкологію навчилися лікувати за допомогою солярію?

— Та ні, що ти! Просто лікарі на пару днів додому відправили, — спробувала збрехати Людмила, хоча тут все було очевидно.

— Дьюті фрі у нас тепер прямо в лікарні працюють? Як зручно. Можна відразу напої для лікарів купувати, не відходячи від каси.

Зависла тиша. Людмила нервово закусила нижню губу, але навіть не почервоніла.

— Ну, я… Це… Я просто дуже втомилася. Мені треба було відпочити, розслабитися, змінити обстановку.

А ти все одно б не допомогла, — почала мати, запинаючись. — Я ж намагалася просити, натякала. А ти все заладила своїм «немає грошей»… Ось і довелося…

Оля не слухала. Не хотіла. Як тільки Людмила підтвердила, що це не безглузда випадковість, дочка просто розвернулася і пішла.

Не грюкнула дверима, не закричала, не розплакалася. Просто пішла. Тому що її почуття не можна було змити сльозами або криком.

Цей обман можна було тільки пережити і вийти з нього вже іншою.

Повідомлення від Людмили сипалися каскадом. Спочатку зі схвильованими смайликами, сердечками і фразами в дусі: «Давай поговоримо, ти все не так зрозуміла».

Потім — з образами, вигуками і натяками на невдячність.

Оля мовчала. Весь перший вечір телефон лежав екраном вниз з вимкненим звуком.

У неї поки не було ні бажання говорити, ні слів. Тільки гостре відчуття, що тепер між нею і матір’ю розгорнулася глибока прірва.

На восьмий день пролунав дзвінок. Оля не хотіла брати, але рука за інерцією потягнулася до смартфону.

— Ти могла хоча б поговорити зі мною, Оля, — голос матері звучав так роздратовано, ніби її обдурили. — Адже я не ворог тобі. Просто… обставини так склалися. Я не хотіла, але ви мене змусили.

Краще б Олі встромили ніж у серце. Змусили… Тобто вони ще й винні, хоча втратили половину доходу з бізнесу і були змушені взяти кредит?

Оля намагалася підібрати пристойні слова, але в голову лізла лише лайка.

— Так, я поїхала, — продовжувала Людмила. — Так, не було ніякої операції. Але інакше нічого не вийшло б!

Ти ж весь час відмовлялася, годувала обіцянками, виправдовувалася. А я втомилася! Після твого народження море бачила тільки на картинках!

Хіба я не заслужила відпочинок на старості років? Скільки можна принижуватися і просити?

Оля слухала, дивлячись у вікно. На обличчі — жодної реакції. Хіба що щелепи ходили ходуном.

— Ти вирішила обдурити мене, — спокійно констатувала дочка. — Зіграла на моєму страху. І ти не бачиш в цьому нічого жахливого?

— А як інакше?! — підхопилася мати. — Сама змусила! Я ж не просто так… Для вас це — копійки, а я собі не можу дозволити.

Оля натиснула на кнопку завершення дзвінка і відразу вимкнула телефон. У її душі гнів змішався з втомою.

Здавалося, в розмові немає ніякого сенсу. Все, що могла, вона вже почула, а сказати їй було нічого.

Вадим увійшов до кімнати майже безшумно, сів поруч. Він уже знав про все.

Тиждень тому Оля не знайшла в собі сил відразу розповісти про те, що сталося.

Їй було соромно, адже її мати загнала Вадима в кредит, сильно підірвала їхній бізнес, зруйнувала всі плани через якісь примхи.

Однак незабаром Оля все ж зважилася на розмову. Вадим вислухав дружину без зайвих питань і звинувачень, просто дав виговоритися, адже було пізно щось змінювати.

— Ми не повинні це ковтати, — сказав він тепер. — Відсьогодні якщо і будемо допомагати, то тільки з продуктами і комунальними послугами. І крапка.

Оля рішуче кивнула. У її серці не залишилося місця для сумнівів. Людмила вже зробила свій вибір. Тепер його наслідки — це її відповідальність.

«Не думала, що тобі гроші дорожчі за матір», — прийшло коротке повідомлення вночі.

Оля прочитала, але… нічого не відчула. Тільки легке навіювання, ніби на неї знову намагаються накинути стару, важку ковдру провини. Але вона більше не дозволяла закутувати себе в цю ковдру.

Минув місяць після тієї розмови. З боку матері — ні дзвінків, ні спроб зустрітися. Та Оля й не шукала цих зустрічей.

Спочатку було незвично, ніби відірвався шматок чогось важливого, нехай і гнилого. А потім стало легше, чистіше на душі.

Вадим нічого не питав, але одного вечора, допомагаючи з прибиранням, обмовився:

— Ти добре тримаєшся. Я розумію, що тобі важко. Але ти все правильно зробила.

Оля кивнула. Так, було важко. Не через тугу за матір’ю, а тому що в ній ще теплилася стара звичка тягнути відповідальність за двох. Навіть коли другий грає в мовчанку або маніпуляції.

Однак тепер Оля відчувала себе вільною. У неї були дім, сім’я, чоловік, дитина.

Все те, що вона будувала з такою любов’ю. Те, що відповідало їй взаємністю і повагою.

А мама… Що ж, деякі зв’язки не рвуться, тому що вони занадто міцні.

Вони стоншуються, втрачають силу, зникають, як вода в сухий ґрунт. Не голосно, але безповоротно.

І це був саме той випадок, коли склеїти тріснуте неможливо.