– Єво, звари мені каву! – потряс її чоловік за плече о пів на восьму ранку, у неділю. Єва знехотя випливла з міцного ранкового сну, не без зусиль розплющила одне око, кинула погляд на настінний годинник, що висить навпроти ліжка, і насупилася.
– Спи, рано ще… – пробурмотіла вона і повернулася було на інший бік, але чоловік почав стягувати з неї ковдру.
– Зрозуміло, рано, ось я і прошу кави, щоб прокинутися! Сьогодні насичений день, ти не забула? У нас запланована екскурсія містом для моїх батьків! Тож, піднімайся, звари мені каву і сніданок приготуй на всіх!
Єва знайшла в собі сили розплющити друге око, сіла і подивилася на Ігоря, з яким вони були одружені вісімнадцять годин, із виразом комічного здивування на обличчі.
– На всіх – це на кого? Ти ж знаєш, що я не снідаю.
– На всіх – це на тих, хто присутній зараз у цій квартирі, Єво! На мене, мого брата, мою маму й батька! Ти тепер моя дружина, не забула? Чи мені пропонуєш до плити ставати? – Ігор повернувся до неї спиною і загорнувся в ковдру, яку відібрав у неї.
– А що в цьому такого? Раніше ж ти це робив – готував мені вечерю, коли хотів справити враження, і приносив каву в ліжко вранці. Щось змінилося, крім того, що вчора ми узаконили наші стосунки?
Не повертаючись до неї, Ігор усміхнувся – хитро і водночас мрійливо.
– Ось це і змінилося… – майже промурлив він. Ти тепер не моя дівчина і не наречена. Тепер ти – дружина, а в дружини є певні обов’язки. Тож, звари мені каву і приготуй сніданок для моєї родини, люба!
Кілька секунд Єва просто дивилася на нього, а потім знизала плечима і вийшла зі спальні. Почувши через деякий час дзвін тарілок на кухні, Ігор знову задоволено посміхнувся.
“Приготуй мені сніданок!” – як давно він мріяв сказати це своїй норовливій Єві на правах її чоловіка. Чесно кажучи, він був готовий до того, що її довго доведеться перевиховувати і навіть дресирувати – надто вже вона була розпещена увагою. Вона звикла до того, що її домагалися і їй прислужували, робили подарунки і подавали каву в ліжко, передбачали її бажання і ставилися до неї, як до принцеси, за чий прихильний погляд були готові віддати багато чого.
Ігорю знадобився цілий рік на те, щоб він міг представляти її всім, як свою дівчину і ще рік – щоб він зміг назвати її дружиною, нарешті.
І всі його старання того варті – вчора вони зіграли весілля, де Єва, як зазвичай, блищала, а вже сьогодні він сказав їй, щоб вона приготувала сніданок для нього і його сім’ї, що гостювала в них, і вона майже беззаперечно підкорилася. А чи то ще буде!
Ігор був дуже задоволений собою.
Після сніданку Єва задумливо дивилася на раковину, повну немитого посуду, – ніхто з сім’ї Ігоря не здогадався сполоснути за собою свою тарілку і виделку, маючи на увазі, що це зробить той, хто готував. Ну, хоч у раковину склали посуд і подякували за сирний омлет і салат – і на тому спасибі.
– Люба, збирайся швидше, ми всі на тебе чекаємо! – заглянув на кухню її чоловік, якраз тоді, коли Єва ставила в сушарку останню вимиту тарілку. – У нас стільки місць на сьогодні заплановано, давай, не затримуйся!
– Так і йдіть, гуляйте… – похмуро відгукнулася Єва. – Я-то вам навіщо? Я все життя тут живу, все бачила сотні разів. Я краще вдома залишуся.
Ігор зачинив за собою двері й підійшов до неї.
– Єво, ти чомусь продовжуєш поводитися так, немов ти все ще вільна і самотня жінка, яка може робити те, що хоче! – сказав він їй приглушеним голосом – очевидно для того, щоб його не чули його рідні. – Ми тепер – сім’я, а сім’я все робить разом. Що я скажу батькам, якщо ти залишишся вдома і не підеш із нами?
– Ти скажеш саме те, що є – твоя дружина захотіла лишитися вдома, бо вчора вона весь день була в центрі уваги майже ста людей і сьогодні їй хочеться тиші та самотності. Що в цьому дивного для тебе чи твоїх родичів? І що значить “я продовжую поводитися так, немов я – вільна”? А по-твоєму, я не вільна чи що тепер?
– Ну, де ви там, молоді? – заглянула до них її свекруха. – У нас потяг увечері, а ми ще толком і не бачили нічого! Скільки вас ще чекати?
– Ходімо, мамо! – напівобернувся до неї Ігор і взявши Єву під лікоть, повів до дверей. – Просто наречена поки що тільки освоює свої нові обов’язки і їй непросто. Так, люба? – він обійняв її за плечі, а на вухо прошепотів:
– Досить мене ганьбити!
– Ой, ну звикне, це справа часу! – усміхнулася свекруха. – Хочеш, щоб поруч був надійний чоловік, люба, доведеться навчитися бути хорошою дружиною…
Ігор засміявся. Засміялася і свекруха. Сміх підхопив свекор, а слідом за ним і її деверь. Єва приєдналася до них і тільки Ігор, який непогано вивчив її за два роки, знав, що сміх цей – штучний.
Того ж вечора, після багатьох годин ходіння від однієї визначної пам’ятки до іншої і перед тим, як сісти в потяг, мати прошепотіла Ігорю:
– Непросту дружину ти собі вибрав, сину. Розпещену, зніжену… Не боїшся, що з нею буде складно? Нікого простішого не знайшлося?
– Із тією, що простіша, буде нудно, мамо! – засміявся Ігор. – А ось у тому, щоб приручити дику кішку, якраз і є головний інтерес!
Жінка тільки похитала головою, дивлячись на Єву, яка навіть не приховувала своєї радості від того, що вони, нарешті, їдуть і цей нескінченний день добіг кінця.
– Що плануєш на вечерю готувати? – запитав її Ігор на зворотному шляху.
– На вечерю я буду спати! – невдоволено відгукнулася Єва. – Замовиш собі піцу, якщо голодний.
Ігор тільки похитав головою, дивлячись на незадоволену і втомлену дружину.
– Гаразд, на сьогодні я тебе пробачаю, вихідні й справді видалися насиченими. Але із завтрашнього дня я чекаю, що ти будеш поводитися, як жінка, гідна мого вибору! Здивуєш мене завтра ввечері якимось кулінарним шедевром…
Секунд на десять у машині повисла така щільна і гнітюча тиша, що її можна було помацати. Ігорю навіть здалося, що дружина його не почула, але ні – ось вона, сидить за тридцять сантиметрів від нього і дивиться на нього. Мовчить і дивиться.
– Єво? – порушив він тяжку тишу.
– Ти… мене пробачаєш? – змогла вона нарешті вимовити. – Я не помилилася – ти пробачаєш мене? За те, що не дав мені поспати сьогодні вранці, за те, що я готувала сніданок для чотирьох дієздатних людей, кожна з яких старша за мене, готувала, як якась прислуга?
За те, що замість того, щоб відпочити сьогодні, я пройшла пішки п’ятнадцять кілометрів, слухаючи пласкі жарти твого батька і брата та непрохані моралізаторства і поради твоєї матері? Ти за це мене пробачаєш? І ти чекаєш, що завтра, повернувшись із роботи, я встану до плити й готуватиму тобі вечерю?
– Зрозуміло! – відповів Ігор. – Як і будь-яка хороша дружина, яка цінує і поважає свого чоловіка! А вранці ти приготуєш мені сніданок і проведеш на роботу! Мільйони заміжніх жінок живуть саме так і не скаржаться! Що саме тебе дивує, Єво?
Єва трохи помовчала.
– А чоловік, який поважає і цінує свою дружину – що він робить?
– Що?
– Дружина, яка цінує і поважає свого чоловіка, готує йому сніданки, обіди і вечері, проводжає на роботу, навіть якщо йому на роботу о восьмій ранку, а їй – о десятій, розважає його рідних, на шкоду своєму відпочинку і створює затишок у домі. А чоловік при цьому що робить? “Спасибі” каже? І щодня нагадує, що повинна і чого не повинна робити дружина?
Ігор засміявся.
– Так, Єво, на нас із тобою чекає серйозна розмова! Я думав, виходячи заміж, ти прекрасно знала, що таке чоловік і дружина і які їхні обов’язки в сім’ї, але бачу, що помилявся!
– Розмови не буде, – коротко відповіла Єва, – я вже все побачила.
До кінця дня вона більше не вимовила жодного слова, а о сьомій ранку на Ігоря вже чекала на столі гаряча кава і смачний щільний сніданок. Єва посміхалася, здавалася всім задоволеною, а перед виходом міцно обійняла його.
– Дякую! – сказала вона.
– За що? – не зрозумів Ігор.
– За те, що показав мені, що таке шлюб. Іди, а то запізнишся!
Ігор їхав на роботу в ранкових сутінках і посміхався. Усе відбувалося набагато простіше, ніж він думав, він навіть був дещо розчарований тим, якою слухняною виявилася Єва. Він розраховував на більші труднощі в прирученні дикої та волелюбної кішечки, з якою вона в нього завжди асоціювалася.
Єва вийшла з дому через півтори години, з великою валізою. Кинула ключі від квартири Ігоря в поштову скриньку, сіла в таксі і перед тим, як вирушити на роботу, завезла валізу до себе додому.
На роботі вона тільки посміхалася і кивала у відповідь на численні привітання колег, радіючи з того, що можна заглибитися в робочі процеси і прикритися зайнятістю, щоб уникнути дозвільних і безглуздих розмов. Але в обідню перерву, в їдальні, колеги обступили її з усіх боків:
– Ну, як життя сімейне, розповідай!
– Наша вільна дама нарешті проміняла свободу на сімейне вогнище, ну і як тобі, поділися?
– Ласкаво просимо до нашого клубу заміжніх дам, тепер вечорами не будеш тут засиджуватися, вдома ж чоловік чекає!
– Заміжнє життя виявилося вельми насиченим, але коротким! – присьорбуючи чай, заявила Єва. – Я розлучаюся.
Пролунав дружний сміх, який швидко затих – вираз обличчя Єви був абсолютно непроникним і серйозним.
– У сенсі? – взяла на себе роль інтерв’юера найстарша з присутніх, Анастасія. – У якому сенсі – ти розлучаєшся? Ти це серйозно, чи що?
– А в якому сенсі ще можна розлучитися, у жартівливому, чи що? – засміялася Єва, але сміх не торкнувся її очей, які залишилися холодними. – Усе, експеримент під назвою “шлюб” закінчено, висновки зроблено, більше мені там робити нічого. Сьогодні вранці я повернулася до себе додому.
На кілька секунд запанувала тиша, яку переривало лише постукування чайної ложки об краї чашки – хтось із присутніх розмішував цукор. Колеги здивовано переглядалися.
– Як це – робити нічого? – знову взяла слово Анастасія. – Ти ж заміжня тепер, ти не можеш просто так узяти й піти! Ви посварилися? Що сталося?
– Ну, чому ж не можу, якщо я взяла і зробила? Проводила Ігоря на роботу, зібрала свої речі, викликала таксі і поїхала. Я змогла, як бачите. – знизала плечима Єва. – І ні, ми не сварилися. Немов для того, щоб піти, обов’язково потрібно сваритися!
– А що ж тоді? – майже вигукнула інша її колега, Марія, яка вже три роки не могла зважитися на розлучення. – Що для цього потрібно? Чому ти пішла? Чи ти розігруєш нас?
Єва зітхнула – зазвичай так зітхає доросла людина, коли їй доводиться знову і знову пояснювати дитині елементарні речі.
– Я пішла, бо мені не сподобалося бути дружиною! – карбуючи кожне слово, вимовила вона. – Дівчатка, ви мені за кожної зручної нагоди говорили: виходь заміж, тобі сподобається! Виходь заміж, чому всі – люди, як люди, а ти одна – незаміжня? Виходь заміж, поки беруть, інакше потім пошкодуєш! Так от – я вийшла заміж. Мені не сподобалося. І я пішла. Ось і все на цьому.
– Але як же… як ти могла зробити такий висновок за один день?
– А ви вважаєте, що якщо мені в перший же день було некомфортно, то далі буде краще? Якщо з першого дня чоловік каже дружині: ти мені винна, тому – бігом на кухню, готувати сніданок і розважати мою сім’ю, то далі буде краще? Якщо щось не подобається – встала і пішла, доки вас не зв’язали спільні діти, борги чи страх самотньої старості, чого ще чекати то?
Багато хто з присутніх відчув себе ураженим – їх у сім’ях тримали саме перераховані причини, в яких вони, звичайно ж, ніколи б не зізналися.
– Але ж таке гарне весілля було… – вимовив хтось.
– Так, я отримала цей досвід і ні про що не шкодую! У мене було весілля і гарна сукня – все це оплачував Ігор, якому так не терпілося назвати мене “своєю” – немов я і справді стала б його власністю, що він готовий був заплатити за це будь-які гроші! – засміялася Єва.
– Чоловіки – такі власники і в цьому їхня вразливість. Крім того, тепер ніхто не зможе дивитися на мене зверхньо, дізнавшись, що я ніколи не була заміжня, бо я там була. І я рада, що для цього експерименту мені підвернувся саме Ігор!
– До речі, чому саме він? – запитала Анастасія. – Тобі ж не тільки він робив пропозицію, були й більш гідні кандидати…
– Ось саме! Я знала, що шлюб – це не моє і що я все одно піду, рано чи пізно. І ставити цей експеримент на комусь гідному, до кого в мене були сильні почуття, я не хотіла. А Ігор він такий… собі на умі. Удавальник і брехун. Від самого початку робив усе, щоб втертися до мене в довіру і показати, що він – білий і пухнастий, хоча я прекрасно бачила, що він прикидався, щоб справити враження.
І я не помилилася в ньому, коли побачила, як він повівся вже на другий день після весілля. “Ти тепер дружина, а значить не можеш робити те, що хочеш!” – передражнила вона його. – Загалом, мені його зовсім не шкода.
– А як він відреагував? – запитала Марія.
– Ніяк. Він ще не в курсі. Сьогодні ввечері все зрозуміє, коли повернеться додому в порожню квартиру, де немає моїх речей! – засміялася Єва.
Усі присутні дружно ахнули.
– Гаразд, дівчатка, піду я заяву про розлучення подам, спасибі за вашу турботу і за те, що повеселилися від душі на моєму весіллі! Думаю, тепер усі розмови на тему: “виходь заміж, тобі сподобається”, припиняться, бо мені не сподобалося! – сказала Єва і вийшла з офісної їдальні, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Відповіддю їй була тиша. Вісім присутніх жінок мовчали – кожна про своє. Але думали вони про одне й те саме, і думки їхні виражалися простою фразою, що складалася всього з п’яти слів:
“А що, так можна було?”
